Вовк у гостях

Жили на селянському подвір’ї Свиня, Осел, Корова, Кішка й Собака. Жили вони добре, та тільки от захотілося їм на волю.

Змовилися вони поміж собою та й втекли до лісу.

Літо й осінь прожили непогано.

А як настала зима – важко довелося друзям. Може додому повернутися? Хазяїн не похвалить, що втекли від нього. А в лісі як жити? Ні поїсти, ні погрітися.

Поки думали та гадали, що робити, пішов сніг густий, подув вітер крижаний. Бродять бідолахи по снігу, від холоду зубами клацають, від голоду животи їм скрутило.

Раптом побачили вони за деревами вогник. Зраділи друзі: хата є десь поблизу!

Пішли швидше, так і є: підійшли вони до невеличкої хатинки.

Кішка стрибнула на спину Корові, зазирнула у вікно.

Бачить: посеред хати стоїть накритий стіл, за тим столом бенкетують Заєць із Зайчихою. А в кутку заячий дід хитає колиску із зайченятами-немовлятами.

– Ну, друзі, – каже Кішка, зістрибнувши на сніг, – пощастило нам! Заєць із Зайчихою святкують збільшення родини. Мабуть і нас пригостять. Ну ж бо, постукай, Осле, у двері.

Осел підняв ногу та як затарабанить копитом, що вся хата ледве не завалилася.

Прочинилися трохи двері, і в щілину визирнув переляканий Заєць. Тут вийшов уперед Собака:

– Вечір в хату, друже! Пройшлася лісом чутка, що народилися у вас гарненькі зайченята. От ми й прийшли привітати тебе і твою жінку!

Сподобалася Зайцю така увага, відчинив він двері та й каже:

– Ласкаво просимо, любі гості!

А друзям тільки того й треба.

Кішка шмигнула вперед, за нею Собака. За Собакою до хати ввалилася Свиня, а за нею Осел, гучно тупаючи ногами й струшуючи з копит сніг. Останньою у двері ледве пролізла Корова.

Гості зайняли майже всю хатку, але, як то кажуть, де добрі люди там хата не тісна. Посадовили гостей за стіл. Тепло, світло у заячому домі. Господарка клопочеться навколо столу, пригощає гостей пирогами з морквою та капустою.

Зігрілися друзі, розвеселилися. От уже й в танок пішли.

Раптом чують – хтось у двері стукає.

– Мабуть, іще хтось прийшов привітати нас, – каже Зайчиха. – Може, Білка сусідка чи стара Борсучиха. Піди, чоловіче, відімкни двері.

Вийшов Заєць у сіни і скоро повернувся з новим гостем.

Тільки не Білка це була і не стара Борсучиха, а сірий Вовк зубатий. Кішка, як побачила Вовка, вигнула спину колесом, Собака визвірився, Свиня зарохкала, Осел і Корова застукотіли копитами.

Вовк чемно вклонився господарям і гостям, заячому діду лапу потиснув і каже:

– Чую, у вас тут весело, а в чому справа – не розберу.

– Народилися у нас троє зайченят, от ми й святкуємо, – відповідає Зайчиха. – Сідай і ти за стіл.

Сів Вовк за стіл. Зайчиха його пригощає: пироги подає, чаю наливає. Та тільки хіба це для Вовка їжа? Він пироги жує, а сам у куток на колиску із зайченятами поглядає.

Підвівся Вовк з-за столу, підійшов до заячого діда і каже:

– Були й у мене дітки – сірі вовченята. Які я їм казочки розповідав, які пісні співав! Та тільки повиростали вони, розбіглися, мене, старого, покинули самого. Дозволь мені хоч твоїх онуків поколихати.

– Добре, колихай, – пожалів Вовка дід. – Тільки співай тихіше, не лякай діточок. А я подрімаю біля пічки.

– Подрімай, подрімай, – каже Вовк. Сів біля колиски й заспівав:

Прокинувся заячий дід:

– Ви, зайченятка, маленькі,
Ви, зайченятка, смачненькі,
Вушка у вас солоденькі,
Лапки жирненькі.
Проковтну я їх зараз!

– Гей, Вовче, я погано чую, але, здається мені, що ти лякаєш онучків.

– Що ти, що ти, діду, хіба я розбійник якийсь? – відповів Вовк і заспівав гучніше, тільки зовсім по-іншому:

– Ви, зайченятка, маленькі,
Ви, зайченятка, гарненькі,
Вушка у вас гладенькі,
Лапки м’якенькі.
Поцілую їх зараз!

Дід послухав, покивав головою, заспокоївся і знову задрімав. А гості тим часом п’ють, їдять. Господарі не натішаться, яке у них гарне свято!

Тільки раптом чує Зайчиха позаду якийсь шум. Озирнулася та як закричить:

– Рятуйте! Допоможіть!

Схопилися гості, бачать: Вовк-розбійник схопив зубами зайченят і хоче вистрибнути з вікна.

Собака й Кішка не розгубилися і одразу вчепилися у вовчий хвіст.

– Куди, Сіроманцю? Не втечеш!

Вовк скрикнув і випустив з пащі зайченят прямісінько у лапи Зайчисі.

Тут і Осел із Коровою приспіли. Корова пригнула голову та й ударила рогом Вовка в бік. А Осел так буцнув його копитом, що Вовк аж вилетів із вікна… і гепнувся на сніг. Три години лежав, поки зміг піднятися.

І пошкандибав геть. З того часу Вовка ніхто у гості не кличе. Вовк і в овечій шкурі – все одно Вовк.