Вовк і коза

Весняного погожого ранку на високій горі
над кручею паслася біленька кізка. Навколо
буяли соковиті трави, зеленіли дерева, пишнілися
кущі. Ласувала кізка смачними паростями й
примовляла вдоволено:

– Ме-е-е! Ме-е-е! Як гарно в горах, коли все
зеленіє. Яка краса!

Вовк, пробігаючи під горою, почув її голос.
Підвів голову, зміряв оком висоту й зітхнув:

– Жаль, не видеруся. Але ж коза може сюди
скочити. Це їй за іграшки. А там…

Вовкові очі жадібно заблищали, і він
облизав гострі зуби.

– Як би заманити сюди кізку? – пробурмотів
собі під ніс. Думав, думав сіроманець, а
потім усміхнувся лукаво та й каже:

– Ет, що тут мудрувати? Хіба важко? Хитрість
допоможе всюди, отже, без неї не обійдешся.

Прокашлявся вовк, аби пом’якшав голос, і
гукнув солоденько:

– День добрий, біленька кізко!

– День добрий,- відмовила та. Нітрохи не
злякалася, бо знала: вовкові не видертися до
неї.

– А чого це ти пасешся над бескеттям? –
удавано здивувався сіроманець.- Що ти там
знаходиш? Чи тобі кращого місця немає?

– О, тут такі смачні гілочки

– Та кинь ти їх Ходи сюди, поглянь, що то є
справжня паща. Яка тут трава висока, які
буйні кущі! їй-право, ти такого харчу зроду-віку
не бачила

– Дякую, любий вовче,- чемно відказує кізка,
усміхаючись сама до себе,- але мені й тут
добре.

– Ого! А який тут виноград! А я й не бачив! –
вигукнув вовк.- І коли він устиг викинути
такі товсті смачні пагони?

– І на горі є виноград,- сміється кізка, –
скільки хочеш!

– Далебі, не такий добрий, як тут,- правив
своєї вовк.- Ходи-но сюди, покуштуєш –
спасибі мені скажеш.

Кізці урвався терпець; нахилилася вона
над кручею й каже насмішкувато:

– Ой вовче, вовче! Здається мені –
клопочешся не так за мій живіт, як за свій!
Хіба ні?

Побачив вовк, що пошився в дурні, та й
прикусив язика. Похнюпився й сердито
почвалав геть.

А кізка напаслася й пішла собі
відпочивати.

Отож коли шахраї мають справу з розумними
людьми, їхні хитрощі не досягають мети.