TOU

Вовки, вівці та баран

Езопові байки (переказ Цімікалі П.)

На високій горі, біля самої вершини, була
величезна печера. Якось осіннього вечора
зібралися в ній довкола вогнища вовки. їхні
голодні и злі очі у відблисках полум’я
червоніли, як [109] жар, а здорові білі ікла
здавалися ще більшими й гострішими.

На почесному місці сидів сам проводир,
Старий Сіроманець. Хоч був він уже на схилі
віку, та ще міг помірятися силою з
найміцнішими молодиками, а що за трапезою –
то годі з ним і змагатися.

От підвів він голову та й почав: – Діти мої,
всі ви добре знаєте, що настає для нас лиха
година. Голод насувається на наше плем’я. І я
бачу – дехто з вас вагається, чи лишатися в
горах, а чи податися світ за очі. Ми маємо на
гори такі самі права, як і чабани. Бо тільки-но
прийшов сюди перший пастух з вівцями, як з’явився
тут і перший вовк. Поволі рід наш більшав,
міцнішав і нарешті так утвердився, що жити
нам стало легко. В безнастанних небезпеках,
у щоденному ризику нам не обійтися було без
розуму й кмітливості. І стали ми з часом
лукавими та мудрими, бо діти виростали
розумніші за батьків. Тільки тому оминала
нас глупа смерть. І тільки тому завжди
виходили ми звитяжцями в незліченних
битвах із собаками. І тоді нам усе
допомагало: і дощ, і вітер, і мороз… І
впоратися з ворогами було нам за іграшки…
Пам’ятаєте? [110]

– Пам’ятаємо! Як не пам’ятати! – завив
похмурий лютий вовк.

– Ох, де ті часи? – зітхнув інший.

– Справді, тоді на собак ніхто не зважав,-
каже третій.- Але чому тепер не так?

– А ось чому! Тепер отару стережуть зовсім
не ті собаки, що колись. Ці більші й прудкіші
за нас, і зуби в них гостріші, а відваги не
менше, ніж у тебе. Лють їхня, як побачать
когось із нас, додає їм снаги. Ікла в них
тоді мовби довшають. Вони розгадують наші
хитрощі, наче знають наперед, коли, що і як
робитимемо, і завжди перестрівають нас.
Правду я кажу чи ні?

– Правду, Сіроманцю! – прогарчав
підстаркуватий вовк.- Позавчора вийшов я з
лісу, дивлюсь – кількоро овець пасеться.
Здалось мені, що вони самі, але тільки-но
почав до них підкрадатися, як раптом
звідкись вискочило троє псів. Ледве ноги
виніс. Добре, що були далеченько,- то я встиг
утекти. А якби настигли – там мені й кінець.

– Е, що там казати! – докинув інший.-
Нещодавно один пес мало мене не роздер. А
гляньте, який шмат шкури вирвав!

Молодий здоровенний вовчисько скочив на
Рівні ноги й загорлав роздратовано: [111]

– Все це ми давно знаємо! І сьогодні
зібралися не для того, щоб патякати про те
саме! Годі товкти воду в ступі! Краще
помізкуймо разом, що можна вдіяти, аби дуба
не врізати! Яка ганьба! В отарах тисячі
овець, а ти мусиш гибіти з голоду!

– Хай Сіроманець говорить! – заволали всі.-
Він наймудріший і найхитріший між нами.
Говори, Сіроманцю! Слухаємо тебе!

– Я скажу свою думку,- почав той,- а ви
судіть, чи так воно, чи не так. Я гадаю – треба
нам вислати до овець посольство і
запропонувати їм вічний мир.

Вовкам аж дух перехопило, як почули ті
слова. Мир з вівцями! Чи не з’їхав Старий з
глузду?

Сіроманець пояснив їм, що має на гадці, і
вовки з ним згодились.

Назавтра троє вовків-посланців подалися
на пасовисько й загукали до овець:

– Послухайте, що ми вам скажемо! Нас послав
проводир, Старий Сіроманець! Накажіть
собакам, аби пустили нас. Клянемося – ми не
зробимо вам нічого лихого!

Здивувалися вівці, проте відіслали од
себе [112] собак, і ті поставали віддалік,
нашорошивши вуха, готові кинутись на
допомогу.

Підійшли вовки до овець, привітались та й
кажуть:

– Одвіку ми з вами жорстоко ворогували. Ви
тремтите на саму лише згадку про нас, а ми
втікаємо, ледве забачивши ваших псів. Ви
живете в одному місці, ми – в іншому, але ж
гори в нас спільні, то – й ваша, й наша
батьківщина. Отак розмислив собі наш
великий проводир, Старий Сіроманець, і
вирядив нас повісти: ми не держимо проти вас
зла і ніякі з вами не вороги; ми навіть
любимо овець. Єдині недруги люті в нас –
собаки. Віддайте їх нам, і тоді почнеться
нове життя. Ви зможете ходити вільно, куди
схочете, пастися де тільки вам заманеться,
навіть на власних наших землях. Не треба вам
буде вечорами збиватися докупи в тісних
кошарах – гуляйте собі в горах або в полі. А
взимку приходьте в нашу печеру погрітися,
погомоніти, послухати казок чи цікавих
бувальщин. Ось що велів переказати Старий
Сіроманець. Ну, то як: згодні віддати нам
собак?

– Згодні! Згодні! – влад закричали вівці. А
малі ягнята аж затанцювали з радощів і
замекали: [113]

– Ми хочемо слухати казки! Хочемо в печеру!
Ме-е-е!

Старий баран стояв обіч отари і слухав
вовків, похиливши голову. Він одразу
збагнув, куди ті хилять. Аж затремтів,
здумавши, що з того може вийти. А як побачив
дурну овечу радість, розлютився й гримнув:

– Замовкніть, недоумки! Покрутіть мозком
трохи! Хіба ви не знаєте, що поки нас
охороняють собаки, можемо пастися де
завгодно? Що, забули? І горе тому з нас, хто
лишається сам! Нема йому порятунку! То що ж
нас чекатиме, коли не стане охорони?
Пропадемо всі як один! Ось чого хочуть вовки!
А ви й дали собі брехнею баки забити! Гей ви,
посланці! Вертайтеся до свого Старого
Сіроманця та перекажіть йому, що ми дуже
вдячні нашим охоронцям, котрі невсипуще
пильнують наш спокій. Віддати їх вам – зась!
Ходіть геть, поки ми добрі!

Сторінки: 1 2

Сподобався твір? Залиш оцінку!

0 / 5. Оцінили: 0

Поки немає оцінок...

Залишити коментар

 

Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: