ukraine

Друзі! Ми щиро надіємось що у цей надзвичайно важкий час для нашої країни казки допоможуть вам хоч трішки перемкнутись та відпочити.

Віримо в наших воїнів! Віримо в нашу перемогу! Слава Україні!

Володарка Снігового краю (5 казка)

Анатолій Валевський

День народження Клайма

Як відомо, у всіх раз на рік буває день народження. Настало це свято і для Клайма. З самого ранку двері його будиночка не встигали закриватися. Ельфи прикрашали кімнати цікаврика дивними квітами і запашними рослинами. Тролі готували всілякі солодощі, тістечка і торти, варили компоти. Гноми принесли гарненьку бронзову табличку і повісили її над вхідними дверима. На ній візерунковими літерами було написано: “Тут живе цікаврик Клайм – відомий і сміливий мандрівник”.

Словом, усі готувалися до дня народження Клайма. Свято повинно було початися увечері, тому що в Дрімландії завжди танці проводили довкола вогнища. А хто ж його розпалює вдень?!

Ближче до обіду з лісу прилетів старий пугач Глум. Зазвичай в цей час він спав. Але сьогодні був особливий день.

Глум всівся на підвіконні, щоб бачити все, що відбувається усередині і на невеликій галявині поперед дома.

– У-гум… – багатозначно відмітив старий пугач. – Очевидь, сьогодні гулянка буде на славу. Он скільки дарунків принесли!

У далекому кутку кімнати вже височіла ціла купа із складених одна на одну коробочок, скриньок, пакетів та мішечків. Вони були перев’язані яскравими кольоровими стрічками.

У Дрімландії не заведено підписувати дарунки і вручати їх іменинникові особисто. Кожен гість приносить з собою те, що він вважає за необхідне і кладе поряд з іншими дарунками. А коли свято закінчується, іменинник починає розбирати гостинці. Інколи це займає весь наступний день.

Схоже на те, що цього року Клайм побив усі рекорди по кількості дарунків. Їх було стільки, що знадобиться, ймовірно, десь тиждень, щоб розгорнути і розглянути кожен.

Клайм проходжувався по кімнаті, запхавши руки в кишені і поглядаючи скоса на купу дарунків, яка з кожною хвилиною ставала все більшою і більшою.

– Цікаво… дуже цікаво… – бурмотав цікаврик. – Що ж там в цих коробочках і пакунках? Швидше б вже свято починалося!

В цей час в кімнату влетів захеканий Брегон.

– Привіт, Клайме! – вигукнув він. – Поздоровляю тебе з днем народження і бажаю…

– Стривай! – зупинив його Клайм. – Ти де був? Я чекаю тебе з самого ранку! Ми ж домовилися ще вчора!

– Я і відправився до тебе, ледве сонечко піднялося!

– Ага, так я і повірив! Мабуть, проспав, соня?

– Ну що ти, Клайміку. Чесне слово – прямо з ранку до тебе побіг.

– У такому разі – де ж ти пропадав? Скоро вже вечір настане, – Клайм сердито поглянув на друга.

Винувато опустивши очі, Брегон почав черевиком креслити на підлозі хитромудрі візерунки.

– Та тут таке сталося… – боязко сказав він.

– Яке ж? – поцікавився Клайм.

– Я якраз поспішав до тебе, коли зустрів гнома Орі. Ми з ним трохи поспілкувалися…

– Це називається трохи?! – обурився цікаврик.

– Не сердься, Клайміку. Я тобі зараз таку новину скажу – ого-го! Тільки пообіцяй, що нікому не розповіси.

– Обіцяю, обіцяю! Кажи вже швидше! – нашорошив вуха іменинник.

У нього від зацікавлення аж ніс засвербів.

– Гном Барлін збирає загін, щоб пробратися на іншу сторону Кремезних гір і розвідати Сніговий край! – випалив Брегон.

– Ух ти! – Клаймові аж дух перехопило.

Він замислився і почав бурмотіти:

– Як же нам бути? Потрібно якось потрапити до цієї експедиції.

– Та що тут думати?! – вигукнув Брегон. – Попросимо гномів, щоб вони взяли нас з собою – от і все.

– А якщо вони не захочуть?

– Тоді самі підемо по їх слідах.

Клайм почухав потилицю.

– Гаразд, так і зробимо, – вирішив він. – А зараз йдемо до гостей. Вже всі зібралися. Пора починати свято.

– Почекай, – зупинив приятеля Брегон. – Я ж тобі дарунок приніс.

– Поклади його до інших, я потім розберуся.

– Ні. Я боюся, що він загубиться.

Брегон протягнув руку. На відкритій долоні лежало чудова срібна каблучка. Та сама, яку цікаврик знайшов у Дикому лісі. Клайм його відразу впізнав.

– Це тобі! – сказав Брегон.

Клайм дбайливо узяв каблучку і з вдячністю обійняв приятеля.

– Ну що ви там вовтузитеся? – з’явилася на порозі Таффі. – Знайшли час обніматися! Ось-ось стемніє – пора вогнище запалювати.

– Ми вже йдемо, – в один голос вигукнули цікаврики і вибігли на вулицю.

Довкола купи сухого хмизу розташувалися багаточисельні гості. Всі чекали появи іменинника. Як тільки Клайм підійшов, товстунчик Глорі підніс смолоскип до гілок. Вогнище весело затріщало, пострілюючи червоними жаринками. З жартами і сміхом довкола нього закрутився хоровод. А потім почався святковий концерт

Кожен гість приготував свій власний номер.

Ельфи заспівали дивну пісню про Дрімландію та її мешканців.

Гноми Орі і Глорі продемонстрували фокуси, а Дрорі за п’ять хвилин намалював портрет Клайма.

Рожеві поні влаштували справжню виставу. Вони скакали по кругу, стрибали через перешкоди і ходили на задніх ногах, як в цирку.

Молоді тролі показали виставу, в якій розповідалося про пригоди двох відважних цікавриків – Клайма і Брегона. Інколи вистава призупинялася для того, щоб запрошені могли поласувати всілякими смачними пригощаннями.

Перед світанком головний гном Барлін подав команду – і з кущів у зоряне небо з шипінням і потріскуванням полетіли різнокольорові ракети. Оце був фейєрверк! Такого вже давно не бачили в Дрімландії.

Червоні, зелені, білі, жовті, блакитні і помаранчеві парасольки розпускалися у вишині і обсипалися на землю золотавими блискітками.

Нарешті настав ранок. Клайм проводив гостей, подякував за дарунки. Коли всі розійшлися, він разом з Брегоном і Таффі сів на сходинках ганочка і мрійливо зітхнув:

– Ех, шкода, що день народження буває тільки раз на рік…

– Якби день народження був щодня, то було б вже не цікаво, – посміхнулася Таффі.

– Це вже точно! – підхопив Брегон.

– Гаразд. Наступного року знову буде день народження, – сказав Клайм. – А ось подорож до Снігового краю – це дійсно подія. Як же нам попасти в експедицію?

– А давайте самі організуємо свою експедицію, – запропонував Брегон.

– Шкода, що я не можу піти з вами, – засмутилася Таффі.

– Чому?

– Я вже обіцяла Меріллі, що допоможу їй вишити килим для дідуся Ватроля.

– Нічого, – заспокоїв подружку Клайм. – Коли ми повернемося, то все тобі розповімо. Тільки ти нікому не кажи, що ми з Брегоном вирушаємо до Снігового краю. Домовилися?

– Звичайно. Ми ж друзі. А якою дорогою ви підете?

– Мабуть, прідемо услід за гномами.

– Нічого не вийде, – заперечив Брегон. – Гноми прорубали хід на той бік Кремезних гір і встановили важкі бронзові двері, які зачиняють на замок і охороняють вдень і вночі.

– Якби стали невидимками… – Клайм почухав кінчик носа. – Ось коли нам згодилися б ягоди невидимості, які зростають на Полі чудес.

– Ні, – рішуче заперечив Брегон. – Я ці ягоди їсти не буду. А раптом залишуся невидимкою на все життя? У мене інший план! Річ у тому, що в Покинутих печерах є стародавній хід, який теж веде на другий бік гір. Але про нього ніхто не пам’ятає.

– То звідки ти взнав про цей хід?

– А я знайшов в Печерному місті старовинні карти. На одній з них позначений прохід до Снігового краю.

– Можливо, ходу вже давним-давно нема, – завагався Клайм.

– Має бути! Я це відчуваю.

Брегон підхопився і почав ходити туди-сюди, збуджено розмахуючи руками.

– Ми підемо цим ходом. Уявляєте, як здивуються гноми, коли ми з ними зустрінемося в Сніговому краю?! Тільки потрібно запастися теплим одягом. Кажуть, по той бік гір дуже холодно, і весь час йде сніг.

– А хто такий сніг і куди він йде? – здивувалася Таффі.

– Я і сам не знаю. Адже у нас в Дрімландії завжди літо, а дідусь Ватроль казав, що сніг йде лише взимку.

– Гаразд. – Клайм рішуче підвівся. – Пора готуватися в похід. Дістанемося Снігового краю – там все і визнаємо.

 

Стародавня печера

Поруч з Покинутими печерами розсунулися чагарники, і з’явилася допитлива фізіономія Клайма. Він уважно обдивися довкола і вийшов на стежину.

Цікаврик був одягнений до подорожі: міцні черевики на товстій підошві, довгі штанцята і тепла сорочка. На спині – рюкзак, а в руці – великий ліхтар.

– Егей, виходьте! – гукнув Клайм. – Тут нікого немає.

Гілки заворушилися. З’явилися Таффі і Брегон, який одягнувся приблизно так само, як і Клайм. Він теж ніс на плечах рюкзак. Лише Таффі йшла без нічого. Вона проводжала друзів.

– Ну ось і прийшли, – сказав Клайм. – Звідси далі ми підемо самі.

– Ой, як я за вас хвилююся!

– Ще чого вигадала! – пирхнув Брегон. – Ми ж не маленькі. До того ж не вперше вирушаємо в похід.

– Ага! – погодилася Таффі. – Але ще жодного разу не було такого, щоб з вами нічого не сталося. Обіцяйте мені, що будете обережними!

– Обіцяємо! – дружно відповіли приятелі.

Таффі обійняла Клайма і Брегона, почекала, поки вони зайшли у печеру, а потім відправилася до Меріллі.

Клайм і Брегон просувалися просторою печерою, освітлюючи дорогу ліхтарем. З обох боків у стінах темніли отвори давно вже всіма забутих ходів. Біля одного з них друзі затрималися.

– Пам’ятаєш це місце? – запитав Клайм.

– Ще б! – відгукнувся Брегон. – Саме тут ми і знайшли тітоньку Кленсі. Щоправда тоді її звали тітонькою Спойлі.

– Так, забавна була пригода. Цікаво, що іще можна відшукати в Покинутих печерах?

– Відомо що! – пожвавився Брегон. – Напевно десь тут приховані величезні скарби.

– А може, навіть і чарівні дрібниці! – підхопив Клайм.

Брегон поправив на плечах рюкзак і благально поглянув на друга.

– Послухай, Клаймику, давай ми трішки розвідаємо який-небудь бічний хід. Зовсім трохи, а потім відразу повернемося і підемо далі?!

Клайм замислився. Йому хотілося скоріше потрапити у Сніговий край, про який він чув багато неймовірних історій. Але в Забутих печерах теж напевно вистачало чудес. Цікаврик ніяк не міг зважитися.

Раптом під черевиком щось блиснуло. Клайм і Брегон одночасно нахилилися і стукнулися лобами.

– Ну ось, тепер гуля буде! – пробурчав Брегон, однією рукою потираючи забитий лоб, а іншою розгрібаючи пил на підлозі.

Клайм щосили допомагав йому.

– Дивись, що це?! – захоплено прошепотів Брегон.

У тому місці, де друзі розчистили пил, в підлозі виднілася золотиста стрілка. Вона мерехтіла блідими іскорками. Її вістря вказувало у бік одного з бічних проходів. Миттєво забувши про все на світі, цікаврики попрямували туди.

– Дуже мені цікавенько… – прошепотів Клайм. – І куди ця стрілка нас приведе?

Брегон, крокуючи слідом за приятелем, пихтів і постійно підстрибував, намагаючись зазирнути через плече Клайма.

– Ну що там? Що? – нетерпляче запитував він.

– Почекай! – розсердився Клайм. – Ти скоро мені на голову вилізеш! Якщо хочеш – йди першим.

– Нікуди я не вилізу, – огризнувся Брегон.

Незабаром цікаврики побачили на підлозі ще одну стрілку, а потім ще. Тут їм терпець зовсім увірвався, і вони побігли вперед, але через декілька кроків налетіли на стіну і гепнулися на підлогу.

– Йой! Я носом боляче вдарився, – поскаржився Брегон.

– А нічого було свій ніс поперед інших сунути! – вигукнув Клайм. – Навіщо побіг?

– Ти перший біг, а я за тобою!

– Гаразд… не будемо сваритися. Все одно далі йти нікуди!

– Як це – нікуди?

– А ось так: тут суцільна стіна, і проходу немає.

– Не може бути!

– Якщо не віриш – сам поглянь.

Брегон почав недовірливо обмацувати стіну, а Клайм підняв ліхтар вище, розглядаючи якісь написи стародавньою мовою. Прямо посеред стіни було поглиблення у формі маленького кола.

– Цікаво… – пробурмотів Клайм. – Не може бути, щоб стрілка вказувала в безвихідь. І написи загадкові для чогось тут зроблені… повинен бути прохід.

Цікаврик сунув руку в кишеню і намацав каблучку, подаровану Брегоном.

– Нумо поглянемо, що у нас вийде.

Клайм всунув каблучку в поглиблення. Пролунав глухий гуркіт. Каблучка сповнилася блакитним сяйвом і задзвеніла.

– Що це? – злякався Брегон.

– Зараз взнаємо.

Стіна повільно поповзла вгору, відкриваючи широкий прохід.

Клайм підстрибнув і вихопив каблучку з поглиблення.

А Брегон стояв, роззявивши рот від подиву. Та і було чого.

Очам цікавриків відкрилася величезна печера, в якій було видно як вдень. Стіни піднімалися високо вгору і з’єднувалися там на зразок куполу. Зверху звисали золоті ланцюги, на яких кріпилися кришталеві кулі, що яскраво світилися.

Клайм і Брегон боязко увійшли до загадкової печери, і стіна безшумно опустилася за їх спиною, закриваючи вихід. Але цікаврики навіть не помітили цього. Вони як зачаровані роздивлялися незвичайні постаті з білого мармуру, що стояли уздовж стін.

Між постатями в стіні виднілися округлі входи, перед якими стояли срібні візки. У кожному з них були два широкі сидіння, розташованих один проти одного. А в центрі печери височіла величезна кам’яна чаша, в якій клекотіла і пінилася якась рідина. Від її йшов аромат лісових квітів і свіжість ранішньої прохолоди.

– Ого-го! Ну і печерка! – захоплено вигукнув Брегон. – Та це справжній підземний палац! Я думаю, що раніше тут жили чарівники.

– Або чаклуни, – додав Клайм.

Брегон злякано озирнувся на всі боки.

– А раптом вони і зараз тут?! Стежать за нами, щоб схопити і перетворити на Сліпера або ще в що-небудь гірше?!

– Ех ти, боягуз! – розсміявся Клайм. – Всі знають, що в Дрімландії вже давно немає ні чарівників, ані чаклунів.

– А усякі чарівні штукенції та дива є?

– Ну… є, – погодився Клайм.

– То й чарівники теж є! – упевнено заявив Брегон.

Клайм підійшов до одного з візків і почав розглядати візерунковий малюнок на дверцятах, а потім відкрив їх і всівся на сидінні.

– Ей, Брегоне! Йди сюди! – покликав він друга.

Звичайно ж, Брегон не змусив себе чекати. Як кожний цікаврик, він ніколи не прогавлював можливості задовольнити свою допитливість. Підбігши до візка, Брегон встрибнув в нього і влаштувався на широкому сидінні навпроти Клайма.

Цікаврики захоплено підстрибували, розхитували візок на всі боки, голосно сміючись.

– Гарний візок, – заявив Брегон. – Тільки шкода, що на ньому далеко не поїдеш.

– А давай спробуємо, – запропонував Клайм. – Якщо це чарівний візок, то йому потрібно наказати, і він сам відвезе нас куди треба.

– Звідки ти знаєш? – засумнівався Брегон.

– Нічого я не знаю. Просто мені так здається.

Клайм встав на повний зріст, підняв над головою кулак, в якому була затиснута каблучка, і урочисто виголосив:

– Хочу, щоб візок відвіз нас до Снігового краю!

Але нічого не сталося. Візок не зрушив з місця.

– Ніякий він не чарівний, – розчаровано протягнув Брегон.

– Так, не пощастило, – погодився Клайм, опускаючись на сидіння.

Раптом візок здригнувся і, набираючи швидкість, пірнув у темний тунель.

– Тримайся! – крикнув Клайм, хапаючись за поручні.

Друзі мчали в непроглядній пітьмі назустріч невідомості. Лише відсвіт їх ліхтаря миготів на круглих стінах тунелю.

Незабаром стало холодніше. Візок уповільнив хід і в’їхав в якусь кімнату. Цікаврики замружилися від яскравого світла, а коли очі звикли, з подивом озирнулися.

– Де ми? – обережно запитав Брегон.

– Наче ми з тобою не в одному візку їхали! – відповів Клайм. – Мені теж цікаво було б дізнатися, куди ми потрапили…

В кімнаті було зовсім порожньо. В одній стіні виднівся вхід до тунелю, а в іншій – вихід, через який линуло яскраве світло.

– Ой, здається, я змерз! – зіщулившись, вигукнув Клайм.

Він загасив ліхтар, зняв рюкзак і витяг з нього теплу курточку з капюшоном. Швиденько надівши її, Клайм задоволено усміхнувся.

– Як добре!

Брегон за прикладом приятеля зробив те ж саме. Трохи зігрівшись, цікаврики підхопили рюкзачки і попрямували до виходу.

Зовні все було білим. Пухнасті пластівці, повільно кружляючи, падали на землю. Брегон зловив одну пушинку.

– Дивись, яка гарна!  – вигукнув він.

– Хто?

– Та не хто, а що! Ось, біла пушинка.

– Не бачу я ніякої пушинки. Крапелька води є, а пушинки – немає.

Брегон розгублено глянув на долоню.

– Як же так? Адже була!

Він зловив ще одну пушинку, але і вона тієї ж миті перетворилася на краплю.

– Нічого не розумію… – здивувався цікаврик.

– А я, здається, здогадуюся. Це ж сніг! Пам’ятаєш, дідусь Ватроль розповідав, що сніг від тепла тане. У тебе долоня тепла, ось пушинка і розтанула. Та й не пушинка це зовсім, а сніжинка.

Клайм і Брегон стояли на сніговому карнизі, який нависав над безмежною білою рівниною. Розкривши від подиву роти, вони дивилися вниз.

Від підніжжя Кремезних гір по рівнині ланцюжком рухалися маленькі фігурки. Уважно придивившись до них, Клайм зраділо повідомив:

– Це ж гноми з Печерного міста!

– Потрібно крикнути, щоб вони нас почекали, – порадив Брегон.

Склавши долоні рупором, цікаврики почали гукати:

– Барлін! Орі! Глорі!

Але було занадто високо, і гноми їх не почули.

– Як же нам їх наздогнати? – замислився Клайм. – Ніякої дороги вниз я не бачу. Ех, не щастить нам!

Він сердито тупнув ногою. Пролунав сухий тріск. Сніговий карниз обламався і звалився вниз, потягнувши за собою цікавриків.

 

Сніговий край

Барлін вів свій загін по білій рівнині Снігового краю. Кожен гном ніс великий рюкзак, набитий всілякою всячиною – як відомо, вони – народ запасливий. Раптом щось зашуміло, загуркотіло. Всі задерли голови догори.

Схилом Кремезних гір прямо на загін котилася, підстрибуючи, величезна сніжна куля.

Не роздумуючи довго, гноми кинулися врозтіч.

Куля скотилася на рівнину і зупинилася за кілька кроків від Барліна. Обережно наблизившись, гноми оточили її кільцем.

– О-о-ох! – долинув глухий голос, що йшов зі снігової кулі.

– Це щось живе, – здивувався Орі.

Він постукав по кулі палицею.

– Йой! Боляче ж! – закричав знайомий голос.

Слідом за цим куля розвалилася навпіл, і перед здивованими гномами з’явилися дві фігурки, обліплені снігом.

– Це, напевно, снігові люди, – припустив Глорі.

– Сам ти сніговий гном! – пролунало у відповідь.

Фігурки взялися обтрушуватись, і гноми впізнали нерозлучних цікавриків – Клайма і Брегона.

– Звідки ви тут взялися? – витріщився на друзів Орі. – Ви що – з неба впали?

– Ні, з гори, – хитро посміхнувся Клайм.

Барлін сердито насупився.

– Ми йдемо розвідати Сніговий край. Це справа серйозна. А ви явилися без дозволу незрозуміло звідки. Негайно вирушайте додому!

– Ще чого?! – уперлися цікаврики. – Якщо не хочете нас з собою брати, то і не потрібно. У вас своя експедиція, а у нас – своя!

– А все ж цікаво: як це ви примудрилися так швидко перебратися через гори? – поцікавився Орі.

– Дуже просто! – Брегон з поважним виглядом ступив уперед. – Ми пройшли Покинутими печерами і потрапили…

Але тут Клайм щосили смикнув приятеля за рукав. Брегон не втримався на ногах і гепнувся в сніг.

– Ми потрапили в якусь невідому темну печеру, – підхопив Клайм. – Довелося дуже довго йти по ній. А потім несподівано вийшли на цей бік гір і впали вниз…

– Виходить, що ви й самі достеменно не знаєте, як тут опинилися? – підозріло примружився Барлін.

Клайм удавано зітхнув і розвів руками.

Сторінки: 1 2 3

Подобається!

Сподобався твір? Залиш оцінку!

5 / 5. Оцінили: 1

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Казки Кремезних гір”
Анатолій Валевський

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: