Володар часу
Казки Анатолія Валевського
Проте, на великий подив, друзі не змогли просунутися далі ані на крок. Виявилося, що туманна стіна їх не пропускає. Вона була м`яка, наче справжній матрац, але проходу крізь неї не було. Петрик з Фрутико, спробували обережно підлізти під неї, стрибали вгору, навіть кидалися на стіну з розгону – Фрутико лише відскочив від неї, наче гумовий м`ячик і гепнувся на траву. Усе було марно…
– Що ж нам робити? – мало не заплакала Леся. – Ми стільки їхали сюди, мріючи знайти щось дуже цікаве, а тепер виходить, що потрібно повертатися, так нічого і не дізнавшись?!
Петрик лише розгублено знизав плечима, а Фрутико почав щось розмірковувати. Його носик трохи зморщився від збудження, а оченята заблищали.
– Здається, я придумав! – раптом оголосив він. – Якщо ця стіна нас не пускає, то потрібно викопати підземний хід!
– Добрячий план, – посміхнувся Петрик. – Тільки не забувай, що у нас нема єкскаватора… Та що там – навіть лопат ми з собою не прихопили!
Фрутико похнюпився. Запала сумна тиша.
Раптом у чагарях, що розрослися пишною купою біля самої туманної стіни, щось зашуруділо, тріснула гілка, і з-під куща випнулася руда мордочка хитрої лисиці. Вона уважно подивилась на дітей і вже зібралась, було, кудись бігти по своїм лисячим ділам, коли несподівано помітила песика.
Брундя наструнчився, із захватом гавкнув і кинувся до лисиці – мовляв, от я тобі зараз задам прочуханки!
Лисиця миттєво зникла у кущах. Слідом за нею порснув і песик, верескливо гавкаючи і аж тремтячи від радості, що можна за кимось побігати.
– Брундю! Брундю, повернися негайно! – покликав його Фрутико.
Але відповіді не було. Гавкотіння песика кудись віддалялось, дедалі стаючи глухим і ледве чутним.
Друзі розгублено перезирнулися, але раптом почули радісний голос Брунді поруч з собою. Швидко озирнувшись на всі боки, вони ніде не побачили песика, але ж його голос був зовсім поруч.
– Мені здається, що Брундя якимось чином потрапив за туманну стіну і кличе нас… – здивовано промовив Фрутико.
– Брундю, ти де? Відгукнися! – покликала песика Леся.
Раптом поблизу мандрівників біла стіна випнулася, наче хтось із середини натиснув на неї.
– Гав! Гав-гав! – пролунав голос песика.
– Дійсно, – зрадів Фрутико. – Це мій Брундя! Але ж як він там опинився?
– А може, у кущах є потаємний хід? – припустив Петрик. – Ану, гайда – перевіримо!
Відпустивши золотавих поні, які почали пригощатися соковитою травицею, Фрутико, Леся і Петрик полізли у кущі.
Гілки намагалися не пустити їх, але бажання дізнатися, як Брундя потрапив по той бік туманної стіни, було сильніше.
Продершись крізь зарості, мандрівники опинилися біля підземного ходу. Не гаючи часу, вони, одне за одним, швидко пролізли по ньому і вибралися на кам`яний шлях з іншого боку стіни.
Брундя з переможним виглядом скакав біля Фрутико – мовляв, от який я розумненький, без мене ви б нізащо не потрапили сюди! Ану, дайте мені за це хоч шматочок чого-небудь смачного…
Виявилося що усередині дуже непогано видно. Понад землею повільно пливли невеликі шматочки туману, наче зовсім маленькі хмаринки. Але вище колін повітря було чисте і дозволяло побачити попереду якусь загадкову будову з високими колонами. Це був великий палац.
– Ого-го! – вражено прошепотів Петрик. – Цікаво мені, хто ж тут мешкає?
– Зараз дізнаємось. – запевнив його Фрутико.
Його оченята заблищали від зацікавлення. Він озирнувся на близнят, махнув їм рукою і побіг уперед, де вже підстрибував невгамовний Брундя.
По краях шляху стояли невисокі дерева з маленькими гладкими листочками, начае облитими воском.
– Йой! Які дивні дерева! – вражено вигукнув Фрутико. – Я їх тільки у старовинних книжках на малюнках бачив!
– А хіба в Зачарованій полонині ніде більше нема таких дерев? – здивувалася Леся.
– Дід Хорні казав, що такі дерева колись були у тій місцевості, де мешкали чарівники, але я думав, що це просто казки…
– То, може, ми потрапили саме туди? – замріяно мовив Петрик. – Було б класно!
Шлях привів маленьких мандрівників до величних сходен, що підіймалися до дверей палацу, які були трохи прочинені, наче хтось забув їх закрити.
Ще раз глянувши у карту, Петрик впевнено промовив::
– Це саме те місце, що позначено на карті! Якщо ми хочемо дізнатися більше, то потрібно йти усередину…
Нікого вговорювати не прийшлось, бо Фрутико з Лесею і так аж пританцьовували від нетерплячки.
Піднявшись сходинами, друзі обережно заглянули у двері.
Всередині було зовсім тихо.
– Агов! А чи є хто вдома? – покликав Петрик.
– Агов… агов… вдома… – відгукнулась луна.
– Здається, нікого нема, – сказала Леся. – Давайте, пошукаємо всередині…
Підлога величезної зали була вимощена білими мармуровими плитами, які вкривав товстий шар пилюги. По стінах висіли старовинні портрети невідомих людей з суворими обличчями. З двох боків зали на другий поверх підіймалися дерев`яні сходини з високими перилами, на яких були намальовані зірки і якісь незнайомі тварини.
У самому центрі залу височіла різьблена кам`яна чаша, у якій тихенько фуркотів фонтанчик.
Леся підійшла до нього і, ставши навшпиньки, спробувала на смак.
– То це ж самий чудовий фонтанчик – у ньому така чиста і прохолода вода і наче газована! – зраділа вона.