Вишивальниця птахів
Грецькі народні казки
Жив у далекому-далекому селі бідний юнак. Його звали Маноліс. Батьки в нього померли, все, що залишилося йому у спадок — це стару скрипку. Вона утішала його і таких же бідняків, яким був Маноліс в дні негараздів. Любили Маноліса та його скрипку всі в окрузі.
Якось увечері повертався Маноліс із сусіднього села і раптом почув у чагарнику якийсь галас. Розсунув Маноліс гілки й побачив вовчиху-маму, що потрапила в пастку. Пожалів Маноліс вовчицю, що потрапила в біду, її маленьких діток пошкодував, випустив звіра на волю, і пішов далі до свого самотнього будинку.
Вночі його розбудив стукіт. Ледве він відсунув засув, як двері з шумом відчинилися, і в хатину зайшов величезний вовк.
— Не бійся мене, Манолісе! – сказав вовк. – Я прийшов до тебе як друг. Ти врятував моїх малюків, подарувавши волю вовчиці-матері. І хоча люди вважають нас лиходіями, я доведу тобі, що за добро і вовк може віддячити добром. Я відведу тебе в нікому не відоме місце: там, за трьома дверима, приховані незліченні багатства і живе прекрасна, як весняний день, принцеса.
Здивувався Маноліс словам вовка, але сперечатися не став. Взяв скрипку, з якою ніколи не розлучався і пішов за вовком.
Коли замайорів світанок, побачив Маноліс вдалині чудовий палац, вікна його так і світилися склом з кришталю, а двері з чистого срібла виблискували ще сильніше. Вовк штовхнув срібні двері, і вони опинилися у срібній залі. Тут все: і стіни, і підлога, і стеля були з чистого срібла! І тільки в глибині зали горіли, немов сонце, золоті двері.
За золотими дверима була золота зала. За діамантовими – діамантова! Маноліс навіть замружився, щоб не осліпнути.
Нарешті, мандрівники побачили високу залу, що виблискувала дорогоцінним камінням. У глибині, на троні, сиділа юна принцеса. Вона була прекрасною, як перший день весни. Маноліс від захоплення завмер.
Вовк наблизився до трону і, вклонившись, сказав:
— Вітаю тебе, принцеса! Бачиш, я здійснив твоє бажання — привів до тебе того, хто вчинив безкорисливий вчинок.
І він розповів принцесі про те, як Маноліс відпустив вовчицю на волю.
— Ти правий! – сказала принцеса. — Маноліс — сміливий та добрий юнак. Саме така людина мені й потрібна. Йому я зможу довірити всі мої багатства та свій трон!
Принцеса відразу оголосила, що виходить заміж за Маноліса.
А він? Він був так захоплений її красою, що вперше в житті забув про свою скрипку.
Коли Маноліса одягли в золотий одяг і повели до принцеси, вона, посміхаючись йому, сказала:
— Завтра ти станеш королем. Тому вже сьогодні тобі слід оглянути всі скарби, що зберігаються в палаці.
Вони обійшли весь палац, усі його зали та кімнати. З кожним кроком зростало здивування Маноліса — такий багатий, такий прекрасний був палац. Коли вони опинилися біля високої вежі. Принцеса сказала:
— У цій вежі немає нічого цінного і заходити до неї не варто.
Але юнака охопило незрозуміле хвилювання. Він відчув непереборне бажання увійти до вежі.
Сам не знаючи чому, він сказав:
— Ні, я маю туди піднятися! — і показав на вершину зубчастої вежі. Неохоче поступилася йому принцеса.
У вежі справді не було нічого примітного. І не було жодних багатств. У єдиній кімнатці, що знаходилася на самому верху, біля вікна сиділа дівчина за п’яльцями і вишивала. Маноліс глянув на неї і мало не відсахнувся — до того вона була потворна. Тільки великі блакитні очі її світилися таким прекрасним світлом, що, побачивши, вже неможливо було їх забути.
— Хто ця дівчина? — пошепки спитав Маноліс.
— Це моя бідна родичка, — сказала принцеса, — я прихистила її з жалю. Вона оселилася у вежі і нікуди не виходить, щоб не зустрічатися з людьми.
Вона ж так потвора!
Поки принцеса нашіптувала все це Манолісу, дівчина, схилившись над п’яльцями, продовжувала, не зупиняючись ні на мить, вишивати.
Здавалося, вона нічого не бачила і не чула. Під її спритними пальцями на шовку виникла дивовижної краси пташка. Але, коли дівчина зробила останній стібок, птах змахнув крилами і вилетів у вікно.
Тоді дівчина в горі заломила руки і з відчаєм вигукнула:
— І ця полетіла, як інші! Так буде завжди!
— Ця нещасна зачарована! – сказала принцеса. — День за днем вона терпляче вишиває, бо чари спадуть із неї лише тоді, коли вона вишиє сто птахів… А вони всі з останнім стібком відлітають! — Але що тобі до того?
Краще повернемося якнайшвидше до палацу і подивимося, як йдуть приготування до весілля.
Усю ніч не міг заснути Маноліс. Всю ніч думка про нещасну дівчину не виходила з нього з голови. Рано-вранці, коли принцеса та її слуги спали, юнак непомітно вислизнув із палацу і прокрався до вежі.
Дівчина сиділа за п’яльцями і вишивала.
Соромлячись, Маноліс запитав її:
— Ти не втомилася весь час вишивати?
— О ні! – відповіла дівчина. — Я готова вишивати скільки завгодно. Моєму терпінню немає кінця. Аби птахи не відлітали. Але варто мені зробити останній стібок, як усі вони оживають і летять геть!
Вражений стояв Маноліс, слухаючи її сумну розповідь. Але що він міг зробити, як допомогти нещасній? Адже чаклунські чари були непідвладні йому. І все-таки він запитав себе: якщо не можна їй допомогти, то, можливо, знайдеться спосіб, хоч трохи полегшити її страждання?
Джерело:
“Казки греків Приазов’я”
Упорядник – Л. Н. Кир’яков
Переклад – А. Андреєва
Видавництво: “Донбас”
м. Донецьк, 2007 р.