ukraine

Друзі! Ми щиро надіємось що у цей надзвичайно важкий час для нашої країни казки допоможуть вам хоч трішки перемкнутись та відпочити.

Віримо в наших воїнів! Віримо в нашу перемогу! Слава Україні!

Вулиця, що втекла

Драган Лукич

Важко вулиці зрушити з місця. На ній важкий одяг із каменю, бетону або асфальту. Вона міцно прив’язана до будинків стрічками тротуарів. До того ж на ній, як намисто, нанизані ліхтарні стовпи, світлофори, газетні кіоски, ятки “Морозиво”, телефонні будки.

З такою ношею важко зрушити з місця. Жодна вулиця не може втекти зі свого місця. Але кожна з них мріє про подорож. Кожен крок, що звучить на вулиці, нагадує їй про близькі й далекі країни, кличе її у далеку й довгу мандрівку.

І все ж таки вулиці трохи подорожують. Вони вливаються у сусідні вулиці, ті з’єднуються провулками, а провулки виводять їх за місто, на заміську дорогу. Так можна дістатися і до найближчого міста, а потім і до дальнього потрапити. Так і навколо світу подорожувати можна.
Але в одному тихому містечку, на його найвіддаленішій околиці, лежала маленька вуличка, яка впиралася у пустир, а по обидва її боки стояли два похилі будиночки.

По цієї вулиці ніколи не їздили автомобілі, тому що не було куди їхати, але нею ніхто і не ходив з кінця в кінець, тому що вона нікуди не вела. І залишалося цій нещасній вулиці лише дивитися на пустир, у який вона впиралася, та мріяти про місто, де не вистачає однієї вулиці.

І от якось вночі маленька тиха вуличка нечутно й непомітно протиснулася між боків двох похилих будиночків і крадькома прошмигнула по сплячих вулицях сонного міста. Тільки-но вулиця пішла, два похилі будиночки подивилися один на одного, зовсім похилилися й притулилися один до одного боками. Вони тепер стояли пліч-о-пліч, ніби споконвіку між ними не було ніякої вулички.
А наша вуличка боком-боком пробігла по вулицях міста і за півгодини була вже на широкій магістралі, що вилітає з тихого містечка у галасливий світ.

На дванадцятому кілометрі вуличка раптом побачила, як їй назустріч мчить важка вантажівка. Вона злякалася, притиснулася до бетонних плит, а потім кинулася в бік. Коли гуркітлива вантажівка промчала, несучи за собою вітер, тиха вуличка запитала у найближчого дорожнього знаку:

– Скажіть, будь ласка, що це було?

– Вантажівка, – відповів дорожній знак, подивившись на неї жовтим котячим оком.

– А що вона тут робила?

– Проїжджала. Вони завжди проїжджають по дорогах і вулицях.

– По вулицях?! – з жахом перепитала тиха вуличка. – Значить, і по мені? Ні-і, це не для мене.

І вона тихо-тихо згорнулася і звернула з магістралі, де по ній може проїхати така важка і гуркітлива вантажівка.
Тут вона побачила свіжозоране поле. Вуличка швидко розгорнулася і лягла поперек цього м’якого, як перина, поля. Вранці селяни вийшли на поле і побачили вулицю.

– Хто це проклав вулицю поперек поля? – здивувалися вони. – І якому місту потрібна вулиця, яка веде з нізвідки в нікуди?

Ходили селяни по вулиці туди й назад і дивувалися. А коли вдосталь надивувалися, сповістили про це дивну подію свого Сільського голову.
Той зателефонував до найближчого міста, того самого, де народилася наша вуличка.

Міський голова негайно ж, не зволікаючи ні хвилини, вирушив перераховувати вулиці. Коли він підійшов до того місця, звідки втекла вуличка, то нічого не помітив. Тобто він, звичайно, помітив, що вулиці немає. Але похилені будиночки так міцно зрослися на той час, що здавалося, ніби між ними ніякої вулиці ніколи й не було. Міський голова вирішив, що до переліку міських вулиць просто вкралася помилка – адже він нарахував всього 164 вулиці замість 165. Він виправив перелік і заспокоївся.

А селянам повідомив, що всі вулиці на місці, і порадив звернутися до дорожників, чи не пропала у них дорога?
За годину навколо вулички, яка ще міцно спала, скупчилися десятеро головних дорожників, десятеро їхніх помічників і один фахівець. Вони уважно поторкали, помацали, поштрикали, поколупали вуличку, поміркували і заявили, що матеріал, з якого зроблена вуличка, зовсім не дорожній.

Маленька вуличка ніколи так довго не гуляла і тому, стомлена, й далі міцно спала, не здогадуючись навіть про те, що селяни повідомили вже Центральне Відомство. На запит, за якою потребою прокладена вулиця у самісінькій середині поля, Центральне Відомство відповіло, що відати не відає, знати не знає.

– Але ж не з неба впала ця вулиця! – дивувалися селяни і вирішили звернутися до Товариства Повітроплавання.

Там перевірили, чи не пропала десь на аеродромі злітна смуга. Зрештою могло статися, що літак, злітаючи, колесами відірвав смужку від злітної смуги і впустив її на поле. Однак на жодному аеродромі пропажі виявлено не було.

Селяни вирішили, що вулиця ця нічийна, і запросили бурильників, щоб вони роздрібнили її на шматки та звільнили поле. Приїхали майстри-бурильники, увімкнули мотори, запустили електричні бури.
Др-ррррр! – заревли мотори.
Дз-ззззз! – заспівали бури.
Від цих др-ррр і дз-зззз вулиця прокинулася. Вона спросоння не розібралася, в чому справа, але така сила-силенна людей її злякала.
“Чи не збираються вони повернути мене на колишнє місце, до пустиря?” – подумала вона.

Вуличка раптом піднялася на всю свою довжину, ніби перетворилася на довгу дошку. І так, похитуючись, на очах у здивованих бурильників пішла з поля. Вона попрямувала було до шосе, але згадала про бурхливі вантажівки і повернула до лісу. Там вона перетворилася на невеличкий путівець та й досі там лежить.

Звичайно, вона могла б вирушити у велике галасливе місто і стати справжньою вулицею, але що ж це за вулиця, яка боїться вантажівок? Втім, не будемо її засуджувати: не кожна вулиця, яка виходить на пустир, зважиться зрушити з місця. А наша вуличка виходить тепер на узлісся. І це вже непогано.

Подобається!

Сподобався твір? Залиш оцінку!

2.8 / 5. Оцінили: 5

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Двенадцать слонов”
Казки югославських письменників
Переказ – Л. Яхнина
Видавництво : “Детская литература”
1983 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: