Воли та осі

Якось запріг селянин волів, навантажив
воза пшеницею та й повіз до міста продавати.

– Не щастить нам сьогодні,- каже половий
віл до чорного.- Віз важкий, та ще й під гору
його тягти…

– Нічого,- відповідає чорний.- Всенький
ранок у місті відпочиватимемо та й
повернемось упорожні.

– Знаю,- зітхає половий,- але я за жнива так
наробився, що вже геть знесилів.

– О нещасний,- відмовляє чорний,- нарікаєш і
нарікаєш. А забув, що ми все літо паслися й
відпочивали?

Так ішли вони собі потихеньку, аж .раптом
почули позаду: рип, рип, рип…

– Чуєш? – питає половий.

– Чую. То осі риплять.

Рип, рип, рип,- рипіли осі. Рипіли на
узвозах і на рівному, відповідаючи на кожен
крок волів. А вони, витягши шиї, поволі тягли
воза й стиха розмовляли.

Раптом половий віл зупинився:

– Це рипіння по серцю мені скромадить.
Слухайте, любі,- обернувся він до осей.- Це [38]
ми тягнемо воза, а не ви. Чого ж ви волаєте?
Хто почує- подумає, що лише ви працюєте… І
воли поплентались далі.

– Оце нагримав на них,- каже половий,- ніби й
полегшало на душі.

– Аби ж то тільки осі рипіли! – відмовляє
чорний.-Є й людей, і звірів чимало, котрі
вдають, що вони працюють, мучаться, дбають
за все, що без них і світ перевернеться.
Насправді ж вони нічого не роблять; інші
працюють за них.