Володар часу
Казки Анатолія Валевського
– Добре, я зараз.
Леся швиденько закінчила свої справи і зіскочивши з ліжка, почала одягатися. Петрик теж не гаяв марно часу. Як завжди, він узяв свою улюблену помпову рушницю з фарбовими кульками, ліхтарика і, трохи поміркувавши, додав компас і карту Зачарованої полонини, яку сьогодні малював. Рушницю хлопчик повісив на плече, а інші речі поклав до рюкзака.
– Ти що-небудь береш з собою? – запитав він сестричку.
– Аякже!
– Ну то поклади його у рюкзак…
Леся взяла з собою дзеркальце і коробочку з різнокольоровою крейдою. Петрик лише плечима знизав, але нічого на це не сказав.
Коли мандрівники нарешті зібралися до подорожі, хлопчик узяв мобілку, натиснув кнопку виклику і, почувши з телефону голос Фрутико, сказав:
– Ми готові!
Тієї ж миті з’явилася жовто-гаряча іскорка і почала швидко перетворюватися на сяючу кулю. По кімнаті пішли райдужні кола.
Цього разу все вийшло значно бистріше, ніж раніше. За якусь хвилину сяюча куля зросла до необхідних розмірів, і близнюки ступили на зоряний шлях, який стрімко поніс їх до далекої планети Флаверс.
Фрутико вже чекав друзів. Він тримав у руках якусь старовинну карту і з допитливістю вдивлявся у неї. Навколо хлопчика весело стрибав Брундя, намагаючись вхопити будь-якого метелика, що пурхотіли собі понад галявиною.
Трохи осторонь стояли троє золотавих поні з сідельцями, до яких були приторочені дорожні сумки. Поруч з ними висіли фляги з водою.
Побачивши Петрика з Лесею, песик з радісним гавкотінням кинувся до них і почав ластитися.
– Нарешті! – вигукнув Фрутико. – Я вже тут вас чекаю мало не з самого ранку!
– Та що ж сталося? – озвалася Леся.
Фрутико з таємничим виглядом обвів очима друзів і змовницьки повідомив:
– Сьогодні вранці я допомогав діду Хорні прибиратися у бібліотеці і випадково знайшов ось що!
При цьому він розгорнув карту і показав її близнюкам.
Це була дуже стародавня карта Зачарованої полонини. Від довгого часу вона пожовкла і потріскалась по краях. На малюнку були зображені річки й озера, ліси, гаї і пагорби, оточені кільцем гір. У самому далекому куточку полонини була намальована таємнича позначка біля якоїсь споруди.
Уважно розглянувши знахідку, Петрик вийняв з рюкзака свою карту, що він малював вдома, і порівняв їх. Майже все співпадало. А от позначка припадала як раз на те саме місце, де на Петриковій карті була біла пляма невідомої місцевості.
– Дивіться! – збуджено вигукнув він. – Це знаходиться саме там, де усе закрито туманом! Здається, там прихована якась дуже цікава таємниця…
– І я так думаю! – відгукнувся Фрутико. – Тому я й викликав вас, щоб разом поїхати туди і все перевірити…
– А може, там таки знаходиться прихований скарб космічних піратів? – припустила Леся.
– Дізнаємось на місці, – відповів Фрутико. – А зараз сідаймо на поні, щоб не гаяти часу, і відправляємось у подорож.
– Молодець, Фрутико! Ти вже все приготував! – похвалив Петрик, вказуючи на поні.
Леся з сумнівом подивилася на хлопчиків.
– А чому ж з нами не їде дідусь Хорні, чи хто-небудь ще? – спитала вона. – Хіба їм не цікаво?
Несподівано Фрутико якось зніяковів і невпевнено промимрив:
– Ну… як це його… їм не дуже й відомо про мою знахідку… тим більш, що зараз усі зайняті тим, що збирають врожай…
– Стривай, – з підозрою перепитав Петрик. – Виходить, що ти просто поцупив у діда цю карту?!
– Не те, щоб поцупив, – спробував заперечити Фрутико. – Просто узяв… а потім я її обов`язково поверну на місце. Ніхто навіть і не помітить!
– Але ж це не дуже добре! – промовила Леся.
Запала розгублена тиша. Похнюпившись, Фрутико колупав черевиком землю, не знаючи, що й казати. Йому дійсно було трохи соромно за свій вчинок. Проте Фрутико не вмів довго сумувати. Щось собі намисливши, він посміхнувся і з надією звернувся до друзів:
– У мене є така пропозиція: ми поїдемо туди, де, мабуть, щось приховано, а коли повернемося до селища, я все розповім діду Хорні і попрошу пробачення! Ну як, згода?
– Якщо так, то ми згодні, – відповів Петрик. – До того ж ти добряче приготувався до мандрівки, так що жаль було б не поїхати.
З цими словами друзі розстелили на траві карту так, щоб на малюнку співпадав напрямок до Драконової гори від галявини, на якій вони знаходилися. Петрик витяг з рюкзака компас і поклав зверху для орієнтування.
– Як дивно! – вигукнула Леся. – Стрілка компасу вказує точнісінько у той бік, де на карті зроблена позначка.
Вибравши напрямок і зручно вмостившись на золотавих поні, маленькі мандрівники вирушили у подорож.
Леся взяла на руки Брундю, щоб той не втомився, бо бігти було дуже далеко. Але впертий песик почав пручатися, доки не вислизнув з її рук і гепнувся на землю. Проте підскочив і з гордовитим виглядом побіг поруч – мовляв, я сам собі знаю, як мені буде краще!
Петрик з Фрутико їхали попереду. Вони фантазували з приводу того, що можуть знайти у таємничому місці за туманною завісою.
З обох боків стежки стояв густий сосновий ліс.
Навкруги співали птахи і гуділи працьовиті бджоли. Поміж стовбурами з заклопотанним пихканням снували їжаки, збираючи гриби та ягоди, які падали на землю. Нишпорили прудкі смарагдові ящірки. А одного разу дівчинка навіть побачила цілу родину зайців. Вони сиділи під деревом і, тримаючи у передніх лапках шишки, швиденько обгризали їх.