Володар часу
Казки Анатолія Валевського
Фрутико з Петриком підбігли до чаші і теж із задоволенням напилися.
– Цікаво було б дізнатися, чиї це були володіння? – задумливо промовила Леся.
– Чому ж були? – перепитав Петрик. – Може господар десь поблизу і зараз повернеться…
– Ні, – впевнено хитнула головою дівчинка. – Ви тільки подивіться, який товстий шар пилюги все укриває! Тут вже, мабуть, багато років ніхто не прибирав.
– Куди ж могли подітися ці таємничі господарі? – промовив Фрутико, роздивляючись навкруги. – І ким вони насправді були… може це їхні портрети по стінах розвішані?
Петрик знизав плечима.
– Хто знає… Але мене більше цікавить – що ж тут приховано? Бо на карті позначено саме це місце. А навіщо ставити позначку там, де нічого нема?
– То давайте ретельно пошукаємо, – запропонував Фрутико. – Потрібно подивитися на верхніх поверхах, може, там щось знайдемо, бо тут, крім фонтанчику, більше нічого не видно.
По скрипучим дерев`яним сходинам друзі піднялися на другий поверх.
Тут панувало запустіння. По кутах попід стелею висіло розкішне павутиння, у яке понабивалося сухе листя. У великих, потемнілих від часу дубових шафах і на полицях розташувалися важкі стародавні фоліанти у шкіряних палітурках, прикрашені золотими візерунками, пергаментні згортки, запечатані сургучовими штемпелями, і складені старовинні карти.
Петрик стягнув з полиці одну з книжок, поклав на стіл і розгорнув навмання. Уважно придивившись до строчок, написаних якоюсь невідомою чудною мовою, хлопчик покликав інших:
– Гей, ідіть-но сюди скоріше! – вражено гукнув він. – Тут якась чудасія!
Частина 2
Підбігли Фрутико з Лесею і теж схилилися над книгою, роздивляючись чудернацькі літери, які були наче живі. Вони повільно коливалися, постійно змінюючи свої обриси. Здавалося, що крізь них проступає темне полум`я. Але, помацавши сторінку, допитливий Фрутико не відчув навіть малого тепла – літери були холодні.
– Цікаво, – пробурмотів хлопчик, від збудження чухаючи свого допитливого носа. – Що ж то воно тут написано? Я такої мови не знаю… А ви?
Леся з Петриком тільки похитали головами, бо і вони нічого не могли зрозуміти, хоча вже і навчилися у дитячому садку дещо читати.
Можливо, це якась магічна книга? – припустила Леся. – От якби ми змогли розібрати, що тут написано, то, може, теж стали б чарівниками…
– Або чаклунами! – пошуткував Петрик.
– Ні, не хочу! Краще пошукаємо щось інше…
З цими словами Леся закрила книгу і віднесла її на місце.
Тим часом Фрутико з Петриком почали відкривати інші шафи і шухляди, що стояли уздовж стін. І чого вони там тільки не побачили! Тут була величезна підзорна труба, у яку, мабуть, можна було побачити, що робиться на місяці. Хлопчики спробували, було, витягти її з шухляди, але не змогли навіть поворухнути – така вона була важка.
В шафі знайшли великий плащ з синього бархату, розшитий сріблястими зірками.
Фрутико заходився його приміряти, удаючи з себе могутнього чарівника, але заплутався у довгих складинах, що стелилися по підлозі і гепнувся. Петрик зачепився за нього і теж впав, потягнувши за собою Лесю. Сталася купа-мала. Безтурботно сміючись, діти копирсалися у складинах і спочатку не почули наполегливого гавкотіння Брунді, що доносилося з першого поверху палацу.
– Стривайте! – скрикнула Леся, зупиняючи хлопчиків. – Хіба ви не чуєте, як Брундя лящить?! Швидше побігли до нього!
Звільнившись від важкого балахону, діти побігли униз.
Песик стояв у дальньому куту зали і, шкрябаючи лапкою по плиті, на щось там гавкав. Його хвостик збуджено тремтів.
Фрутико підбіг першим і погладив песика по голівці.
– Заспокойся, Брундю, будь ласка, – промовив він. – Чого це ти гвалт здійняв на весь палац?!
Але песик лише на мить глянув у бік Фрутико і знову почав гавкати і шкрябати лапою підлогу.
– Постривай, Фрутико, – насторожився Петрик. – Щось тут не так… Мені здається, що Брундя щось відчуває під цією плитою. Давайте, спробуємо її підійняти.
Петрик відгріб чоботом убік пил, і всі побачили мідне кільце, яке було втоплене у плиту.
– Дивіться! – зрадів Фрутико. – Це кільце призначене для того, щоб за нього можна було підійняти плиту. А для чого б її підіймати, якщо там нічого нема?
– Він нетерпляче ухопився за кільце і спробував підійняти плиту, яка від його зусилля лише слабко ворухнулася.
Леся з Петриком приєдналися до Фрутико і сумісними зусиллями вони таки відчинили хід до підземелля.
З темного отвору повіяло затхлим повітрям.
Фрутико замовк, очікуючи, що буде далі. Він уважно прислухався і ворушив носиком, принюхуючись до незвичайних пахощів, які долинали до нього з темряви.
– Ну, що будемо робити? – спитала Леся.
– Звісно, що! – бадьоро відгукнувся Петрик. – Сподіваюсь, що саме тут ми знайдемо розгадку позначки на стародавній карті. Уперед!
Віддавши Фрутико ліхтаря, він приготував свою помпову рушницю і ступив на вузькі кам`яні сходини, які зникали у темряві. Фрутико йшов поруч з Петриком, висвітлюючи ліхтариком дорогу. За ними йшла Леся, а вже за нею, плигаючи зі сходини на сходину, чимчикував Брундя.
Чим нижче спускалися відважні мандрівники, тим темніше ставало навкруги. Десь наверху лишилася бліда пляма денного світла, а тут було тихо і вогко.