Володарка степу
Зима Олександр
Коли велике сонце покотилося за синій горизонт і над степом відгорів жарвою тихий вечір, на землю опустилася коротка літня ніч. Дужче запахло житом, придорожньою ромашкою і чебрецем. Над байраком попливли напівпрозорі хмаринки білої роси.
У тому ж байраці, під трухлявим пеньком, що стояв у гущавині болиголову та жовтої блекоти, заворушилися змії.
— Збирайтеся хутчіш,— зашипів найстарший змій Янг.— Час на влови рушати.
Шелеснула блекота, і змії поповзли до шляху.
У степу сюрчали коники. Тихо так: «Сссю-юррр, сссю-юррр, сссю- юррр». То вони заколисують жайворів у м’яких кубельцях, діток чай- ки-небоги, що жила біля степового озера.
Усе завмерло. Ніде не шелесне.
— Зачаїлися,— прошипів Янг і ласо облизався.— Навіть Перепілочки не чути.
Та як тільки змії переповзли через польовий шлях, над степом залунала бадьора Перепілчина пісенька:
Підь-падьом!
Підь-падьом!
Підь-падьом!
— О, вже прокинулася! — люто засичав Янг і вдарив хвостом об землю,— Попалася б вона мені хоч раз, клята сторожка.
Перепілчину пісеньку почули їжачки.
— Гей, сплюхи, вставайте! — гукнув до своїх товаришів їжачок Рюх.— Поспішаймо, бо Янг, мабуть, уже давно виповз у степ.
Посхоплювалися їжачки, попротирали лапками свої маленькі чорні оченята, ворухнули колючками і зграйкою вибігли з терновища.
Шукайте зміїв слід,— наказав Рюх, коли їжачки прибігли до шляху.
Бігали-бігали їжачки, та змієвого сліду так і не побачили.
— Не може такого бути! — невдоволено тупнув лапкою Рюх.— Янг хитрував і, напевне, переповз дорогу в тому місці, де ще вчора з воза сіно обсунулося. Біжім туди.
У цю мить зі степу почувся розпачливий крик Перепілки:
— Смерть іде! Смерть іде!
— Гайда навпростець до Перепілочки! — вигукнув Рюх.— Вона вже чує Янга. Це він хоче помститися нашій володарці степу.
Щодуху біжать їжачки, а Янг тим часом влаштовує полювання.
— Повзіть,— сказав він зміючатам,— праворуч і ліворуч від мене, а я крастимусь посередині. Ті, хто почують вас і почнуть втікати, потраплять на мої гострі зуби.
Ніби велетенський гребінець, поповзла степом гадюча зграя.
Після Перепілочки зміїв почула Миша. Зіп’ялася вона передніми лапками на стеблинку трави й прислухається, куди безпечніше тікати. Стоїть і тремтить з ляку. А воно усе шелесть та шелесть. І все ближче й ближче. І з обох боків. Не витримала Миша, кинулася бігти серединою…
Маленький Світлячок побачив лише, як у темряві блиснули хижі зуби Янга. Миша й пискнути не встигла.
Десь тут поблизу й Перепілка,— прошипів Янг і облизав тверді губи чорним жалом.— Мені б тільки її побачити.
Перепілочка чула, що змії наближаються до її гнізда. Вона могла б разом з своїми дітками втекти від Янга або причаїтися й промовчати. Але тоді змії поповзуть далі, й ніхто не попередить ні Жайвора, ні Деркача про небезпеку.
«Ні,— вирішила Перепілочка,— краще я загину у двобої з Янгом, але не зраджу своїх друзів і покличу їжачків»,— так подумала Перепілочка і на повен голос покликала Рюха.
Янг аж сахнувся від несподіванки, бо голос Перепілочки пролунав зовсім поряд. Висолопив Янг своє чорне жало й зачав обертати ним на всі боки — так Янг ловив тепло, що линуло від гарячого Перепілчиного серця. Затремтіло, затрепетало Янгове жало, виказуючи схованку сіренької Перепілочки.
— Ага, ось де ти! — у хижій радості закричав Янг.— Ось ти звідки накликаєш на наші голови колючих їжаків.
— Смерть іде! — крикнула своїм друзям Перепілочка й сміливо глянула у крижані очі Янга.
— Змій біля Перепілочки,— прошепотів своїм товаришам Рюх і щодуху кинувся в густу пшеницю.
Янг звився тугим клубком, виставив свою плескату голову, зашипів до Перепілочки:
— Я не одразу з’їм. тебе. Зараз я повбиваю твоїх діток, щоб у тебе з розпуки розірвалося серце.
— Не діждешся,— тихо відказала на те Перепілочка і заступила собою крапчастих діток. А Янгові сказала: — Сьогодні тобі вже не втекти з цього поля: Рюх поспішає мені на допомогу.
— Ти ще погрожуєш мені? — аж звився вгору Янг.— Мене навіть люди бояться, мого погляду не витримує Вовк. Хіба ти не чуєш, як холоне кров у твоїх жилах і завмирає серце? Чи ти забула, що перед тобою Чорний Янг?
«Не смій лякатися,— наказала Перепілочка своєму серцю.— Ми повинні дочекатися Рюха і врятувати од зміїв Деркача й Жайвора».
Серце скорилося Перепілочці — воно почало битися рівно й твердо, віддаючи Перепілочці свою мужність.
Несподівано Перепілочка помітила, як за крайнім кущем горицвіту майнула чорна горбинка Рюхової спини. Але ж і Янг був поряд. Одним ударом гострих зубів він міг на смерть ужалити Перепілочку.
— Чого ж ти замовк?! — крикнула до Янга Перепілочка. Вона зумисне це зробила, щоб її почув Рюх.
— Я чекаю, поки твоє серце здолає жах,— прошипів Янг.
— Не поспішай, Янг! Я — тут! — гукнув Рюх і вибіг з густих стебел високої пшениці.— Виходь на бій!
— Хто там кличе мене так зухвало? — запитав глухуватий Янг.
— Смерть твоя! — відповів йому Рюх.
— Ссссммерть? — засвистав Янг і кинувся на Рюха, та було вже пізно. Відважний Рюх схопив Янга за хвіст, згорнувся клубочком і наставив на нього гострі колючки.
— Рятуйте мене! Рятуйте свого вождя! — заволав Янг до змію-чат, але їх теж, як і Янга, спіткала відплата.
Перепілочка тим часом заспокоїла своїх діток, повкладала їх спати і вийшла на невеличку галявину посеред пшениці. Отут аж до ранкових рос стоятиме вона на чатах.
За хвилину не тільки Рюх із своїми товаришами, але і Деркач, і Жайвір почули, як над широким степом, похмурим байраком і тихим озером пролунав ніжний, лагідний і прозорий, як дзвін кришталевої роси, голос відважної Перепілочки:
Спать-підем!
Спать-підем!
Спать-підем!
Усі, хто чув цю пісеньку, знали, що можна спокійно вкладатися в свої кубельця й не боятися зміїв.
У відповідь на Перепілчину пісню пшениці дзвонили важким колоссям.
— Ходімте, друзі,— сказав їжачкам Рюх.—Сьогодні ви мужньо билися і перемогли зміїв. Можете теж спочити до ранку.
Їжачки побігли до терновища. Навздогін їм лунав голос Перепілочки:
Піть-піть-падьом!
Піть-піть-падьом!
Піть!
Рюх біг і щасливо усміхався: більше од усього на світі він любив слухати, як над густими достиглими хлібами лунає пісенька малої Перепілочки — мужньої володарки степу.
Джерело:
“Зачарований хлопчик”
Олександр Зима
Видавництво: “Веселка”
м. Київ, 1988 р.