ukraine

Друзі! Ми щиро надіємось що у цей надзвичайно важкий час для нашої країни казки допоможуть вам хоч трішки перемкнутись та відпочити.

Віримо в наших воїнів! Віримо в нашу перемогу! Слава Україні!

Вусанчик, або сором’язливе кошеня

Голлі Веб

Розділ 1

— О, Міє, глянь! Я  ж казала, що в місіс Джонстон нова кішка. Хіба вона не розкішна? Така пухнаста! — Міїна мама гладила невеличке чорненьке кошенятко, яке велично сиділо на кам’яному мурі перед будинком місіс Джонстон.

Емілі, найкраща подруга Мії, лоскотала муркітливу кішечку під підборіддям.

— Вона така мила!

Міїна мама з  надією подивилася на доньку, а  тоді зітхнула. Однак та навіть не глянула, як мама й Емілі пестили кішку. Мія йшла та старанно розглядала свої шкільні туфельки. Здавалося, дівчинка не чула їх.

Мама та  Емілі обмінялися стривоженими поглядами й  поспішили за нею. Емілі жила через кілька будинків від Мії, і зазвичай дівчатка ходили до школи разом. Тепер їхні мами й Міїна бабуся ходили з ними по черзі, бо старша сестра Емілі, Лія, перейшла в  середню школу. Бабуся жила в прибудові до Міїного будинку й дбала про дівчинку, поки її батьки працювали. Вона переїхала до них кілька років тому, коли захворіла і їй стало важко жити самій.

— Міє, до завтра!  — вигукнула Емілі, звертаючи на своє подвір’я.

— Бувай! Подзвони, якщо раптом зависнеш над домашнім завданням!

Мії добре давалася математика, Емілі  — ні. Подруга нарікала на домашнє завдання з  математики всеньку дорогу зі школи.

Мія скинула пальто й поспішила нагору, поки мама знову не  завела мову про розкішну кішку місіс Джонстон. Вона чула, як мама запитувала її, чи все гаразд, чи хоче вона пити або поговорити, але дівчинка проігнорувала її.

Мія просто не хотіла нічого чути. Раніше вона ніколи не  помічала, скільки котів можна надибати на її вулиці чи дорогою до школи. Тепер, коли дівчинці було нестерпно важко дивитися на них, здавалося, кішки повсюди.

Вона впала на ліжко й  сумно глянула на розстелену на  ньому темно-синю флісову ковдрочку з  намальованими невеличкими котячими мордочками. То тут, то там до нього прилипли руді ворсинки. Там щоночі спав Абрикос, скільки Мія пам’ятала себе.

Дівчинка й  досі прокидалася посеред ночі, сподіваючись, що старий кіт буде поруч. Іноді вона навіть тягнулася, щоб погладити його, очікуючи, що Абрикосик сонно замуркоче, відчувши рухи дівчинки. Так важко повірити, що його більше немає.

Мія глянула на фотографію на підвіконні. Її зробили кілька місяців тому, на початку літніх канікул, усього за кілька тижнів до смерті Абрикоса. Кіт видавався худим, і його вже возили до ветеринара, але того дня він насолоджувався пізнім літнім сонцем у  саду, і  Мія була  впевнена, що йому полегшало. Тепер, повертаючись думками назад, вона розуміла, що Абрикос не  стрибав, не  ловив метеликів, як зазвичай, а  просто тихо лежав на сонці. Але дівчинка не хотіла вірити, що з ним щось не так.

Сльози навернулися на очі, коли Мія погладила скло над фотографією. Як би вона хотіла, щоб на її колінах зараз згорнувся Абрикосик.

Як мама могла й далі звертати увагу Мії на інших котів і сподіватися, що вона захоче зупинитися та погладити їх? Тато навіть запропонував піти до притулку для котів та  вибрати кошеня! Мія не хотіла котика, аж ніяк. Ніхто ніколи не  зможе замінити її красеня Абрикоса.

Дівчинку покликала мама й  запропонувала перекусити. Витерши сльози, Мія акуратно поправила ковдрочку Абрикоса й  спустилася на кухню. Мія помітила, що мама з  тривогою спостерігає, поки вона їсть яблуко. Від цього їй лише погіршало.

— Можна я  піду й  наповню годівничку для пташок? — запитала  вона, шукаючи причину вийти з  кімнати. Дівчинка розуміла, що мама намагається допомогти, але насправді їй це не  вдавалося. З хвилини на хвилину матуся знову може завести розмову про котенят чи про кролика, якого вчора пропонувала придбати.

Мія схопила з  буфета пакетик із  кормом для пташок і  вийшла через задвіркові двері, глибоко й полегшено вдихнувши. Коли вона підійшла до годівнички, у неї з-під ніг випурхнув чорний дрізд. Дівчинка заспокійливо прошепотіла йому, відчіпляючи дротик-засувку на корпусі:

— Усе гаразд, за хвилину я  піду. А  ще, мабуть, трохи розсиплю, можеш підійти й поклювати.

Вона насипала насіння, а  тоді повісила годівничку й примостилася на поручні лавки, ледь тремтячи під осіннім сонцем. Їй поки що не хотілося повертатися в дім.

Зненацька її руки торкнувся вологий носик, і  Мія аж підстрибнула, сповнена дивної, безглуздої надії.

Та коли вона повернулася, з’ясувалося, що це не  красунчик Абрикосик грається з нею. То була гарна розповніла біла кішка з блакитними очима, і  Мія впізнала її. Оксамитка, кицька її подружки Емілі.

— Привіт, Оксамитко,  — прошепотіла вона.  — А  ти трішки покруглішала, кицюню. Емілі слід припинити давати тобі стільки ласощів.

Оксамитка лагідно потерлась об ногу дівчинки. Мія завжди подобалася котам, а  Оксамитка знала її, бо та  проводила в  домі  Емілі багато часу. Абрикос теж знав Емілі, хоча він завжди ганявся за Оксамиткою, якщо вона приходила в його сад.

У цей сад.

Мія ковтнула болісний клубок і легенько відштовхнула Оксамитку, а тоді швидко пішла до будинку. Її мама стояла в кухні біля вікна, вона весь час спостерігала й  дуже тихо зітхнула, коли Мія поспішила додому.

— Усе добре, сонечко? — запитала вона.

— Я робитиму домашнє завдання,  — пробурмотіла Miя, намагаючись не  розплакатися. Дівчинці так набридло, що люди турбуються про неї. Сьогодні за сніданком тато довго розмовляв із  нею про Абрикосика. Але ж із нею все гаразд! Чого всі не  можуть просто дати їй спокій?

 Розділ 2

Наступного ранку Мія з  бабусею дорогою до школи зайшли по Емілі. Коли вони наблизилися, Емілі помахала їм через вікно, що виходило на вулицю, а потім зникла й відчинила навстіж двері.

— А вгадай що! — вигукнула Емілі.

— Що? Ти виконала домашнє завдання з математики й воно було легким? — розсміялася Мія й похитала головою, поки Емілі бігла до них доріжкою.

— Ні, це було жахливо, не  хочу навіть згадувати,  — здригнулася Емілі та  скривилася.  — Я  мушу тобі дещо сказати, ти нізащо не  здогадаєшся. Ми думаємо, що в  Оксамитки можуть бути кошенята!

Бабуся задоволено всміхнулася, а Мія ахнула.

— Що? Справді? Кошенята? А коли вони з’являться?

— Ми ще не  впевнені. Мама хоче сьогодні відвезти її до ветеринара, щоб перевірити. Ми вчора ввечері глянули на неї й  лише тоді зрозуміли, як вона округлилася на животику! Мама злегка нервується… Ну, вона рада, але каже, що буде трохи клопоту й  доведеться знайти домівки для всіх тих кошенят,  — насупилася Емілі.  — Але ми з  Лією хочемо вмовити маму залишити нам одне з них.

— Ого… — пробурмотіла Мія.  — Знаєш, учора Оксамитка зайшла в наш садок, і я подумала, що вона погладшала. Але я не знала, що в неї будуть котенята!

«Я лише глянула на неї, а  тоді відштовхнула», — подумала Мія, почуваючись трішки винною.

Емілі радісно щебетала про кошенят цілу дорогу до школи, розмірковуючи, скільки їх і чи будуть вони білими, як Оксамитка.

Мія теж приєдналася до розмови, то тут, то там вставляючи слівце, та  в  голові все одно роїлися інші думки. Вона, як і  колись, любила котів, звісно ж, любила. Але нині їй було важко перебувати поруч із ними, адже кожен кіт нагадував їй про Абрикоса. Може, це було б не так тяжко, якби мама й  тато аж так сильно не наполягали взяти додому домашню тваринку. Вони гадали, що Мії потрібен інший кіт, щоб змиритися із втратою Абрикосика. А тепер ще й Емілі цілком захопилася кошенятами…

— Що сталося, Міє? Ти якась тиха,  — запитала Емілі, коли вони попрощалися з бабусею та ввійшли в шкільні ворота.

Мія всміхнулася й  похитала головою.

— Усе добре. Я  рада, що сьогодні піду додому з тобою й мамою. Можна зайти навідати Оксамитку й  запитати твою маму, що сказав ветлікар?

Вона щосили намагалася говорити захоплено, бо розуміла, що так треба, і, мабуть, у неї вийшло, тому що Емілі засяяла.

— Звісно, що можна!  — сказала Емілі, обнімаючи її.  — Не  можу дочекатися, щоб розповісти всім про те, що в Оксамитки будуть кошенята! Сподіваюся, це правда!

Емілі розповіла Міїній мамі новини, щойно вони вийшли зі школи. Жінка прийшла з роботи, щоб забрати їх, і ще не розмовляла з бабусею, тому це стало для неї цілковитою несподіванкою.

— О, Міє, хіба не чудово? Кошенятка!

— Угу. — Мія дуже прагнула видатися оптимістичною. Їй зовсім не хотілося зіпсувати настрій Емілі.  — Може, зайдемо провідати Оксамитку дорогою додому? — запитала вона. — Еміліна мама возила Оксамитку до ветеринара, тому вона вже знає напевне. Можливо, навіть знає, коли котенята народяться.

— Звісно! — кивнула мама. Вони поспішили до дому Емілі. Дівчинка помчала до дверей, увірвалася до будинку і покликала маму.

— Що сказав ветеринар? У  неї точно будуть кошенята? Коли вони з’являться?

— Раніше, ніж ми гадали!  — сказала її мама, сміючись.

— Ветеринар запевнила, що це буде через кілька тижнів. А  ще лікар помацала Оксамитчин животик. Вона гадає: там щонайменше троє кошенят, а може, й більше.

— Троє!  — видихнула Емілі, схилившись до Оксамитки, яка згорнулася бубликом у  своєму м’якенькому кошику.  — Зрозуміло тепер, чого вона така товста!

Мія сіла поруч із  подругою й  ніжно погладила Оксамитку. Кішечці дуже пасувало це ім’я: її шерсть була на диво м’якенькою й  гладенькою. Вона не  спала, та  її гарні блакитні оченята були напівзаплющені, наче вона втомилася. «Мабуть, так воно і  є»,  — подумала Мія.

— Треба знайти домівку для трьох кошенят,  — зітхнула її мама. Вона замислено глянула на Міїну маму. — Не думаю, що ви…

Мія побачила, як її мама всміхнулася й поглянула на неї, запитально піднявши брови. Еміліна мама теж подивилася на неї й  із  розумінням кивнула. Дівчинка точно могла сказати, на що натякала мама: «Можливо, та я не впевнена стосовно Мії». Вона ніжно востаннє погладила Оксамитку. Було дивно думати, що всередині кицьки можуть ворушитися крихітні кошенятка.

— Мамо, я маю багато домашнього завдання, — наголосила Мія, зірвавшись на ноги. — Ліпше нам піти.

Насправді їм не  треба було йти тієї миті, але вона більше не  хотіла, щоб її матуся та  мама Емілі продовжували обмінюватися потаємними поглядами. І все-таки тема не  вичерпалася. Татко за вечерею ставив багато запитань, намагаючись дізнатися, коли з’являться кошенята і  яка на вигляд Оксамитка.

— Оксамитка — така мила кішечка,  — сказав він, дивлячись на Мію. — У неї будуть гарні кошенятка, як гадаєш?

Мія кивнула.

— Але вони не будуть такими красенями, як Абрикос, — мовила вона, пильно дивлячись на батька. — Ми ніколи не  знайдемо іншого такого кота.

— Ні, звісно ні,  — зітхнувши, він похитав головою.  — Але інші коти теж дуже гарні, розумієш, Міє?

Тієї ночі, лігши спати, Мія довго лежала й, розмірковуючи, обнімала ковдрочку Абрикосика. Насправді у  неї ніколи не  було власного кошенятка. Абрикос був старшим за неї: йому виповнилося близько двох років, коли вона народилася. Бабуся мала чудову фотографію, яку вона зберігала у своїй невеличкій вітальні.

Мама й  тато надіслали їй цей знімок, коли вона ще жила у  власному старому будинку, за кілька років до того, як переїхала до них. Це була фотографія ще маленької Мії. Вона сиділа в  кріслі-гойдалці й  тягнулася маленькою пухкенькою ручкою до хвоста Абрикоса, коли той проходив біля неї.

У маминому фотоальбомі зберігалися фотографії Абрикоса-кошенятка. Він був дуже милим, із круглими зеленими оченятами, які здавалися надто великими для маленької вусатої мордочки, й  з  абрикосово-рожевими подушечками на лапках. До того часу, як Мія пам’ятала його, подушечки потемніли й  потовщали від того, що  кіт гуляв надворі. Але він усе одно був красенем, а  його очі нагадували смарагди.

Мія зітхнула й  зарилась обличчям у  ковдрочку. Вона й  досі пахнула котом. Дівчинка дуже хотіла порадіти за Емілі, але навіть думка про кошенят змушувала її дуже сумувати за Абрикосиком. Мія не  була впевнена, що витримає, коли побачить їх на власні очі.

Розділ 3

— Цікаво, чи є вже якісь новини! — схвильовано мовила Емілі, коли вони одягали пальта наприкінці шкільного дня.  — Мама забере нас сьогодні. Не  можу дочекатися, щоб розпитати її. Оксамитка була трохи сором’язлива й  дивно поводилася цілісінькі вихідні, а  сьогодні зранку втекла й  мостилася в  шафці в передпокої. Я переконана: це означає, що вона шукає собі місцину й готується до появи кошенят.

У понеділок минуло два тижні, відколи Емілі дізналася, що в Оксамитки будуть кошенята, і з кожним днем дівчинка ставала дедалі нетерплячішою.

Мія всміхнулася. Хоча думки про кошенят змушували її тужити за Абрикосиком, вона бачила, яка Емілі щаслива. Вони поспішили на дитячий майданчик, із  нетерпінням чекаючи маму Емілі, але її там не  було. Замість неї їм махала Міїна бабуся, яка стояла біля воріт.

— Бабусю! Що ти тут робиш?  — здивовано вигукнула Мія.

— Оксамитка народжує кошенят! — усміхнулася бабуся.  — Твоя мама не  хотіла залишати її саму, Емілі, тому покликала мене. Сьогодні Для читання дітям під час війни 29 мої ноги не так сильно болять, тож я з радістю вийшла прогулятися.

— Вона народжує їх зараз? — Емілі аж завищала від захвату, крутячи своїм шкільним портфелем.  — А скільки їх там?

— Поки що четверо, і  твоя мама гадає, що, очевидно, це все, але ще не впевнена.

— Четверо кошеняток!  — сказала Емілі розчулено, і  навіть Мія відчула, що її переповнив захват. — Можна Мія зайде й  подивиться на них, місіс Лаветт? — запитала Емілі в Міїної бабусі.

— Краще не сьогодні, — задумливо відповіла бабуся.  — Вони щойно народились, а  Оксамитка дуже втомлена й, думаю, захищатиме своїх малюків. Вона буде проти відвідувачів. Ти можеш розказати про них Мії завтра.

Емілі йшла додому так швидко, що практично бігла, й, помахавши рукою, кинулася до хвіртки, а  Мія з бабусею пішли додому.

— Ти здаєшся серйозною, Міє,  — зауважила бабуся. — Хіба ти не тішишся кошенятками?

На мить Мія замовкла. Прогулянка додому й  щасливе Еміліне щебетання про малят Оксамитки знову збудили в  ній дивне жалісливе почуття, навіть гірше, ніж раніше. Здавалося таким несправедливим, що в  Емілі є  й  красуня Оксамитка, і  четверо прекрасних малесеньких кошенят. Вона не  заздрила подрузі, їй просто було сумно.

— Я тішилася, — зізналася вона. — Коли ти сказала нам, що вони народжуються, я  подумала, що це чудово. Але тоді Емілі стала розказувати, які вони гарненькі, як вона не може дочекатися, щоб попестити їх, погратися з ними. І це змусило мене дуже сильно сумувати за Абрикосиком!  — Вона притиснулась обличчям до бабусиної руки.  — Я  навіть не  впевнена, що хочу піти подивитися на них,  — прошепотіла вона.

Бабуся задумливо кивнула.

— Я так і  думала, що, мабуть, причина в цьому. Бідолашна Мія. — Вона обняла онуку, коли вони підійшли до заїзду до свого будинку.  — Ходімо приготуємо какао. Можливо, це трохи підбадьорить тебе.

Наступного дня в  школі Емілі засипала всіх новинами про кошенят. Їхні подруги Ліббі та  Поппі кинулися до неї, відчайдушно намагаючись дізнатися, що сталося. Мія силкувалася влитися в  розмову й зображати радість. Та це було важко.

— Є чорненьке, два смугастих, а  останнім народилося крихітнекрихітне біленьке з  величезними вусами!  — Емілі щасливо всміхалася Мії.  — Як думаєш, зможеш після школи зайти до мене, щоб побачити їх?

Мія вагалася. Вона могла, та боялася, що зробить щось жахливе, приміром розплачеться. — Гм, я  не впевнена,  — повільно завела вона. — Бабуся забирає мене, а  вона щось казала про похід по крамницях.

— А!  — Емілі здавалася трохи здивованою, адже сподівалася, що подруга буде більше захоплена новиною, і Мія почувалася винною.

— Ти вже вивчила правопис усіх цих слів? — запитала вона швидко, щоб відволікти Емілі від кошенят.

— Що ж, я  глянула на них… — скорчила гримасу Емілі.  — Проте за кошенятами так приємно спостерігати. Вони обнюхують одне одного та Оксамитку й попискують, а це так смішно. Мабуть, я не надто добре вивчила слова,  — зітхнула вона. — Можеш перевірити мене?

Мія полегшено кивнула. Сьогодні їй зійшло це з рук, але вона не могла так виправдовуватися постійно. Рано чи пізно їй усе-таки доведеться піти й глянути на кошенят.

До кінця тижня в  Мії закінчилися відмовки перед Емілі, а  в  Емілі увірвався терпець. У  п’ятницю під час обідньої перерви вона сказала Мії, що мама запросила її подивитися на кошеняток у вихідні, якщо хоче. У  Мії затьмарилося в  голові. Що вона могла сказати, окрім того, що не  хоче? Дівчинка не  могла вдавати, що зайнята всі вихідні.

— То ти прийдеш?  — запитала Емілі, дивлячись на неї трохи насуплено.

Мія роззявила рота, а  потім безпорадно закрила його.

— Ти не хочеш, так? — перепитала Емілі. Її голос був тихим, та  Мія бачила, що подрузі дуже боляче. Мія почувалася жахливо.

— Пробач… — прошепотіла вона. — Це через Абрикосика?  — допитувалася Емілі. Вона казала так, наче намагалася сердитися, та в неї не виходило. Емілі не вміла сперечатися. Коли вони з  Мією сварилися, зазвичай це тривало зо дві хвилини, відтак Емілі плакала.

Мія кивнула.

— Не тому, що я не хочу, щоб вони в  тебе були… Просто я  сумую за Абрикосиком, а в тебе тепер стільки кошенят…

— Я знаю, що ти сумуєш за Абрикосиком,  — мовила Емілі, її голос зробився хрипким.  — Але  ж ти моя найкраща подруга й  маєш хоча  б спробувати порадіти за мене! Я  справді хотіла показати їх тобі.

Мія кивнула. Вона відчувала, що теж ось-ось може розплакатися.

— Я знаю! Я  справді намагаюся! Просто не  можу змусити себе перестати сумувати за ним. Я  не можу радіти кошенятам. Не можу!

Емілі пильно на неї подивилася, у карих очах бриніли сльози, а потім дівчинка голосно шморгнула носом і  побігла, щоб сховатися в  кутку дитячого майданчика за однією з лавок.

Мія сумно дивилась їй услід. Вона знала, що має наздогнати подругу, вибачитися й  пообіцяти, що, звісно ж, вона піде подивитися на кошенят. Але ноги просто не  слухалися.

Дорога додому була дуже дивною. Мія та  Емілі не  розмовляли одна з одною, а Міїна бабуся, яка того дня прийшла по них до школи, насилу змушувала їх обзиватися до неї. Мія відчула полегшення, коли Емілі шмигнула у свій садок.

— Боже, що сталося?  — запитала бабуся, коли вони знімали свої пальта в  передпокої.  — Ви що посварилися?

— Щось таке, — визнала Мія.

— Сподіваюся, ви помиритеся, Міє. Ви обидві здавалися такими нещасними. Чому тобі не  поговорити  б з нею про це? Чого не подзвонити б їй?

— Це була не  зовсім сварка,  — похитала головою Мія.  — Ми не  кричали одна на одну, нічого такого. Здебільшого це моя вина, Емілі не  дружитиме зі  мною, допоки я  із  цим не  розберуся. Але я не можу…

Дівчинка шморгнула носом. Цілісінький полудень вона почувалася жахливо, і  тепер, зоставшись удома лише з бабусею, їй захотілося просто виплакатися.

— Міє, може, розповіси мені, що сталося? — Бабуся обняла її. — Можливо, розмова з кимось допоможе.

Мія похитала головою.

— Не думаю, що допоможе,  — прошепотіла вона. Але дівчинка дозволила бабусі провести її до своєї невеличкої вітальні й  сіла поруч на дивані. Бабуся дала їй серветку.

— Кажи далі, Міє. Що сталося?

— Вона хоче, щоб я  пішла подивитися на її кошенят.

— А ти не можеш?

Мія прихилилася до бабусиного плеча.

— Мені надто сумно,  — пробурмотіла вона. — Тато й мама постійно нагадують про те, щоб ми завели домашню тваринку: кролика чи навіть іншого кота. Усі наче забули про Абрикосика.

— Я не  думаю, що це правда, Міє, — зітхнула бабуся. — Твої батьки намагаються підбадьорити тебе, та й годі. Ми всі любили Абрикосика, ти  ж знаєш. Та  він був твоїм особливим котом, тому я розумію.

— Я дуже-дуже сумую за ним… — сказала Мія зі сльозами на очах. — Мама й  татко не  хочуть слухати мене. Вони вважають, що я  вже мала  би змиритися з  тим, що його більше нема, і  просто поводжуся нерозумно!

— Ех, Міє, насправді вони так не  думають. Вони просто хочуть, щоб ти була щаслива. — Але він помер у серпні, а тепер лише жовтень. Я  ще не  перестала сумувати за ним, — захлипала Мія. — Я не уявляю, як можна не сумувати за ним! А тепер навіть не можу сказати про це Емілі, бо вона така захоплена своїми кошенятами. Я  намагалася пояснити, але вона не зрозуміла.

— Для неї це особливий час,  — мовила бабуся, гладячи Міїне волосся. — Вона не може не тішитися, правда ж?

Сторінки: 1 2 3 4

Подобається!

Сподобався твір? Залиш оцінку!

5 / 5. Оцінили: 1

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Вусанчик, або сором’язливе кошеня”
Голлі Веб
Переклад з англійської – Н. Хаєцька
Видавництво: “Букшеф”
м. Київ, 2021р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: