Володар часу
Казки Анатолія Валевського
Дійшовши до кінця сходин, друзі зупинились.
– Довгий коридор сягав у темряву на два боки, і вони ніяк не могли вирішити, в яку сторону йти. Допоміг Брундя. Щось відчувши, він настовбурчив вуха, сторожко вдивляючись праворуч, а потім зробив крок уперед, нетерпляче поглядаючи на Фрутико.
– От вам і рішення, – з полегшенням зітхнула Леся. – Брундя вже вирішив за нас.
– Тільки потрібно бути обережними, тому що в такій темряві недовго і заблукати. – попередив Петрик. – Хто й знає, що там попереду… Може тут цілий підземний лабіринт! Як ми знайдемо дорогу назад?
– Брундя нас виведе! – заспокоїв Фрутик. – Він розумненький. До того ж у нас є ліхтарик…
– Але ж нема карти лабіринту. – заперечив Петрик.
Дивлячись на хлопчиків, Леся загадково посміхнулася і мовчки засунула руку у рюкзак, щось там напомацки розшукуючи. Потім з переможним виглядом вона витягла коробку з кольоровою крейдою і гордовито підняла її вгору.
– Усе дуже просто, – промовила дівчинка. – Ми будемо просуватися уперед до першого повороту. Там ми поставимо крейдою позначку і підемо далі. Потім, повертаючись назад, нам буде легко знайти шлях, дивлячись на ці позначки…
– Дійсно, дуже просто! – зрадів Фрутико. – Ти така розумненька… Як же це я сам не второпав до цього?!
– Яка різниця, хто з нас це придумав?! Ми ж друзі, тому повинні допомагати одне одному. Вірно, Петрику?
– Авжеж!
Як вирішили, так і зробили.
Брундя тупцяв попереду, постійно до чогось принюхуючись, проте тримався на малій відстані від Фрутико, який освітлював стіни підземілля променем ліхтарика.
Петрик з Лесею були просто в захваті од нинішньої пригоди. Вони з допитливістю і водночас з острахом роздивлялися навкруги. Вже декілька разів Леся малювала крейдою на перехрестях лабіринту стріли, які вказували напрямок для повернення.
Якось непомітно коридор скінчився. Попереду була стіна.
– Це якийсь невірний лабіринт. – образився Фрутико. – Ми йшли, йшли… а нічого не знайшли… Це нечесно!
Леся легенько погладила його, щоб заспокоїти. Хоча їй і самій було якось сумно, що пригода закінчилася, а ніякої таємниці не знайшлося – просто порожнє підземелля.
Але Петрик не став горювати. Поки Фрутико з Лесею сумували, він узяв ліхтарик і почав ретельно обшукувати стіни.
Неподалік від того місця, де зупинилися мандрівники, у стіні відшукалося невелике заглиблення. Посвітивши туди, Петрик помітив якийсь важіль.
– Йдіть-но сюди, шукачі скарбів! – покликав Петрик. – Чого це ви похнюпилися? Дивіться, що я знайшов!
Фрутико з Лесею підскочили до нього і теж зазирнули до ніші.
– Дуже цікаво… – задумливо мовив Фрутико. – І чого б тут у лабіринті був такий хитрий важіль? Для чого?..
Він обережно помацав важіль, а потім несподівано ухопив його і потягнув до себе.
– Фрутико! Що ти робиш?! – скрикнула Леся.
Але вже було пізно. Десь у потаємних глибинах підземелля щось гухнуло, глухо загуркотіло. По стінах пробігло малопомітне тремтіння.
Діти злякано притиснулися одне до одного. Навіть Брундя зіщулився і тоскно скавульнув.
Раптом ліворуч у стіні з`явилася розколина. Вона ширшала, розсуваючись вбоки і відкриваючи прохід. Дивна річ – з цього проходу полилося м`яке блакитне сяйво.
Наче зачаровані, друзі мовчки дивилися на це видовище.
Нарешті усе змовкло. Запала тиша.
– Давайте подивимось, що там… – пошепки запропонував Фрутико. – Цікаво ж…
– Тільки одразу домовимось, що нічого не будемо торкатися! – попередила Леся. – Бо хто знає, що може трапитися…
– Добре.
Один за одним діти обережно зайшли усередину загадкового приміщення. Воно було дуже високим, круглим і досить просторим. По стінах йшли чудні написи, дуже схожі на ті, що Петрик відшукав у старовинній книзі на другому поверху. Вище написів були намальовані планети і зірки. А під самою стелею просто у повітрі висіла велика сяюча куля, яка й давала оте саме блакитне світло.
Але не це було найбільш дивовижним.
У самому центрі приміщення під сяючою кулею висів величезний годинник. Сказати, що це просто величезний годинник, було замало. Він сягав майже до самої стелі.
Задерши голови вгору, діти розгублено дивилися на гігантський циферблат. На його стрілках могли б вмоститися, мабуть, з десяток великих птахів. Від циферблату донизу звисав маятник.
– О-о-о… – тільки й зміг вражено прошепотіти Фрутико.
– Не о-о-о, а ого-го! – виправив його Петрик. – Такого годинника, мабуть, і в музеях не знайдеш!
– Мені здається, що ним міг би користуватися лише якийсь велетень! – стиха промовила Леся. – Але я не розумію, чому він стоїть? Годинники повинні показувати час, дзвонити, коли вранці треба прокидатися, або коли потрібно йти у садок… А цей чомусь стоїть.
Фрутико з Петриком підійшли до маятника ближче, тримаючи руки за спиною, наче вони їм не довіряли, і почали уважно роздивлятися великий бронзовий диск, що був на кінці маятника.
– Мені чомусь дуже кортить сісти верхи на цей диск, наче на гойдалку, і качатися на ньому, – зізнався Петрик. – У нас в садку такої чудової гойдалки нема.
– То в чому ж річ?! – зрадів Фрутико. – Зараз і спробуємо, тим більше, що й мені кортить так само!
Він вже націлився, було, осідлати бронзовий диск, коли раптом занепокоєно загарчав Брундя, а від дверей долинуло якесь шкрябання і підвивання.