<

Всякі бувають жінки

Вірменська народна казка. Читати українською онлайн.

Жив-був в місті Багдаді цар. Одного разу він сказав своєму візиру:

– Дай-но я видам наказ і подивлюся, чи виконає його народ.

– Роби, як хочеш, воля твоя, – відповів візир.

Оголосили по місту царський наказ? Щоб ніхто не смів запалювати у себе світла. Неслухам загрожувало покарання бути посадженим на палю.

З настанням темряви цар велів своїм людям ходити по місту і дивитися , чи немає де-небудь світла. Царські гінці ніде не помітили світла, але коли вони вийшли на околицю міста, то в одному віконці побачили світло. Увійшовши тихенько в будинок, вони побачили ткача, що працював за верстатом, а поруч з ним – його дружину, що пряла на прядці. Причаївшись, вони почули таку розмову:

– Чоловіче, мене хилить до сну, – сказала дружина чоловікові.

– Поклади голову до мене на коліна і спи, — відповів чоловік.

Дружина поклала голову на коліна чоловіка і заснула. Через деякий час чоловік розбудив дружину і сказав:

– Жінко, тепер ти сідай за прядку, а я посплю. Жінка встала, сіла за прядку, і чоловік поклавши голову на її коліна, заснув.

Гінці доповіли царю:

– Цар, у всьому місті лише у одного ткача горіло світло.

– Покличте до мене цього ткача, – сказав цар.

Коли ткач з’явився, цар сказав:

– Як це ти посмів порушити мій наказ? Адже наказав же я, щоб в місті ніхто не запалював світла!

Ткач відповів цареві, що він людина бідна, живе своєю працею, що у нього не буде шматка хліба, якщо він не стане працювати вдень і вночі.

– Послухай, – сказав цар, – ти, бачу, людина хороша. Чого тобі бути ткачем? Піди убий свою дружину, приходь до мене, і я тебе зроблю візиром: пий і гуляй в своє задоволення до кінця свого життя.

– Ні, царю, – відповів ткач, – якщо мені не дадуть займатися ремеслом, я швидше милостиню буду просити, але дружині моїй шкоди не завдам.

– Ну, так забирайся, чорт з тобою!

Ткач пішов, і цар велів викликати його дружину.

Прийшла вона в царський диван і запитала:

– Цар, навіщо ти викликав мене?

–Я знаю, ти жінка гарна, але до яких пір ти хочеш працювати на прядці і бути дружиною ткача? -Сказав цар.

– А що ж мені робити, царю?

– Піди убий чоловіка, повернися до мене: я тебе зроблю царицею, і ти будеш у мене жити розкошуючи. Адже мені тебе шкода, – сказав цар.

– Чи вірити мені? – запитала вона.

– Цар ніколи не говорить неправди, повір  – відповів цар

Ткачиха пішла до себе, а цар розкаявся і сказав про себе: «А раптом і справді вона вб’є чоловіка?» – і послав за нею своїх слуг, наказавши їм вберегти ткача, щоб дружина не вбила його. Ткачиха прийшла до дому, наточила ніж, сховала за пазуху і сіла прясти.

Ткача стало хилити до сну, і він сказав дружині:

– Жінко, посплю я трошки.

– Поклади голову на мої коліна і спи, – відповіла дружина.

Коли той заснув, дружина обережно підняла його голову, поклала на колоду, дістала ніж, відрубала чоловікові голову і погасила світло.

Коли царська варта доповіла, що світло в ткача згасло цар сказав:

– Як шкода, я став причиною смерті ні в чому не винної людини!

А дружина ткача, вкрившись чадрою, пішла до царя на подвір’я. Ворота були закриті, і вона почекала до ранку. Царські вартові, побачивши вранці жінку, що стояла біля воріт, запитали, хто вона.

Та відповіла, що прийшла до царя зі скаргою і хоче бачити його. Її впустили в царський диван.

– Хто ти така? – запитав цар.

– Я була у тебе вчора, цар. Я дружина ткача, відповіла вона.

– Навіщо ти прийшла?

– Ти ж сказав мені: йди убий чоловіка і я тебе зроблю царицею. Я пішла, вбила чоловіка, і ось я тут.

Цар розгнівався, викликав ката і наказав відрубати їй голову. Потім він звелів своєму візиру:

– Я їду на полювання, а ти візьми з собою воїнів, піди спочатку до мене і заріж всіх жінок, потім піди в свій дім і зроби те ж саме у себе, а потім виріж усю жіноча стать в місті до дворічного віку. Якщо повернуся і знайду хоч одну жінку – велю відрубати тобі голову.

Сів на коня і поїхав.

Візир сторопів і поплентався додому з опущеною головою і зі сльозами на очах. У візира був жалісливий батько. Бачачи, що плаче сина, він запитав:

– Що це з тобою сталося, синку?

– Батьку, – відповів візир, – цар розсердився на мене.

– Чому?

– Так ось одна паскудна жінка, дружина ткача, вбила свого чоловіка, а цар розгнівався і  велів мені вбити всіх жінок: спершу у нього палаці, потім у нас, а під кінець у всьому місті, та так, щоб жодна жінка не вціліла .

Якщо до його повернення в місті залишиться хоч одна жінка – він відрубає мені голову.

– Ех синку, – сказав батько, — рано чи пізно ти повинен померти, але не бери на душу гріх стількох смертей.

А почекай до вечора, коли повернеться цар, проведи мене до нього, і я скажу йому кілька слів: якщо зможу – врятую тебе, ні – відрубають тобі голову.

Коли цар наближався до дому, візир сказав про це батькові.

– Ну, синку, візьми мене за руку і поведи до царя.

Син узяв батька за руку, – так як він був сліпий, – повів його до царського порогу і посадив на кам’яний стілець.

Цар, в’їжджаючи в місто, побачив, що вулиці аж кишать жінками, і сильно розгнівався за невиконання наказу. Приїхавши до себе в палац, він побачив батька візира, що сидів біля порога на кам’яному стільці. Старий хотів було встати, але цар, взявши його за рукав, посадив, сказавши:

– Ти – візир мого покійного батька, і мені буде боляче, якщо ти переді мною встанеш з місця.

– Цар, – сказав старий візир, – дозволь і мені сказати тобі кілька слів.

– Ти маєш на це право, дід-візир, – відповів цар.

Принесли царю стілець, він сів, і старий візир почав розповідати:

– Цар, я колись займався грабунком і був ватажком сорока розбійників. Батько твій не міг мене вгамувати і від страху призначив мене своїм візиром.

Займаючись грабіжництвом, одного разу, коли я верхи виїхав на велику дорогу, я зустрів молодого вершника: на вигляд йому було років п’ятнадцять; і він був ще безбородий. Їдучи, він грав на сазі, співав і плакав. Помітивши його, я направив коня до нього.

– Хлопчино, – сказав я, – дай мені свого коня, скинь одяг і йди, – я дарую тобі життя.

Він не звернув ніякої уваги на мої слова,  ніби не до нього зверталися. Тоді я під’їхав ближче і, скільки було сили вдарив його ззаду палицею. Але він навіть і не обернувся.

Коли я завдав йому третій удар, він повернув коня до мене і сказав:

– Доки ти будеш мене мучити?

Схопив за вуздечку мого коня, скинув мене вниз і хотів мене вбити, але я почав благати:

– Хлопчино, бога ради, не вбивай мене. Обіцяю бути твоїм слугою, поки живу.

– А, так ти порозумнішав! Встань і сідай на коня, – відповів він.

Я встав, сів на коня, і ми поїхали разом. У глушині ми натрапили на величезний палац. Біля палацу ми зійшли з коней, і хлопець цей, діставши з мішка, накинутого на сідло, сорок товстих цвяхів, сказав мені:

– Слухай, я залізу, вбиваючи ці цвяхи в стіни, до самого даху палацу. Ти чекай мене годину, якщо я не повернуся, візьми собі мого коня і їдь з богом. Сказавши це, він почав забивати цвяхи в стіни, піднявся на самий верх,  а через годину спустився, тримаючи в руці закривавлену голову.

Він поклав голову в мішок, і сказав

– Ну, поїхали!

Коли ми наближалися до міста, він звернув до цвинтаря, і на кладовищі ми зійшли з коней. Тут він увійшов до маленької каплички.

Я став дивитися у вікно і бачу: він дістав голову з мішка і, вдаривши нею об камінь свіжої могили, сказав:

«Ось, заспокойся, я помстився твоєму ворогові». При цих словах він дістав кинджал і сам кинувся на нього з такою силою, що кинджал пронизав його тіло наскрізь і виліз у нього зі спини на чотири пальця.

Побачивши це, я відкрив двері і вбіг в каплицю. Він став мене благати:

– Слухай, це – могила мого чоловіка; я жінка. Власник голови вбив мого чоловіка; я ж помстилася, і тепер моє серце заспокоїлося.

Благаю ім’ям бога, вийми  кинджал, розрий могилу чоловіка, поклади мене поруч з ним, а голову нашого ворога – у наших ніг, і зарий могилу. Бери собі мого коня і багатство чоловіка, якого я вбила.

-Царю, – продовжував старий, -я вийняв кинджал, і мій супутник помер. То була справді жінка. Я розрив могилу, поклав її поруч з чоловіком, голову вбивці біля їхніх ніг і зарив могилу знову. Потім я сів на коня, взяли іншого коня, поїхав до палацу: там було багато добра, – забрав все  і привіз до себе. Після цього я став візиром твого батька. Ось бачиш, царю, вона теж була жінка, і дружина ткача була жінка, -Всякі бувають жінки. Невже ти тепер через одну хочеш стратити всіх? Навіть як що ти знищиш  тут весь жіночий рід – від цього жінки не переведуться. Адже не зможеш ти винищити жінок в інших містах і селах.

– Так, дід-візир, ти маєш рацію, відповів цар, – Дарую тобі голову твого сина.

Вони досягли свого щастя, досягнете і ви свого.

«Маргарітнер», кн. III. розказана

в араратському селі вихідцем з

Турецької Вірменії.

Подобається!

Сподобалась казка? Залиш оцінку!

0 / 5. Оцінили: 0

Поки немає оцінок...

Джерело :

“Армянские сказки” – збірник

Видавництво “Academia”

Переклад на російську – Я. С. Хачатрянц

М. Москва, 1933 р.

Залишити коментар