<

Вовчик і сонечка

Казки Анни Рибалки

Маленький сірий Вовчик жив з сім’єю у величезному лісі. Неподалік лісу була широка галявина, на якій Вовчик полюбляв бавитися з сестричками та братиками. Вовченята бігали і вовтузилися у високій траві, доки Мама-Вовчиця не кликала їх додому.
Перед сном мама розказувала дітям різноманітні казки та історії. Розповідала і про зиму. «Коли приходить зима, – говорила Вовчиця, – стає дуже холодно. З білих хмарин додолу падають великі лапаті білі- білі сніжинки. Вітер розносить їх скрізь. І земля вкривається сніжинками, наче ковдрою».
Вовченята дивувалися. Вони були ще маленькими і жодного разу не бачили зими. Дослухавши мамину оповідь, Вовчик скручувався клубочком і засинав. І йому снилися великі білі сніжинки, що пурхали над лісом і галявиною, наче метелики.
На галявині, де бавилися вовченята, росла сила-силенна яскравих жовтих квітів. Здавалося, що маленькі сяючі сонечка водять хороводи у траві. «Може, це діти великого Сонця, що у небі, – думав Вовчик. Над маленькими жовтими сонечками кружляли барвисті метелики і заклопотано гуділи бджоли.
Проте одного разу, вибігши з лісу, вовченята побачили, що маленькі сонечка зникли. Не залишилося жодного! Натомість з трави визирали білі і круглі квіти, яких вони не бачили досі. «Як же вони встигли вирости за ніч?!» – вражено думали вовченята.
Нарешті одне з вовченят наважилося підійти ближче до дивних незнайомих квітів. Воно торкнулося квітки сірою лапою, потім ткнуло у неї носом. І раптом… У вовченяти засвербіло у носику, і воно голосно пчихнуло. «А-а-п-чхи!!!»
Що тут скоїлося! Велика біла квітка умить розлетілася на десятки малесеньких пушинок. Пушинки весело запурхали у повітрі, а у траві лишилася лише самотня стеблина.
Вовченята зраділи новій розвазі. Вони надували щоки, підбігали до квіток і голосно дмухали на них: «Ф-ф-фу-у-у-у!» За мить з квіток спурхували десятки пушинок, які підхоплював вітер. Так малі і бігали галявиною увесь день, доки мама не покликала їх вечеряти.
«У що ви бавилися сьогодні?» – запитала Мама-Вовчиця. Діти розповіли, що з їхньої галявини зникли квіти-сонечка. Натомість виросли нові, білі. Ці білі квіти кумедні: варто подмухати і вони розлітаються.
«Це були ті ж самі квіти, кульбаби, – пояснила мама. – Спершу вони жовті, а потім білі. А на отих пушинках, що розлітаються у повітрі, є маленькі насінини. Де вони упадуть на землю, там виростуть нові кульбаби».
«Мамо, – озвався Вовчик. – Адже узимку вітер так само розсіює сніжинки по землі. Він набирає повітря і дмухає… І тоді вони летять далеко-далеко, правда? А хмаринки розсипаються, як кульбабки, на безліч сніжинок. А чи там, де сніжинка впала на землю, наступного року виросте нова?»
На це Мама-Вовчиця відповіла, що сніжинки із землі не ростуть. Вони лежать нерухомо до весни, а навесні, коли сонце починає гріти сильніше, розтануть і перетворяться на струмки й потічки. А ще мама нагадала, що вовченятам пора умиватися і лягати спати – якщо вони хочуть вирости великими і сильними.
Вовчик ліг спати і умить заснув. Тієї ночі йому наснився дивовижний сон. Ніби він, у теплому зимовому кожушку, бігає галявиною. У небі над головою зібралися великі білі хмарини, схожі на кульбабки. «Фу-х-х-х!» – зашумів вітер. І з хмарин одразу посипалися величезні білі пушинки, що вкрили поля і ліс.
А Вовчик радісно бігав галявиною, ловлячи білий пух на льоту. Це був чудовий сон.

Подобається!

Сподобався твір? Залиш оцінку!

4.3 / 5. Оцінили: 10

Поки немає оцінок...

Залишити коментар