Вузлик

Жив та був собі Вузлик. Зробила бабуся його із своєї квітчастої хустини, повісила на цвяшок і стала щодня туди щось класти. Купить ляльку — до Вузлика, і цукерку — до Вузлика, знайде в лісі шишку — знов-таки до Вузлика. Добрий, думала, подарунок буде малій Оленці.

А сьогодні напекла бабуся пиріжків з яблуками та пампушок — і теж поклала до Вузлика. Як піде, гадала, до Оленки,— бо мала занедужала,— то все й віднесе їй.

Ото тільки лихо — натомилась бабуся дуже: і картоплю сапала, й огірочки поливала. Сіла на призьбі та й каже:

— Перебуду, мабуть, ніченьку вдома, а до Оленки завтра піду.

Сказала це бабуся сама до себе, а Вузлик почув та й каже:

— А я вам, бабусю, допоможу. Пампушки свіженькі, пиріжки м’якенькі,— я сам віднесу. Я ж і дорогу знаю, бо не раз із вами в Оленки був.

Зраділа бабуся, зняла Вузлик з цвяшка.

І пішов собі Вузлик, пісні співаючи,— так йому легше й веселіше йти. Почув ту пісню їжачок і собі на стежину вийшов: цікаво йому, хто це такий веселий чимчикує.

Дивиться, аж то Вузлик іде.

— Добридень, Вузлику, куди це ти поспішаєш?

— До Оленки,— відказує Вузлик.— Захворіла вона, от я й несу їй бабусиного гостинця.

— Візьми, Вузлику, й мене з собою, візьми! — просить їжачок.

— А чого ж, ходімо,— каже Вузлик.

— От спасибі,— зрадів їжачок.

І пішли вони удвох. Ідуть, коли це — сидить Зайчик на стежині та такий сумний- сумний. Вузлик до нього:

— Ти чого, Зайчику, такий невеселий?

— А чого ж мені бути веселому,— каже Зайчик,— як усі наші зайці, пішли гуляти, а мене не взяли, сказали, що я малий…

— Ото й усього лиха? — здивувався Вузлик.— То ходімо з нами, однесемо Оленці бабусиного гостинця.

Зрадів Зайчик.
Ідуть вони утрьох, співають. Аж гульк — над головою щось пухнасте стрибає. Білочка!

— Ануте, візьміть і в мене горішків Оленці,— гукнула вона.

Здивувались подорожні:

— А звідки ж ти знаєш, куди ми йдемо?

— Сорока казала,— мовить Білочка.

Засміялися всі: ну й Сорока, всім уже роздзвонила!..
Взяли вони горішки, подякували Білочці й пішли собі далі.
Аж бачать — сидить під кущиком Лисенятко і так гірко плаче. Кинулись до нього, втішають, розпитують, що сталося.

— Мами десь нема,— каже Лисенятко.

— Знайдеться твоя мама,— заспокоює його Вузлик.— Ти краще витри сльози та ходімо з намй.

— А далеко? — питає Лисенятко.

— Тепер уже близько,— відказує Вузлик.— Ми йдемо до Оленки, несемо їй бабусиного гостинця.

— Еге ж,— каже Лисенятко,— самі з гостинцями, а я?

— Не журися,— всміхнувся Вузлик.— Оленка так зрадіє, як тебе побачить. Ти ж он яке пухнасте та руденьке.

Ходімо.

От і Лисенятко пішло з ними.

Коли це звідки не взявся — Вовк.

— Ой,— злякався Зайчик. І їжачок наїжачився. І Вузлик зв’язався міцніше, а Лисенятко тремтить і до Вузлика горнеться.

— Не бійтесь,— каже їм Вовк і дає букетик пролісків.— Я вас зараз не чіпатиму. Візьміть Оленці гостинчика й від моїх вовченят. Сорока казала, що вона хвора.

Взяв Зайчик того букетика і поклав до Вузлика.

Пішли далі і, нарешті, прийшли.. До дверей — а двері замкнено. Тоді Вузлик скочив на підвіконня і заглянув усередину. Бачить — лежить Оленка, важко-важко дихає. Спить.

Підкликав Вузлик усіх, скочили вони на підвіконня, а звідти на стіл. Сидять і чекають, коли ж Оленка прокинеться.

Аж тут до кімнати увійшла Оленчина мама, ліки принесла. Побачила Вузлика, звірят — зраділа.

— Вставай, доню,— каже мама,— бачиш, хто до тебе прийшов?

Розплющила Оленка очі, побачила звірят і рученята простягла.

— Спершу випий ліки,— каже мама.

Випила Оленка ліки й не помітила навіть, що вони гіркі.

А звірята стрибнули до неї в ліжко, лащаться. Оленка шепоче:

— Любі ви мої, лісом од вас пахне…

А коли вже за вікном стало сутеніти, звірята почали прощатися:

— Видужуй, Оленко! На добраніч!

А під вікнами вже сон бродив і співав колискової — і дівчинка заснула.

Міцно, міцно спить Оленка. Тоді звірята тихенько вибрались з її ліжка, стриб-стриб та в ліс.

І Вузлик теж квапиться додому. Іде він і думає, як зрадіє бабуся, коли про все довідається. А найбільше — як сподобався Оленці її гостинчик.