Володар часу
Казки Анатолія Валевського
Непомітно густий ліс почав світлішати. На зміну соснам прийшли пухнасті ялинки, а потім величні дуби. Вони знову закрили усе небо своїми могутніми гілками.
– Коли цей ліс скінчиться? – не витримала Леся. – Я вже хочу на сонечко!
– Трохи потерпіти потрібно, – відгукнувся Петрик. – Тебе ж ніхто силою не примушував їхати у цю подорож…
– Воно-то так, – погодилася сестричка. – Але вже терпець ось-ось урветься.
Брундя ствердно підгавкнув, погоджуючись з дівчинкою, бо вже й сам трохи притомився, бо йому було важкувато бігти лісовою стежиною.
– Я не знаю, де закінчується цей ліс, – сказав Фрутико. – Бо ніколи раніше тут не бував. Мешканці селища вже давно у ці краї не навідуються. Колись у Зачарованій полонині народу було значно більше, але з часом дехто з них перебрався до інших країв. Поступово ці місця обезлюдніли і задичавіли… От зараз ми подивимось по карті, що там буде далі…
Петрик з Фрутико одночасно схилилися над картою і разом проголосили:
– Вже скоро поворот, за яким ліс закінчується…
– А далі що?
– Наче степ з пагорбами, між якими проходить шлях до туманного закутку. – відповів Петрик. – А потім буде велике озеро, за яким стоїть самотня гора… Дивно, шлях на карті пролягає крізь цю гору. Як це може бути?
Коли нарешті стежка зробила поворот, мандрівники опинилися на узліссі, від якого починався широкий прямий шлях, з великих кам`яних плит.
Відчувши під копитами рівну поверхню, поні пішли швидше.
Брундя ще трошки пробіг поруч, але потім почав знесилено відставати і жалісно заскавчав.
Леся притримала свого поні, щоб впертий песик зміг її наздогнати. Але Брундя, мабуть, вирішив, що з нього геройства досить – він з розгону стрибнув прямо у Лесині руки і, вмостившися зручніше, полегшено зітхнув.
Шлях вів крізь квітучий степ. Пишна трава неквапно колихалася від легкого вітерця. Великі засмаглі кавуни поважно витинали темні боки, пишаючись своєю соковитою солодістю. Барвисті польові квіти сором`язливо визирали з-за них, намагаючись роздивитися веселих маленьких мандрівників, що їхали шляхом, дихаючи на повні груди запашним повітрям.
– Йой! Які великі кавуни! – здивувалася Леся.
– Я ж вам розповідав про Кавунове поле – оце воно саме і є! – відгукнувся Фрутико. – Якось потім ми з вами сюди навідаємось і покуштуємо…
Поступово загін наближався до широких пагорбів, між якими пролягав шлях. Коли під`їхали до першого з них, то від подиву зупинилися.
– Ого-го! – здивовано вигукнув Фрутико. – Таких полуниць я ще ніколи не бачив!
Усі боки пагорбів були рясно-густо вкриті червоними ягодами стиглої полуниці, та не абиякої, а розміром з добрячий кулак! Як же було не зупинитися і не поласувати?!
Після того, як наїлися досхочу, Петрик позначив на своїй карті пагорби і назвав їх Полуничними. Він вирішив зробити докладну карту Зачарованої полонини.
– Слухайте, друзі, – звернувся Петрик до Фрутико і Лесі (Брундя і собі вуха нашорошив). – Пропоную вже більше ніде не зупинятися, які б ласощі ми не побачили…
– Чому ж так? – не зрозуміла Леся.
– Тому, що в іншому випадку ми сьогодні не дістанемося Туманного закутка! А якщо ти пам`ятаєш, то ми повинні до ранку повернутися додому!
Леся не стала сперечатися.
Далі вже їхали не зупиняючись, лише з захопленням роздивляючись навкруги.
Понад розімлілим під сонечком озером стрімко шугали прудкі вертухи. Пухнасте насіння кульбаби пливло понад водою і, лягаючи на її поверхню, вкривало озеро тоненькою білосніжною ковдрою. Де-не-де з озера вистрибували сріблясті рибки з довгими, наче крильця, золотавими плавниками і летіли понад водою, виблискуючи на сонці.
Після озера шлях зникав у темному отворі величезної печери, що самотньо здіймалася серед степу. Петрик так і вирішив дати їй назву – гора Самотня. А озеро стало Озером літаючих риб.
Біля входу до печери мандрівники трохи затрималися.
– Щось там у печері дуже темно… – нерішуче промовила Леся. – Може якось обминем гору з боку?
– Це займе чимало часу, – заперечив Петрик. – Бачиш, яка гора висока! Ми будемо її до вечора обминати. Ні, поїдемо наскрізь, а я буду світити ліхтариком.
Він витягнув з рюкзака ліхтарик і, увімкнувши його, відважно поїхав уперед.
Всередині печера здавалася навіть ще більшою, ніж зовні. Стеля зникала десь у темряві на такій відстані, що її не міг подолати навіть промінь ліхтарика. Інколи на стінах з’являлись якісь таємничі малюнки і позначки, але все це швидко промайнуло і залишилось позаду.
Попереду виникла пляма світла, яка швидко наближалась.
Нарешті друзі виїхали з темної печери по інший бік гори і, не зупиняючись, помчали далі широким шляхом, який тягнувся до самого Туманного закутка.
Усім дуже кортіло дізнатися, що ж там приховано.
Попереду побачили щось біле. Воно розляглося по степу вбоки, нагадуючи пухнасту перину. Поступово наближаючись, біла стіна підіймалася доверху, і, коли маленькі мандрівники нарешті під`їхали до неї, то виявилося, що ця стіна сягає вище верхівок дерев.
– От ми й прибули! – проголосив Фрутико. – Тепер вже не будемо поспішати, щоб не заблукати у тумані.
– Пропоную їхати тільки шляхом і нікуди не звертати. – додав Петрик. – Мені чомусь здається, що цей шлях сам приведе нас туди, куди потрібно…