Ворона й курка

Коли зухвалу рать
Смоленський князь умінням вирішив скарать,
Сільце вандалам був поставив
І на загибель їм Москву зоставив, —
Тоді усі — великі і малі — мерщій,
Не гаючи ані хвилини,
Зібрались геть аж за Московські стіни,
Мов з вулика бджолиний рій.
Ворона, чистячи свій дзьоб, на цю тривогу
Спокійно дивиться з дашка.
— «А ти, кумасю, у дорогу?» —
Із воза Курка їй гука:
«Та ж, кажуть, вже біля порога
Наш супостат».
— «Яке мені до того діло?» —
Ворона мовить їй. — «Я тут лишуся сміло.
От ваші сестри, як хотять;
Ворон не смажать, в каші не їдять:
Мені з гістьми не важко буде вжитись,
Та, може, трапиться, що вдасться Й поживитись
Сирком, чи кісткою, — вже щось дадуть.
Прощай, чубатенька, щаслива путь!»
Ворона й справді залишилась;
Та замість всіх поживок їй,
Як з голоду почав конати лиходій, —
Сама у юшці опинилась.

***

Таке буває з тим, хто з глупоти осліп.
Ось щастя вже в руках, бува йому здається:
Коли ж на ділі з ним зіткнеться,
Мов Гава, вскочить у окріп!

Переклад Л. Сліпчука