TOU

Вовкулака Хреб

Василь Королів-Старий

Хреб-Вовкулака так само, як і всі інші Вовкулаки, був сином престарої Смерті. А як був він одним з перших її дітей, то й сам вже був дуже старий та немічний, а через те й немоторний.

Багато тисяч років Хреб вже тинявся по землі. Перебував він по різних сторонах: спочатку по більших цвинтарях, а потім йому давали все менші й спокійніші, де не було важкої роботи. Щоб його старі кістки мали більше спокою та відпочинку.

Вже більш трьох тисяч років проживав він на Вкраїні. Знав майже всі наші видатніші цвинтарі; знав, де поховано того чи іншого нашого славного небіжчика, бував на знаменитих бойовищах, де колись річками лилася кров козацька, й багато доброго зробив він для чесних кісток шляхетних мерців — запорожців. Тепер же сидів на цвинтарику малого села й совісно виконував свої нехитрі обов’язки.

Та, по правді кажучи, не було там чого й виконувати: таке було спокійне й тихе те село. Людей в сільці було мало, пошесті навідувались рідко, сама Смерть часто надовго про нього забувала, отож через те й рідко вмирали тут люди. А коли хтось і помирав, бо вже через старість не міг далі жити, — то родичі та односельці довгі роки пам’ятали небіжчика. Вони відвідували покійників не тільки “на гробках”, а й в свята, і в неділі та добре доглядали могилки. До того ж і цвинтар був у гарному, затишному місці, поміж двох зарослих байраків, в старій леваді, над тихою, блискучою річкою.

На цвинтарі у Хреба завжди був повний лад та порядок, і статечний Вовкулака міг вільно відпочивати на старість.

Кожної ночі виходив він зі своєї хатинки, що була під хрестом найстарішої могили козака-запорожця Заграйдуди. Тихим кроком обходив усі могилки; де-не-де спинявся, щоб розправити якусь квітку, що її нахилив чи зім’яв вітер; де-не-де здмухував порох з старого хреста; деінде підрівнював доріжку поміж могилками. А потім виходив на узгір’я, клав біля себе на землю свою блискучу лопату, сідав на улюбленому пеньку й дивився через цвинтар на річку, сиві горби та блакитну імлу, що обхоплювала собою далеку далину…

Коли ж була тиха місячна ніч, — то з поля й байраків до нього сходилися Хухи та Мавки. Часом причвалає сусідній Упир чи прилетить кілька стареньких Відьом. А іноді, найчастіше напровесні, коли між байраками ще не висихав потічок, припливали з річки чарівні, задумливі Русалки. Всі вони були раді послухати цікавих оповідань мудрого Хреба, що так багато бачив та чув за свій довгий мандрівний вік. Навіть Лісовик, теж старий і мудрий, поважав Вовкулаку, бо ж той бував і по степах, і по лісах, і по великих містах. Тим то й Водяник, всіма поважаний бородатий дід, не говорив Хребові інакше як “дідусю”, дарма, що й він мав також не одну тисячу років за плечима. Але ж, звісно, що Водяники найменше знають про світи, бо вони так, як і Домовики, здебільшого увесь свій вік сидять тільки на одному місці — в своїй річці, в озері чи там у болоті…

І старий Хреб розповідав до півнів…

Одного похмурого дня на цвинтар принесли нового мерця. Зібралося тут стільки людей, що за весь час свого господарювання в цьому місці Хреб ще ніколи й не бачив. Увесь цвинтар заповнили не тільки місцеві та сусідні селяни, а була також сила незнайомих панів, що понаїздили відкілясь з далеких країн.

Ховали з великою учтою багату паню з сусіднього села, яка, вмираючи, написала заповіт, щоб її конче було поховано на цьому тихому кладовищі, що лежало в такій чудовій місцевості.

Хреб раз у раз бував смутний в день кожного похорону, бо ж йому було шкода й таких людей, яких приводила сюди його мати Смерть, а ще більше тих, що плакали та побивались за небіжчиками. Не знали ж бо вони, що Смерть навмисне переводить з цього світу на той світ тих, кому або ж було тут погано, або ж в близькому часі загрожувала страшна небезпека та горе…

Сьогодні Хреб не тільки сумував, — він був ще й дуже незадоволений. Вовкулака не любив панських примх та бучної пишноти, з якою ховали мерців-панів. Не любив, бо гадав, що мертвий не потребує земних розкошів, а по-друге — вважав, що там, де з’являється його справедлива мати Смерть, повинно бути найбільше тихого та щирого жалю, а не фальшивий, гучний, показний розпач…

І тепер він дивився з-за своєї могили на всю ту пишноту з великою прикрістю. Слухав, як ті пани, що ніби прийшли плакати над мертвою, розповідали один одному всякі веселі речі й непомітно сміялися, бо ж їм цілком байдуже було до небіжки. Чув він, як вони гудили та осуджували її. Як лаяли, що вона звеліла поховати себе на глухому цвинтарику глухого села, до якого їм було далеко й незручно їхати. Ще дужче обурювались ті, що мали забрати собі в спадщину добро покійної. Вони навіть забули притишити свої голоси й, відступивши набік, гірко нарікали на небіжку, що вона так багато свого добра пороздавала ще за життя всяким бідним людям. А ще більше лютували вони на тих, що поховали померлу в дорогих шатах та дорогоцінних прикрасах. Все те, — думали вони, — можна було б продати за великі гроші й забрати собі.

— Нехай би вже каверзувала, як хотіла, поки була жива, — гримали вони. — А то ж на тисячі забрала всякого майна ще в домовину з собою! Це ж просто грабіж! Грабіж бідних родичів!..

Сторінки: 1 2 3

Сподобався твір? Залиш оцінку!

4 / 5. Оцінили: 5

Поки немає оцінок...

Джерело:

Збірка казок “Нечиста сила”

Серія “Шкільна бібліотека”

Видавництво “Vivat, Pelican”, 2018р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: