TOU

Володар часу

Анатолій Валевський

Частина 1
Скінчилася зима. Сніг почав танути під променями весняного сонечка. Повернулися з теплих країв птахи. Потекло з дахів. Задзюрчали веселі струмки, пробиваючи собі шлях у старих снігових наметах. А на верхівках пагорбів з`явилися перші паростки зеленої трави.

За минулу зиму Петрик з Лесею декілька разів побували в Зачарованій полонині. І навіть одного разу Фрутико таємно навідався до них, щоб на власні очі подивитися на сніг і відчути, що це воно таке – зима.

Звичайно маленькі друзі зустрічалися потайки, коли вже надворі панувала ніч. Це було потрібно для того, щоб ніхто нічого не дізнався про їхню таємницю.

Але сьогодні мобілка несподівано задзвонила по обіді.

Добре, що саме у цей час батьки разом з Лесею дивилися телевізор у сусідній кімнаті і нічого не почули.

Петрик малював у зошиті карту Зачарованої полонини так, як він її запам`ятав, коли разом з Фрутико і сестричкою катався верхи на дощовій хмарі. Він ретельно виводив олівцем на аркуші лінію гір, які кільцем оточували чарівну полонину.

Робота наближалася до завершення. Залишилося тільки додати деякі назви, які Петрик не пам`ятав. Але він сподівався, що Фрутико йому допоможе закінчити карту. А ще у самому глухому закутку полонини залишилася біла пляма. Минулого разу хлопчик не побачив, що там знаходилося, тому що саме у цьому місці усе було оповито густим туманом, крізь який нічого не можна було роздивитися.

“Потрібно обов`язково розпитати Фрутико про той закуток, – вирішив Петрик. – Цікаво ж таки, що там…”

Саме на цьому міркуванні, пролунав перший дзвінок.

Петрик з недовірою поглянув на мобілку – а чи не примарилося йому? Але замість зеленого вогника зараз блимала жовто-гаряча іскорка. Знову наполегливо дзенькнуло. Тоді хлопчик схопив телефон і притиснув його до вуха.

– Ало, я слухаю! – тихо промовив він.

– Петрику! – почувся зраділий голос Фрутико. – У мене є для вас з Лесею незвичайна пропозиція!

– А що сталося? – враз насторожився Петрик.

– Зовсім нічого! Не хвилюйся, – заспокоїв Фрутико. – Вірніше, не сталося нічого поганого, але я тут знайшов дещо дуже цікаве… Приходьте до мене скоріше!

Петрик озирнувся на зачинені двері і розгублено відповів:

– Ми зараз не можемо, бо у нас день, та й батьки вдома. Якщо ми зникнемо, то вони будуть дуже хвилюватися…

На якусь мить в мобілці запала тиша, а потім з жалем у голосі Фрутико запропонував:

– Тоді приходьте до мене, коли батьки поснуть… Трохи прикро, що ви не маєте змоги зробити це зараз, але не біда: якось вже дотерплю до вашого приходу…

– Фрутико, а що в тебе там такого цікавого? – запитав Петрик.

– Довго розказувати. Вже як прийдете до Зачарованої полонини, то я усе вам роз`ясню. А поки що – до побачення! Я буду чекати вас на галявині…

Голос Фрутико замовк, і на телефоні знову заблимав звичайний зелений вогник.

До самого вечора Петрик мовчав, лише тоді, коли батьки побажали дітям спокійної ночі і пішли до своєї кімнати, попередив сестричку:

– Слухай уважно! Сьогодні вдень я розмовляв з Фрутико…

– А що трапилося?! – занепокоєно підскочила у ліжку Леся. – Невже знову чаклуни Лиходума з`явилися у Зачарованій полонині?

– Ні. Просто Фрутико запропонував нам якусь цікаву пригоду. Тільки я й сам не знаю, яку… Він буде чекати нас на лісовій галявині і все розповість при зустрічі.

Леся із захопленням сплеснула у долоні. Її жваві оченята заблищали від радості.

– Йой, Петрику, якби ти знав, як мені подобається бувати у Зачарованій полонині на планеті Флаверс!

Братик лише посміхнувся, тому що й сам був у захваті від майбутньої подорожі. Проте треба було ще трохи почекати, поки усі в хаті поснуть.

Робити було нічого, тому Леся заходилася перебирати свої дівчачі речі: усякі дзеркальця, пилочки і маленькі ножиці для нігтів, щипчики та косметичні фарби. Вона так захопилася цим, що й не помітила, як Петрик почав нишком її подражнювати, удаючи, наче він фарбується біля невидимого дзеркала.

Почувши тихий смішок, дівчинка сердито обернулася до Петрика, але в нього був такий кумедний вигляд, що вона не витримала і сама розсміялася.

– Слухай, Петрику, – звернулася Леся до братика. – Краще, ніж насміхатися, склав би якого-небудь цікавого віршика, це у тебе виходить краще…

– Навіщо ж його складати, коли він і так вже є?! – посміхнувся Петрик. – Я його давно придумав…

– Ну то розкажи мені!

– Добре, слухай…

Петрик вмостився зручніше, якось хитрувато подивився на Лесю і почав розповідати:

Що сестричка вдень робила?

В туфлях маминих ходила,

Її сукню приміряла,

Оченята фарбувала…

Як на свято чепурилась!

Мабуть, дуже утомилась…

Сіла в ліжко, позіхнула,

Прилягла – і вмить заснула!

Коли віршик скінчився, Леся подивилась на братика, похитала головою і спокійно промовила:

– Дуже гарний віршик – мені й насправді сподобався. Але дещо в ньому невірно…

– Що, наприклад?

– По-перше: де ж я прилягла і вмить заснула? Ти ж зі мною розмовляєш, здається?!

– А по-друге?

– А по-друге: ти нічого не розумієш у жіночих справах!

Леся з переможним виглядом повернулася до дзеркальця і продовжила щось там собі підфарбовувати.

– Лесю, нам вже час збиратися, – нагадав Петрик. – У хаті тихо-тихо, то, мабуть, батьки вже поснули.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9

Сподобався твір? Залиш оцінку!

5 / 5. Оцінили: 2

Поки немає оцінок...

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: