Вовк і собака

Був собі у пастухів собака. Коли він постарів і вже не міг стерегти овець, пастухи перестали його годувати. Старий собака ледве ноги носив з голоду.
— Стрівся йому якось вовк і каже:
— Що ти мені даси, коли я зроблю так, щоб тебе знов годували?
— Що хочеш дам, тільки зроби, щоб годували, а то помру з голоду.
— То я прибіжу надвечір і схоплю вівцю,— каже вовк.— Ти мене про­жени, я покину вівцю і втечу. Пастухи як таке побачать, зразу почнуть тебе годувати.
На тому й порішили.

Коли стало смеркати, вовк підкрався, вхопив одну вівцю і побіг. Старий собака погнався за ним, відібрав вівцю і вернувся з нею до кошари. Пас­тухи побачили таке і знову почали його годувати.
Через кілька днів вовк зустрів собаку і каже:
— Чим ти мені віддячиш за добро? Бачиш, я вмираю з голоду!
— У нас вдома сьогодні весілля і наготовлено багато всякої всячини,— каже собака.— Ти залізь у хату,наїжся скільки влізе. Вино заховане під підлогою, але ти не пий вина, бо тоді біди не оберешся.
— Вовк прийшов, заліз у хату, добре наївся, і забаглося йому вина. Хлеб­нув трішечки — захотілося ще. Ще і ще раз сьорбнув, та й так напився, що весело йому стало, і він заспівав. Почули гості вовче виття, вбігли в хату і ну лупити хто чим і хто по чім попав.
Вовк ледве втік, а тоді приходить до собаки й каже:
— Я тобі зробив добро, тебе стали шанувати й годувати, а ти мене закликав, щоб мене побили! Коли так, буду з тобою битися!
—Як битися, то й битися,— відповів собака.
От вовк пішов, зібрав усіх звірів з лісу: ведмедів, лисиць, зайців. А со­бака кого покличе? Пішов, бідолаха, покликав кота і качку, і так рушили битися. Кіт виступає попереду, далі дибає качка, а собака біжить позаду. А вовкові друзі повилазили на дерева, щоб краще бачити, що за військо приведе собака.

Кіт попереду вертить хвостом, а качка дибає за ним та приказує:
— Так-так-так! Так-так-так!
Ведмідь їх побачив і каже вовку:
— Ми ще тут досидимося до біди! Чуєш, кіт гукає: «Ми їх порубаємо, усіх порубаємо!» А качка кричить: «Так! Так! Так!»
Скочив переляканий ведмідь прожогом з дерева, а вовк за ним. Усі звірі побачили, що ведмідь і вовк тікають, та й порозбігалися хто куди.
Прийшов кіт із своїм військом на місце бою, а там уже нікого нема.
А ведмідь біг житами і налякався ще дужче, бо налите колосся било його з усіх боків. Йому здалося, що то кулі б’ють, і почесав клишоногий ще швидше, не розбираючи дороги.
Вовк пустився навпрошки з урвища, а каміння за ним — гур-гур-гур! Вовк подумав, що то собака каміння кидає, та як покотиться у долину!
Трохи перегодом ведмідь і вовк зустрілися знову, і вовк каже:
— Ще добре, що повтікали, а то б нам кінець. Знаєш, коли я спускався з урвища, як узялися бити мене камінням — ледве живий зостався!
А мені, думаєш, було легко? — говорить ведмідь.— Коли я біг жи­тами, кулі градом сипалися на мене. Якби спинився, тут би мені й смерть була!