ukraine

Друзі! Ми щиро надіємось що у цей надзвичайно важкий час для нашої країни казки допоможуть вам хоч трішки перемкнутись та відпочити.

Віримо в наших воїнів! Віримо в нашу перемогу! Слава Україні!

Володар Макуци, або Пригоди Вужа Ониська

Романи та повісті

Передмова

Милий читачу, якщо ти полюбляєш усілякі пригоди та незвичайні історії, тобі просто необхідно познайомитися з вужем Ониськом.

Сам я вперше зустрів його ще тоді, коли не був письменником. Працював я в одному страшенно нудному місці — ресторані. І ось якось за кимось із відвідувачів туди прослизнув Онисько. Побачивши, що я нудьгую, вуж почав розповідати про себе: де живе і який він невиправний мрійник. Але, на жаль, у ресторанах вужів не дуже полюбляють, тому Онисько після недовгої розмови кудись запропав. На прощання він порадив і мені спробувати пофантазувати, як він — щоб веселіше працювалося і час швидше минав.

Декілька років по тому мені ще раз пощастило побачити Ониська. Він анітрохи не змінився: був веселим, дотепним і часом задумливим. Цього разу вуж розповів історію про сонце, що падало на повітку, про своїх друзів — Евридіку, Одарочку, Джека та Кузю.

Після тієї зустрічі Онисько більше не навідувався до мене. Може, він побачив, що я знайшов куди цікавішу роботу, а може, не має ані хвильки, аби заскочити на пару слів.

Оскільки мені украй не терпілося повідати про вужеві пригоди, то і вийшла ціла книга. Сподіваюсь, Онисько теж колись її прочитає і вподобає, як і ти, мій любий читачу.

Частина перша
НА ГОРОДІ

Розділ I,

у якому на повітку падає сонце, жук Джек збирається до Америки, а Онисько розганяє горобців

За повіткою, там, де починається великий город, лежить купа трухлявого гілля. На перший погляд вона здається ні до чого не придатною, навіть зайвою, проте… Так не здається вужеві Ониськові, ба, він просто переконаний, що це напівзотліле галуззя — напрочуд корисна річ. І не дивно, адже він під тим гіляччям живе. І не лише він.

Праворуч від Ониськового кубельця мешкає жабка Одарочка. Вона неперевершена господарка, тому часто заклопотана хатніми справами або порається на городі. Ліворуч — оселя мишки Евридіки. Вона теж дуже хазяйновита, а ще вміє вишивати хрестиком і гладдю. За хаткою Евридіки, під листочком, — нірка хробачка Кузі. Кузя — дуже романтичний хробачок, він цілими днями виграє на скрипочці, щось собі мугикає під ніс і мріє стати відомим музикантом. За сусіду вважається ще й колорадський жук Джек, хоча він не має постійного помешкання і ночує то там, то сям, то в травичці, то під грудочкою. Взагалі Джек над усе любить ласувати картоплинням (на крайній випадок годиться сира картопля або чіпси).

Онисько — затятий фантазер і мрійник. Особливо він полюбляє мріяти, вилізши з-під гілля на город і ніжачись на сонечку. Коли вже дуже припікає, вуж заповза у затінок дивовижної високої рослини з товстим шкарубким стовбуром, лапатим листям і зеленою головою, яка щодня більшає.

У холодочку Онисько заплющує очі й намагається уявити, до яких розмірів виросте врешті голова рослини. Мимоволі він дослухається до дзижчання мух, які снують туди-сюди. Коли якась пролітає неподалік, він уявляє, що над головою проноситься надзвуковий реактивний винищувач, а за штурвалом літака сидить він, Онисько. Після сьомого винищувача мрійник зазвичай засинає.

Прокидається Онисько надвечір. Він смачно потягується, дивиться, наскільки виросла голова рослини, й повзе додому, щоби трохи погомоніти з сусідами та побажати їм доброї ночі.

Одного дня Онисько виліз з-під гілля помріяти й заснув. Прокинувшись, вуж побачив жахливу картину: з неба прямо на нього падало сонце! Воно було велике — на півнеба, з країв у нього тріпотіли жовті язики вогню!

— Рятуйте!!! Сонце падає! — зарепетував Онисько й вужем прослизнув між гілляки.

— Рятуйте! Там!.. Там!.. Сонце! — злякано кричав він.

Миттю позбігалися сусіди.

— І що з того, що сонце? — спитала Евридіка.

— Прямо на повітку!.. Велике!.

— Що на повітку? — не розуміли сусіди.

— Сонце падає на нашу повітку, — трохи оговтавшись, вимовив Онисько. — Я там саме на винищувачі…

— Зачекай, — перебив Джек, — на якому ще винищувачі?

Онисько знітився:

— Та то так… справи не стосується… А потім бачу — сонце прямо на мене падає! Ну, я сюди…

— На винищувачі? — запитав Кузя.

— Та ні, так — повзком.

— Що ж робити? — стривожилася Евридіка.

— Треба втікати до Америки, — рішуче сказав Джек, — у мене там родичі. У штаті Колорадо. Це з того боку Землі, якраз під нашим городом. Треба проколупати в Землі дірочку і…

— Колупай сам до своєї Америки, — обірвав його Кузя, — а нам і вдома непогано.

Усі закивали головами, погоджуючись із хробачком.

Цілу ніч розмірковували, що ж їм робити. Під ранок жабка Одарочка, яка весь час мовчала, мовила:

— А, може, воно вже впало? Піду-но подивлюся.

Одарочка вилізла з-під гілля, роззирнулася, звела очі вгору… і побачила, що ніяке сонце на повітку не падає, а висить там, де має висіти — у небі. А прямо над їхньою купою гілля розквітнув великий гарний сонях.

— От Онисько, от фантазер! — довго сміялися товариші, коли жабка все їм розповіла.

— Так то ж спросоння, — виправдовувався вуж.

Відтоді Онисько ще більше полюбляє лежати під соняхом, вважає красеня своїм і дуже пишається, що першим побачив його у всій красі.

— Тепер я володар цього соняшника, — каже друзям вуж.

Коли на золоту голову рослини із сусідніх городів злітаються горобці, щоб поласувати насінням, Онисько обов’язково їх розганяє:

— Ану, киш, сіробокі! Розліталися тут — мріяти заважаєте!

Розділ II,

у якому Онисько потрапляє під «метеоритний дощ» і непритомніє

Одного ранку Онисько вирішив обстежити дальні закапелки городу.

Вуж гарненько поснідав і вирушив у путь.

Погода була чудова, і ніщо не віщувало неприємностей.

Поміж кущами городу вилися відомі тільки йому, Ониськові, стежечки. Вони перепліталися одна з одною, петляли і закручувалися в дивовижні, таємничі лабіринти.

«Гайну попервах на гарбузову грядку, — міркував собі Онисько, — перекинуся словом з джмелями, розпитаю про городні новини…»

Так він собі повз і, як завжди, про щось мріяв.

Ох уже це мрійництво! З нього починаються всі Ониськові пригоди. Ех, Онисько!.. Йому б не завадило бути уважнішим серед хитросплетіння стежечок, йому б за четвертим буряком повернути праворуч — до гарбузової грядки, а він поповз ліворуч — невідомо куди.

Поволі Онисько приходив до тями.

«Дивно, — думав він, — жодного джмеля. І жодного гарбуза. Це ж треба. Може, я заблукав?»

Він хотів був повернути назад, але… В одну мить знявся різкий вітер, картоплиння якось тривожно зашелестіло, і на город упали в’язкі сутінки. Над головою Ониська спочатку щось блиснуло, потім загуркотіло, і на картоплю, на стежки, на мрійника-вужа враз посипалися згори великі краплі дощу!

— Матінко! — вигукнув Онисько. — Я ж без парасольки!

Він кинувся до якоїсь нори, щоб сховатися.

— Упустіть! — кричав Онисько, ухиляючись від важких крапель. — Я скраєчку посиджу! Мені багато місця не треба: я худенький!

Але пикатий хом’як, який, як виявилося, жив у тій норі, був не дуже гостинним господарем. Товстун безцеремонно виштовхав змоклого вужа на вулицю.

— Багато вас таких худеньких тут шастає, а потім зерно мішками пропадає, — буркнув хом’як і затулив отвір нори величезною грудкою.

Та найстрашніше було попереду. Згори замість дощу почали сипатися круглі шматки чогось холодного. Вони аж свистіли, зрізаючи на льоту стебла картоплі та буряну, лупотіли довкруг вужа, і від тих ударів земля гула, неначе литаври. Ониськові ніколи не доводилося бачити град, але він пам’ятав цікаві розповіді бабусі про метеорити, які за її молодості часто падали на землю, тому й подумав, що розпочався метеоритний дощ.

Один такий «метеорит» боляче влучив бідоласі-вужеві по хвосту. Ониськові стало страшно.

— Посіче! Посіче на друзки! — волав він. — Де сховатися?!

Онисько не знав, у якому боці рідна повітка, тому кидався від одного куща картоплі до іншого, ховався то в ямку, то під грудку, то в ямку, то під грудку… Проте жоден сховок не міг урятувати наляканого вужа від дошкульних холодних ударів.

Онисько подумав, що цей жах ніколи не скінчиться, що ніколи не побачить своїх друзів, купи гілля, улюбленого соняха, не скуштує Одароччиних дерунів, не поміряє вишиту Евридікою сорочку… Але тієї миті, коли вуж подумав про сорочку, велика, масивна градина поцілила бідоласі точнісінько в голову.

Онисько знепритомнів…

Розділ III,

у якому Одарочка й Евридіка рятують Ониська від жуків кравчиків

Одарочка саме закручувала на зиму маринованих водомірок, коли до її хатки прожогом ускочила мишка Евридіка.

— Ой, Одарочко, — забідкалася вона, — я так непокоюся за Ониська, так за нього хвилююся!

— А що трапилося? — спитала жабка, перевертаючи півлітрову баночку водомірок догори дном.

— Як?! Хіба ти не чуєш, який дощ нагорі періщить?

— Так то ж нагорі…

— Ага, — погодилася Евридіка, — а Онисько теж нагорі! Ще зранку як подався кудись — мов у воду впав. Може, й справді десь теє… впав.

— Ой лишенько, — сплеснула лапками Одарочка, — а там же, здається, і град іде!

— Аж земля стугонить — такий град. Що воно буде? Хоч би він десь заховався.

— Ось що, — Одарочка зняла з гвіздочка парасолю, — підемо його шукати.

— Ходімо, сестро, ходімо. Щось мені так неспокійно..

Одарочка з Евридікою вибралися з-під гілля і під розкритою парасолькою пішли поміж картоплею на пошуки Ониська.

Град уже закінчився, проте з неба ще падали доволі великі краплі дощу. Подруги рухалися дуже повільно: земля розкисла, і лапки раз-у-раз вгрузали у багнюку. Згодом дощ став стихати  і зрештою зовсім ущух. Та Ониська ніде не було видно, а якихось слідів годі було й шукати: дощ усе змив.

— Треба в когось запитати про Ониська, — запропонувала Одарочка, — може, хто його бачив…

— Це ти гарно придумала, — похвалила її Евридіка. — Я знаю, тут неподалік один хом’як живе. Ходімо до нього, гляди, він нам допоможе.

Хом’як довго не хотів потикати носа з нори, коли жабка з мишкою погукали його знадвору. Він був надзвичайно жадібний, тому нікого не хотів і близько бачити коло своєї нори. Товстун усе боявся, що доведеться кого-небудь пригощати чимось зі своїх запасів. Щоразу, перш, ніж вийти з нори, він ретельно ховав по закутках усі харчі.

Коли скупердяй врешті визирнув до непроханих гостей, він не міг вимовити й слова, адже напхав за щоки зерна більше, ніж там могло вміститися. Якби він відкрив рота, зерно почало би сипатися з нього, як із драного мішка.

— Ти не бачив нашого друга Ониська? — запитала хом’яка Одарочка.

— Так, Ониська, — підхопила Евридіка, — вужа.

«А, це вони мають на увазі того тонкого типа, що хотів захопити моє житло… — думав хом’як. — Та їх тут ціла зграя… треба бути пильним…» — він щосили замотав головою.

— Може, ти чув щось незвичне? — спитала Евридіка.

«Ще б не чув, — в’їдливо подумав хом’як. — Той мотузок так репетував, ніби це не він до моєї хати вдерся, а я до його… Знаю я, що вам усім потрібно — моя пшеничка. Але нічого ви не отримаєте! Дулі я вам дам, а не зерна!.. Я що, для вас його накрав? Усі хочуть задарма попоїсти. Дулі вам…» — і хом’як ще дужче замотав головою в різні боки.

— Дивний він якийсь, — сказала Одарочка, коли вони, так і не почувши й слова від товстуна, пішли собі далі. — Німий чи що?

— Може, він хворіє на свинку, — знизала плечима Евридіка. — Бачила, які в нього щоки?..

— Поглянь! — раптом вигукнула Одарочка. — Що то там?!

Попереду метушилися якісь жуки. І метушилися не просто так, а біля чогось. Точніше, біля когось. А ще точніше — біля непритомного Ониська! Жуки хапали вужа за хвоста своїми чіпкими щелепами і, задкуючи, тягли його до межі з сусіднім городом.

Це були жуки кравчики, а на розорі зяяли їхні круглі нори.

— Уперед!!! — вигукнула Евридіка й кинулася на допомогу Ониськові.

За нею пострибала Одарочка.

— Ану відпустіть! — загукали вони до кравчиків.

— Це наша мотузка! — погрозливо заклацали ті щелепами. — Ми її знайшли. Ану геть!

— Ніяка це не мотузка — це Онисько, — заперечила Одарочка.

— А ми все одно його перші знайшли! — не поступалися кравчики. — Ми будемо з нього кубла вити у норах. — Вони дружно вхопилися за хвіст Ониська і підтягли його вже майже до самого входу однієї нори.

— Ще чого! — вигукнула Евридіка. — Он з картоплиння вийте чи з пирію. А Ониська ми забираємо.

Одарочка з Евридікою вхопилися за Ониська з боку голови і щосили потягли на себе.

Кравчики теж не збиралися здаватися і цупили здобич до себе. Онисько натягся, як струна, здавалося, він ось-ось не витримає цього впертого перетягування і перетвориться з одного середнього вужа на двох вужиків. Але жабці з мишкою не потрібні були два вужики, їх цілком влаштовував один — Онисько. Тому подруги смикнули його з такою силою, що жуки попадали в грязюку і розтисли щелепи.

Невдоволені й сердиті, кравчики поховалися в норах, вони не наважилися вступати в бійку з більшими за себе мишкою та жабкою.

Ониська принесли додому і вмостили у ліжку. Одарочка поклала йому на лоба компрес із настоянки квітів коров’яку, а Евридіка натерла спину соком хрону — щоби не застудився.

Надвечір бідолаха прийшов до тями.

— Знаєте, я сьогодні потрапив під справжній метеоритний дощ! — хвалився він сусідам. — Якби на моєму місці був хтось не такий спритний — навряд чи йому пощастило би вибратися з тієї халепи живим…

Одарочка з Евридікою тільки мовчки посміхалися. Вони були задоволені, що все скінчилося добре. А про кравчиків Ониськові вирішили поки що нічого не говорити.

Розділ IV,

у якому всім чогось бракує, Кузя винаходить невідому ноту й дає сольний концерт

Як ви вже знаєте, хробачка Кузю хлібом не годуй — дай на скрипочці пограти. Тим паче, що хробачки хліба не їдять. Та й на скрипках, правду кажучи, не всі грають. Але принаймні одного такого ми з вами знаємо.

Сьогодні Кузя з самого ранку був дуже радісний і навіть схвильований. Ще б пак! Адже він щойно закінчив свій новий твір — «Вальс картопляного цвіту». Ба більше — хробачок винайшов нову ноту. Так-так, не дивуйтеся.

Усім відомо, що існує сім нот: «до», «ре», «мі», «фа», «соль», «ля» та «сі». А Кузя ненароком придумав іще одну. Він грав заключні акорди свого нового вальсу, і, коли мав зробити останній порух смичком, щоб зіграти фінальну ноту «ля», у нього нестерпно засвербіло підборіддя. Через це музикант мимоволі зіграв не «ля», а якусь зовсім незнайому ноту. Вона прозвучала хоч і незвично, але так доречно, що Кузя спочатку нічого й не второпав, не міг повірити, що він щойно зробив відкриття. Для певності Кузя спробував ще раз видобути зі своєї скрипочки дивний звук. Вийшло! Знову й знову він грав несподівану ноту, аж поки переконався, що вона насправді існує і що вона таки нова.

На радощах Кузя кинувся поділитися сенсацією з друзями.

Спочатку він натрапив на Ониська, що ніжився на сонечку неподалік соняха.

— Ониську! Ониську! Я ноту винайшов! Нову ноту! Ось послухай!..

Вуж знехотя розплющив одне око.

— Яку ще ноту? — голос Ониська був сонним і невдоволеним.

— Ну, як… — знітився Кузя. — Ноту… я ще не знаю, як вона називається…

— Не зараз, Кузю, не зараз, — ліниво озвався Онисько, — я дуже зайнятий…

— Зайнятий? Ну, гаразд, я прийду пізніше.

— Так, пізніше… — позіхнув Онисько і заплющив око.

Хробачок поспішив далі. Скоро він угледів жука Джека. Той саме, зосереджено сопучи, підгортав картоплю.

— Привіт, Джеку, — тихо привітався Кузя. — Хочеш, я тобі новий вальс заграю?

— Не зараз, друже! — Джек розігнув спину й витер спітніле чоло. — Бачиш, у мене тут свій вальс — картопляний. Не до тебе наразі.

— Добре, — зітхнув Кузя і подався до Евридіки. — Мій вальс, до речі, теж доволі-таки картопляний…

Коли хробачок заповз до хатки Евридіки, мишка вишивала полотняну наволочку на подушку.

— Евридіко, — несміливо почав Кузя, — ти, мабуть, теж зайнята?

— Не те слово, любий. Ось останню квітку мушу закінчити. Дванадцять хрестиків рожевою заполоччю і вісімнадцять зеленою, — зацокотіла Евридіка, не полишаючи роботи.

— Ну то я піду собі, — похнюпився Кузя і подався до виходу.

— А що ти хотів?! — гукнула йому навздогін мишка.

— Я ноту нову винайшов, — з надією в голосі промовив Кузя і зупинився. — Заграти?

— Ой, ніколи мені, любий, ще он стільки хрестиків покласти треба. До того ж рожева заполоч закінчується… біда…

Одарочка шаткувала капусту на борщ, тому одразу не помітила Кузю, що невпевнено застиг на порозі.

— Одарочко, — врешті зважився заговорити Кузя, — я «Вальс картопляного цвіту» закінчив і нову ноту винайшов…

— Добре, добре, — відповіла жабка, — але я зараз така затуркана! Вже он вода кипить, а в мене ще бурячки не покришені, картопля не почищена… Заходь пізніше… на борщ.

Кузя, ледь не плачучи, повернувся додому, сів на ґаночку й зажурився: «Я щодня граю, граю з ранку до вечора, пишу музику, навіть нові ноти винаходжу… А це нікому не цікаво і не потрібно… Ніхто жодного разу не похвалив моєї музики, не попросив заграти…»

— Не гратиму більше ніколи, — вирішив Кузя й поклав скрипочку на траву.

Ониськові і не дрімалося, і не мріялося. Думки плуталися, намагалися вчепитися одна за одну, щоб викликати в уяві мрійника якусь чудернацьку, фантастичну картину, але… Чогось бракувало. Так, пропало щось, що завжди допомагало зв’язати ті думки докупи, те, за що вони чіплялися… Це навіть почало дратувати Ониська. Щоб якось розвіятися, він вирішив з кимось поговорити.

Найближче був Джек, тому вуж поповз до нього.

— Працюєш? — запитав Онисько жука.

— Працюю, та щось не дуже робота в’яжеться, — відповів Джек. — Чогось мені наче не вистачає.

— Дивно! — вигукнув Онисько. — Мені те саме здалося: щось не те сьогодні, все не те.

— І що б воно означало? — промовив жук. — Ходімо до Евридіки, може, вона нам пояснить…

Евридіка сиділа на краю ліжечка і плакала.

— Що з тобою?! — в один голос вигукнули Онисько й Джек.

— Ось, — вона простягла долоньку, — усі пальці голкою поколола.

— Як це? — здивувався Онисько.

— Хтозна… Щось не слухаються сьогодні лапки. Наче чогось бракує мені. Он і квіти на вишивці якісь патлаті повиходили.

— Ну, годі плакати, — заспокоював її Джек. — Ти не одна така. Ходімо до Одарочки. Сподіваюсь, вона знає, що це з нами коїться.

Усі гуртом увійшли до Одарочки. Жабка стояла з ложкою над каструлею й кривилася.

— Здрастуй, Одарочко. Ми до тебе.

— Заходьте, але мені так соромно. Я ж навіть не маю чим вас пригостити. У мене сьогодні все з лапок валиться, нічого не встигаю, нічого не виходить… Он і борщ пересолила…. Чогось мені наче не вистачає.

— Що ж це з нами таке? — занепокоєно озвалася Евридіка. — Може, яка хвороба? Якщо вже Кузя нам не підкаже, то я не знаю…

— Чекай, чекай! — зупинив її Онисько. — Кузя… Я все зрозумів! Я не чую його скрипки! Він сьогодні не грає!

— То ось чого нам усім не вистачає! здогадалася Евридіка. — Ходімо до нього!

Друзі знайшли Кузю на ґанку біля його нірки. Він зробив великі очі, побачивши всю компанію. Та здивувався ще більше, коли Онисько попросив щось заграти.

— Заграти?! — не вірив своїм вухам Кузя. — Ви просите мене заграти на скрипці?

— Саме так, — кивнув Онисько. — Ти говорив щось про новий вальс.

— Ага! — зрадів Кузя. — «Вальс картопляного цвіту»! Я закінчив його сьогодні вранці.

— Може, мені здалося, — втрутилася в розмову Евридіка, — проте були якісь балачки про нову ноту…

— Були! — засяяв хробачок. — Я справді винайшов ноту!

— А ти вже назвав її? — поцікавилася Одарочка.

— Ще ні.

— Усі нові винаходи годиться називати іменами їх авторів, — авторитетно зазначив Онисько.

— Нота «Кузя»? — здогадався Джек. — Дивно звучить.

— Ні, це задовга назва для ноти, — заперечив Онисько. — Пропоную нота «ку»!

— Чудово!!! — загукали всі, крім Кузі. — Дуже вдала назва для ноти.

— Грай, Кузю! — зааплодували Одарочка з Евридікою. — Влаштуй нам концерт. Ми так любимо твою музику!

— А особливо ноту «ку»! — додав Джек.

Кузя зашарівся, проте взяв скрипку й смичок і почав грати. Він грав довго й натхненно; скрипка то сміялася, то ридала, то майже замовкала, а то вибухала дивовижними звуками.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6

Подобається!

Сподобався твір? Залиш оцінку!

5 / 5. Оцінили: 1

Поки немає оцінок...

Джерело:
“ Володар Макуци, або Пригоди Вужа Ониська ”
Сашко Дерманський
Видавництво: “ Теза”
2017 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: