Вовк і вівця

Жив-був вовк, і жила була вівця. Вівця від отари відбилася, заблукала в лісі та й залишилася там жити. А вовку ліс – рідний дім. Зустрілись  вони, та й потоваришували один з одним.

Літо добре прожили тепло, ситно, нема чого сваритися!

Осінь  сяк – так перебули, а зима прийшла – геть погано їм стало. У вовка лапи мерзнуть, у вівці хвіст тремтить від холоду.

Ось вівця й каже:

– Давай, вовче, збудуємо собі хатку. Будемо в хаті піч топити, у теплі зиму зимувати. А вовку ліньки. Він відповідає:

— Це ви, вівці та люди звикли жити під дахом. А мені й так добре.

Збудувала собі вівця хатинку, з пічкою, та лежанкою. І зима їй тепер не страшна. Тепло вівці.

А вовк нишпорив, нишпорив лісом та й завив. Мороз щодня міцнішає, а сховатися нікуди. Як не ліньки, треба будувати хоч якусь хатинку.

Згріб вовк сніг у купу, лапами втоптав, хвостом підмів, аби як збудував крижану хатинку.

Та тут, як навмисне, визирнуло сонце, і розтанув над вовком крижаний дах, розвалилися снігові стіни. Знову вовк без хати.

Як бути? Що робити?

Пішов вовк до вівці, став перед хатинкою і проситься:

– Овечко, овечко, прочини двері. Надворі мороз тріщить, а в мене ніс і вуха замерзли. Дозволь хоч морду в тебе, обігріти.

Пожаліла вівця вовка і прочинила двері хатинки. Вовк засунув у щілинку морду, постояв, постояв і каже знову:

– Овечко, овечко, у мене передні лапи замерзли, – дозволь за поріг ступити.

Овечка відчинила двері ширше, дозволила вовку ступити за поріг. Та вовку мало.

– Чуєш, овечко, як вітер виє?-каже вовк.-У мене боки зовсім замерзли. Дозволь і боки відігріти.

У овечки серце м’яке, овече.

-Що ж,-відповідає вона,-у мене тепла не вбуде, погрій, вовче, свої боки.

Вовк заліз у хатинку по самий хвіст і каже:

– Дякую тобі, овечко, тепер зовсім добре. Боюся тільки, щоб хвіст не відмерз. Без хвоста вся моя вовча краса пропаде! – Ет, вовче, – каже вівця, – ну і майстер ти випрошувати! Тобі б із торбою по селам ходити. Гаразд, погрій і хвіст.

Вовку тільки того й треба. Стрибнув він у хатинку, озирнувся  та стриб на піч. Згорнувся калачиком і йти не збирається.

Так він пролежав до вечора. Розігрівся, розпарився, і захотілося йому їсти. Ось він і каже вівці:

– Овечко, овечко, чи не час спати? Залазь на піч, я посунуся – і тобі місця вистачить.

Подивилася вівця на вовка. Голос лагідний, а очі злі, голодні.

– Ні, вовчику, – відповідає вівця. – Рано ще. У мене ложки не миті, борошно не просіяне. Ось упораюсь, тоді вже і піду спати.

Вовк лежав, лежав, чекав, чекав, та й задрімав.

Вночі прокинувся. Як їсти хочеться! Черево так і підвело. Помацав лапою – немає вівці на печі.

Стрибнув вовк на підлогу і давай шукати вівцю. Тільки й вівця хитра: сховалася від вовка в смітник. Не знайшов її вовк.

Вранці вівця посміюється:

– Чому вночі не спав, кого, сірий, шукав? Тикав носом у всі кути, не знайшов сірий, вівці.

Вовк пролежав на печі цілий день. Надвечір ще більше захотілося йому їсти. Знову кличе він вівцю:

– Залазь, овечко, на піч. Тут тепло, добре.

Вівця йому відповідає:

– Почекай вовчику. У мене ще тісто на хліб не поставлене, дрова не нарубані. Упораюся – заберуся на піч.

Вовк знову не дочекався, заснув. Вночі прокинувся злий, голодний. Так би, здається, і завив, та побоявся вівцю налякати. Помацав лапою навколо – пусто. Не прийшла вівця на піч ночувати – знає звички сірого.

Вовк стрибнув на підлогу. Туди-сюди тицяється в темряві. Нема ніде вівці.

Вранці знову сміється вівця з вовка:

– Вовчику, чого ночами нишпориш, кого по кутах шукаєш? Я під діжкою сиділа, на тебе, сірого, дивилася.

Ось і третій вечір настав. Знову кличе вовк вівцю на піч, а вівця відмовляється:

– Що ти, вовчику! Рано ще спати. У мене підлога не підметена, хідники не витріпані.

Заснув вовк. Вночі прокинувся, почав шукати вівцю.

Смітник перевернув, діжку перекинув – немає ніде вівці. Зовсім зголоднів вовк, зубами клацає з голоду.

Бачить вівця – добром справа не скінчиться.

Під ранок вибігла вона із хати. Почала лісом ходити, копитцями в снігу рити. Знайшла ягоду – журавлину . Зібрала ту ягоду на купу, почала по ній катулятися Усю шерсть вимазала червоним соком. Потім схопила довгий прут і побігла назад до хатинки.

Стала під віконцем. Стукає лозиною по рамі, кричить страшним голосом:

– Чи немає вовка у цій хаті, чи немає сірого на печі? Я сімох вовків загризла і до цього доберуся!

Вовк глянув у вікно. Бачить-стоїть страшний, кудлатий звір, весь кров’ю перемазаний, мабуть – вовчою?
Злякався вовк, підібгав хвоста швиденько геть із хати. Забився в лісову глуш і носа звідти не показує.

А вівця змила снігом червону ягоду – журавлину  зі своєї вовни і зажила спокійно в теплій хатинці.

Сподобалось? Поділіться з друзями:

Сподобався твір? Залиш оцінку!

4.7 / 5. Оцінили: 22

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Старинные эстонские сказки”
Збірка естонських народних казок
Переказ – Фрідріха Рейнгольда Крейцвальда
Видавництво: ”Ээсти рааматт”
м. Таллінн.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: