Володар часу
Казки Анатолія Валевського
– А що, налякалися?
– Ще б пак! – відгукнувся Фрутико. – А навіщо ви нас лякали?
– Тому що ви якимось чином пролізли крізь туманну стіну до моїх володінь та ще й збиралися гойдатися на маятнику годинника часу!
– Скажіть, будь ласка, – попросила Леся. – Як вас звуть?
– Я – Володар часу! – гордовито відповів кошлатий. – Годинник часу, що ви бачили, може зупиняти час у моїх володіннях, закриваючи їх туманною завісою, крізь яку ніхто не може прослизнути…
Він розгублено глипнув очима на дітей.
– А як ви тут опинилися? Невже моя стіна вже не діє?!
– Заспокойтеся, – відгукнувся Петрик. – Ми просто пролізли під стіною підземним ходом.
– Ось воно що! – Володар часу ляснув себе долонею по лобі. – Як же це я не змикитив?!
– А вам не тоскно тут жити одному, без друзів? – знову спитала Леся.
Володар часу гордовито задер бороду, але за якусь хвилинку сумно зітхнув і зізнався:
– Це дійсно так… Раніше я про це не міркував, але зараз, дивлячись на вас, розумію, що без друзів жити сумно… Але де ж їх взяти, отих друзів?
– А ви увімкніть свого годинника, тоді зникне туманна стіна, і до вас почнуть приходити у гостину інші мешканці Зачарованої полонини. – запропонував Фрутико.
– І ми теж! – вигукнули разом Леся з Петриком.
– Ну, раз таке діло, то зараз це і зробимо! – з посмішкою вирішив Володар часу. – А ви мені допоможете…
– Як?
– Ви ж хотіли погойдатися на маятнику, то розгойдайте його – годинник почне працювати, і стіна зникне!
Так і зробили. Повернувшись у кімнату, де знаходився годинник часу, друзі розгойдали маятник і покаталися на ньому досхочу.
Брундя радісно гавкав і стрибав довкола них, але сам гойдатися не погодився.
Коли всі вийшли з підземелля, то побачили, що туман зник, а все навкруги осяяне теплим сонечком. Поприлітали пташки і почали співати радісні пісні.
Леся витягла з рюкзака ножиці і заходилася стригти Володаря часу, який так заріс волоссям, що його і справді можна було прийняти за якусь дику істоту. Коли Леся скінчила, то всі побачили веселого трохи повненького дідка.
Дівчинка подарувала йому своє дзеркальце, щоб Володар частіше у нього дивився і більше не заростав волоссям.
Брундя з недовірою дивився на якогось незнайомого діда, не впізнаючи у ньому того кошлатого, що гнався за друзями підземним лабіринтом. Лише ретельно обнюхавши його, песик радісно гавкнув і заспокоївся.
– Дякую вам, мої маленькі друзі! – проголосив Володар часу. – За те, що ви допомогли мені знову повернутися до сонця і відчинити мої володіння для усіх мешканців Зачарованої полонини, я хочу вам дещо подарувати…
Він хитрувато посміхнувся і кудись швидко побіг.
– А добре таки, що ми витягли Володаря часу з того колодязя! – промовив Фрутико. – Він зовсім не злий, а навіть трохи кумедний.
Прогупотіли сходинами черевики, і трохи захеканий Володар часу зупинився біля дітей. У руках він тримав маленьку дудочку, мандарин і чудове овальне дзеркальце.
Володар віддав мандарин Петрику і сказав:
– Коли повернетеся додому і з`їсте цей мандарин, то візьміть з нього кісточку і посадіть у горщик з землею. Тоді у вас виросте маленьке мандаринове деревце, яке буде приносити вам стільки мандаринів, скільки вам забажається!
Потім Володар часу простягнув чудове дзеркальце Лесі:
– Замість того дзеркальця, що ти подарувала мені, я повертаю тобі інше. Це не звичайне дзеркальце. Якщо ти скучиш за своїми друзями у Зачарованій полонині, то подивись в нього і побачиш, де вони і що роблять.
Дудочку він віддав Фрутико.
– Навіщо ж мені дудочка, якщо я навіть грати не вмію? – здивувався хлопчик.
– По-перше: це не проста дудочка, а чарівна. Якщо ти подуєш в неї з одного боку, то відразу опинишся у мене, а якщо з другого – то повернешся додому. Зрозумів?
– А по-друге що? – нетерпляче нагадав Фрутико.
– А по-друге: тобі вчитися потрібно, а не скарби розшукувати! От і будеш тепер вчитися грати на дудочці.
Фрутико хотів, було, щось заперечити, але трохи поміркувавши, погодився з цим.
Прийшов час Петрику з Лесею повертатися додому. Але цього разу їм не прийшлося повертатися до чарівної галявини. Вони пообіцяли невдовзі знову прийти до своїх друзів у Зачаровану полонину і розпрощалися з Фрутико і Володарем часу прямо у палаці. Не забули і Брундю приласкати.
Нарешті Володар часу вдягнув на голову зоряний ковпак, промовив якесь чарівне заклинання і змахнув руками.
Зоряний вихор майнув перед очима Петрика і Лесі, і вони опинилися вдома.
Батьки відпочивали і нічогісінько не знали про те, з якої далекої мандрівки повернулися їхні діти.
Швиденько роздягнувшись, Петрик і Леся стрибнули у свої ліжка, загорнулися ковдрами і приготувалися засинати. Проте Леся не втерпіла і витягла з-під подушки чарівне дзеркальце, подароване Володарем часу.
– Щось мені так хочеться подивитись, що зараз робиться у Зачарованій полонині на планеті Флаверс! – сказала вона.
– Ну то глянь, де зараз Фрутико з Брундею. – запропонував Петрик.
Леся подивилася у дзеркальце. Його поверхня трохи затуманилася, потім прояснилася, і дівчинка побачила Фрутико, який стояв в оточені мешканців селища і щось з захватом розповідав. Поруч з ним, як завжди, безтурботно скакав Брундя, намагаючись щось там упіймати в траві.