Визволення Фатьми

Вільгельм Гауф

Мій батько був суддею в Акарі. Усіх дітей у нього було троє: я — найстарший та брат і сестра — обоє значно молодші від мене. Коли мені минуло двадцять років, один з братів мого батька покликав мене жити до себе. Він одписав мені все своє майно, але з такою умовою, щоб я жив при ньому, аж поки він помре. А жив небіжчик, хай йому земля пером, до глибоких літ, так що я лише два роки тому повернувся на батьківщину, не знаючи, яке страшне горе спіткало нашу сім’ю і як милосердний Аллах не віддав нас на поталу лихій долі.

Мій брат Мустафа і моя сестра Фатьма були мало не однолітки — брат був старший не більш як років на два. Вони щиро любили одне одного і разом дбали про те, щоб нашому старому й недужому батькові не так було тяжко доживати віку. Коли сестрі минув шістнадцятий, брат влаштував свято. Він скликав усіх її подруг до нас додому і там, у батьковому саду, почастував їх гарненько найсмачнішими стравами. А як почало смеркатися, запросив усіх на прогулянку морем у великому човні, що його він наперед замовив і причепурив усякими прикрасами. І Фатьмі, і всім її подругам дуже сподобалася ця прогулянка, бо вечір був напрочуд гарний, а місто, коли на нього дивитися з моря, вабило очі красою. Дівчата прохали брата плисти все далі й далі в море. Мустафа неохоче задовольняв їх бажання, бо за кілька днів перед тим біля берега бачили морського розбійника — корсара. Потім дівчатам схотілося подивитись, як заходить сонце, і вони попливли до скелі, що стриміла за містом. І тут вони побачили недалеко від себе човна з озброєними людьми. Передчуваючи недобре, мій брат звелів веслярам швидко повертати до берега. Це було розумне рішення: невідомий човен і справді помчав за ними й незабаром став їх наздоганяти, бо мав більше веслярів і брав напрям так, щоб відрізати братовому човну шлях до берега. Зрозумівши небезпеку, дівчата посхоплювались і почали кричати й голосити: даремно брат умовляв їх сидіти тихо — вони кидалися з боку в бік і так розгойдували човна, що той аж ходором ходив. А коли чужий човен наблизився майже впритул, дівчата з переляку збилися на кормі, і човен перекинувся догори дном. Тим часом з берега теж стежили за чужим човном, бо знали, що поблизу корсари, і кілька човнів уже поспішали на допомогу. Вони підпливли саме тоді, коли треба було витягати потопаючих. Серед метушні ворожий човен непомітно зник, а на тих човнах, що підбирали потерпілих, ніхто не знав, чи всі врятовані. Коли ж стали перевіряти, виявилось, що немає моєї сестри та однієї з її подруг. Зате в одному з човнів знайшли якогось чужого чоловіка, котрого ніхто не знав. Погрози Мустафи змусили його зізнатися, що він з ворожого корабля, який стоїть на якорі за дві милі на схід від міста, і що під час втечі товариші забули про нього, коли він допомагав рятувати дівчат. Крім того він сказав, що сам бачив, як двох дівчат було витягнуто на борт ворожого човна.

Горе мого старого батька було безмежним. Та й Мустафа засмутився до краю, бо з власної вини втратив не лише любу сестру, а ще й її подругу, яка була його нареченою. її батьки вже дали свою згоду на їх одруження, і тільки своєму батькові брат не наважувався признатись у цьому, бо та дівчина була з бідної родини.

Мій батько був чоловік крутої вдачі. Як тільки біль у його серці трохи вщух, він звелів Мустафі стати перед його очі й промовив:

— Твій нерозумний вчинок відібрав у мене втіху моєї старості і радість моїх очей. Іди геть від мене, я жену тебе з очей своїх, щоб не бачити довіку, я проклинаю і тебе, і всіх твоїх нащадків. І тільки тоді, коли ти повернеш мені Фатьму, спаде з твоєї голови моє батьківське прокляття.

Цього мій бідолашний брат аж ніяк не чекав. Він уже й сам надумав будь-що розшукати сестру та її подругу і тільки хотів попрохати в батька благословення, а тепер мусив рушати в далекий світ з його прокляттям. Та коли перше нещастя гнітило його, то друга кривда, ним зовсім не зароблена, лише загартувала його серце.

Він пішов до полоненого морського розбійника, щоб розпитати, куди мав плисти його корабель, і довідався, що пірати найчастіше продають рабів на великому Бальзорському базарі.

Коли Мустафа повернувся додому, батьків гнів уже ніби трохи згас, бо він прислав синові на дорогу, гаманець з грішми. З плачем попрощався Мустафа з батьками Зораїди — так звали його вкрадену наречену — і рушив до Бальзори.

Мустафі довелося подорожувати суходолом, бо з нашого маленького міста кораблів до Бальзори не було. Йому треба було поспішати, щоб не забаритись у дорозі і встигнути приїхати до Бальзори раніше від піратів. Кінь у нього був добрий, поклажі ніякої, і він сподівався на шостий день надвечір бути в місті. Але не так склалося, як жадалося. Четвертого дня надвечір, коли він їхав безлюдним шляхом, на нього напали троє розбійників. Побачивши, що вони добре озброєні й при силі і що їх більше ваблять його гроші та кінь, ніж бажання вбити чоловіка, Мустафа крикнув, що здається на їхню ласку. Розбійники спішилися, зв’язали йому ноги попід животом коня, потім двоє стали обабіч; я третій ухопив братового коня за уздечку, і, не кажучи ні слова, вони повезли його з собою.

Мустафа був у розпачі: от і далося взнаки батькове прокляття! Де вже йому, нещасному, сподіватися врятувати сестру і Зораїду, коли в нього заберуть усе, що він мав, і йому залишиться віддати для їх визволення хіба що тільки своє нікчемне життя.

Більше години їхав Мустафа в супроводі мовчазних розбійників. Нарешті вони завернули в невеличку долину, оточену з обох боків високими деревами. Ясно-зелений м’який моріжок укривав її чудовим килимом, посередині біг швидкий струмочок — усе тут так і вабило око. Мустафа побачив з п’ятнадцять або з двадцять наметів, розкиданих по долині. Коло них  були прив’язані верблюди й гарні коні. В одному з наметів чути було веселі звуки цитри та спів двох приємних чоловічих голосів. Люди, що знайшли собі такий гарний куточок, думалося Мустафі, навряд чи зроблять йому якесь лихо, і тому він без страху послухався своїх супутників, коли ті розв’язали йому ноги й наказали злізти з коня.

Мустафу одвели в найбільший і найчепурніший намет. Всередині його було дуже гарно: чудові золотом шиті подушки, м’які килими, позолочені курильниці — десь-інде все це свідчило б про багате й привільне життя хазяїна, а тут воно говорило тільки про зухвалий грабунок. На одній з подушок сидів невеличкий старий чоловік. Темна шкіра на його обличчі гидко блищала, а безсоромно лукавий вираз робив його лице неприємним. Хоча цей чоловік і вдавав із себе пана, проте Мустафа швидко помітив, що не для нього так пишно прибраний намет. А слова його супутників підтвердили цю думку.

— Де отаман? — запитали вони старого.

— Поїхав на полювання, — відповів той, — а мені доручив заступити його місце.

— Тут така справа, якої нікому доручити не можна, — сказав один з розбійників. — Треба швидше вирішити, що робити з цим собакою: взяти викуп чи повісити, а це отаман знає краще за тебе.

Карлик підвівся з почуттям власної гідності, випростався на весь зріст, щоб хоч кінчиками пальців дістати до вуха кривдника й помститися за образу, але, побачивши, що всі його зусилля марні, почав злісно лаятись. Ті троє теж не мовчали й були не скупі на слова, тож незабаром від їхньої сварки весь намет аж ходором заходив.

Та раптом, відкинувши завісу, до намету ввійшов високий ставний чоловік, молодий і вродливий, як персидський принц. Його одежа й зброя, крім добре оздоблених кинджала та шаблі, була проста й немудра, а розумні очі й увесь вигляд викликали пошану без страху.

— Хто тут насмілився заводити лайку в моєму наметі? — напався він на переляканих розбійників.

Ті замовкли, потім один з них розповів, як усе було.

Обличчя отамана спалахнуло від гніву.

— Коли це я тобі, Гасане, доручав заступати моє місце? — гримнув він на карлика страшним голосом. Той з переляку весь зіщулився, зробився немовби ще меншим і тихцем став прокрадатися до виходу. Отаман наздогнав його й одним важким штурханом викинув за поріг.

Після цього хазяїн намету простягся на килимі, а розбійники підвели до нього Мустафу:

— Ось той, кого ти звелів нам зловити. Отаман пильно подивився на бранця і сказав:

— Зуліейкський паша! Нехай скаже тобі твоя совість, чого ти стоїш перед очима Орбазана!

Почувши таке, мій брат кинувся йому в ноги й вигукнув:

— Ласкавий пане! Ти, мабуть, помиляєшся: я просто бідний невдаха, а зовсім не той паша, якого ти шукаєш!

Усі були вкрай здивовані. Хазяїн же сказав:

— Облиш прикидатися! Ось я зараз гукну людей, які тебе добре знають, — і зараз же звелів привести Зулейму.

До намету ввели стару бабу, яка на запитання, чи впізнає вона в моєму братові зуліейковкого пашу, відповіла:

— Аякже! Клянуся гробом пророка, що ц «він і ніхто інший!

— Ну що, нікчемний чоловіче, бачиш, як твої хитрощі пішли за водою? — гнівно вигукнув отаман. — Ти мені до того гидкий, що я не хочу паскудити свого доброго кинджала твоєю кров’ю. Ні, я зроблю інакше: завтра, як зійде сонце, я прив’яжу тебе до хвоста свого коня і доти скакатиму з тобою гаями й чагарниками, аж поки сонце знов сховається за горами Зуліейки.

Тут мій брат зовсім занепав духом.

— Це прокляття мого немилосердного батька, це воно мене жене на ганебну загибель! — заплакав Мустафа. — І ти, моя люба сестро, тепер загинеш, і ти, Зораїдо!

— Твої хитрощі не допоможуть, — промовив один — з розбійників скручуючи йому руки за спиною. Поспішай мерщій з намету, бо отаман уже кусає губи й поглядає на кинджал. Коли хочеш пожити ще одну ніч, то ходімо скоріше.

Тільки-но розбійники хотіли вивести Мустафу з намету, як назустріч їм увійшли троє інших, що так само гнали перед себе якогось бранця.

— Ось ми привели пашу, як ти звелів, — промовили вони й потягли бранця ближче до отамана.

Тепер мій брат з подивом побачив, що той і справді дуже скидається на нього самого, хіба тільки був трохи темніший з обличчя та мав чорну бороду.

Отаман був дуже здивований появою другого бранця.

— Хто ж із вас справжній? — спитав він, позираючи то на того, то на другого.

— Якщо тобі потрібний паша Зуліейки, — гордовито промовив новий бранець, — то це я!

Отаман довго дивився на пашу суворим і похмурим поглядом, тоді мовчки дав знак забрати його геть. Коли того вивели, він підійшов до мого брата, перерізав своїм кинджалом мотузки і порухом руки запросив його сісти поруч на килимі.

— Шкода мені, чужинцю, — сказав він, — що я прийняв тебе за того негідника. То, мабуть, Божа воля, що саме тоді, коли ми чатували лиходія, нагодився ти й попав до рук моїх людей.

Мій брат благав Орбазана зробити йому єдину ласку: дозволити негайно їхати далі, бо найменша затримка може занапастити всю його справу. Отаман спитав Мустафу про його невідкладні справи і, коли довідався в чому річ, умовив його застатися на нічн у їхньому таборі, бо, мовляв, треба дати спочинок і собі, й коневі.

— А завтра, — сказав він, — я сам проведу тебе й покажу такий шлях, що за півтори доби ти будеш уже в Бальзорі.

Мій брат погодився і проспав любесенько до самого ранку в наметі гостинного розбійника.

Прокинувшись вранці, Мустафа побачив, що він сам у наметі. Знадвору долинали звуки жвавої розмови. По голосах брат упізнав хазяїна намету та темношкірого карлика Гасана. Він став прислухатись і з жахом почув, що Гасан настирливо умовляє отамана, щоб той звелів убити чужинця, бо коли, мовляв, його відпустити, то він їх усіх викаже.

Мустафа здогадався, що карлик хоче помститись йому за вчорашнього прочухана, якого дістав через нього. Отаман, видно, кілька хвилин вагався, потім рішуче промовив:

— Ні, він мій гість, а звичай шанувати гостя для мене святий. Та й не здається він меті таким, що здатний зрадити.

Сказавши це, він одхилив запинало і ввійшов до намету.

— День добрий тобі, Мустафо, — привітався він, — уставай, будемо снідати та лаштуватись, бо вже час і в дорогу рушати.

Отаман почастував брата шербетом, і заразі же після цього обидва осідлали коней. Мустафа з легким серцем скочив у сідло. Незабаром намети розбійників лишилися позаду, і вершники звернули на дорогу, що вела в ліс. По дорозі отаман розповів Мустафі про того пашу, якого вони вчора полонили. Цей чоловік пообіцяв розбійникам, що вони вільно житимуть у його володіннях, а сам кілька тижнів тому схопив одного з найсміливіших його людей і після жорстоких катувань звелів повісити. Вони довго стежили за зрадником, поки зловили, і вже сьогодні йому буде кінець. Мустафа не наважився перечити отаманові, бо був радий, що хоч сам вирвався живий.

Виїхавши з лісу, отаман спинив коня, докладно пояснив братові, куди йому слід їхати, а потім простяг руку на прощання й промовив:

— Мустафо, волею випадку ти був гостем розбійника Орбазана. Я не хочу вимагати в тебе обіцянки, щоб ти нікому не розповідав про те, що бачив і чув. Ти без ніякої провини натерпівся смертного страху, і я в боргу пере; тобою. То візьми на спомин оцей кинджал, коли тобі знадобиться моя допомога, пришли до мене, і я поспішу тобі на виручку. А цей гаманець тобі може стати в пригоді в дорозі.

Брат подякував отаманові за ласку, взяв кинджал, а од грошей відмовився. Однак Орбазан, ще раз потиснувши йому руку, кинув гаманець на землю і щодуху майнув у ліс. Брат побачив, що йому не наздогнати Орбазана, зліз з коня й підняв гаманець. Розкривши його, він аж жахнувся: стільки там було напаковано грошей. Мустафа подякував Аллахові за свій порятунок, помолився за благородного розбійника Орбазана й поїхав собі шляхом на Бальзору радісний та веселий.

На сьомий день після того, як вирушив Мустафа з дому, він уже в’їздив до Бальзори. Зупинившись у караван-сараї, він розпитав людей, коли починається щорічний невільницький ярмарок, і з жахом почув у відповідь, що запізнився на цілих два дні. Мустафі сказали, що він багато втратив, не прибувши загодя, бо цього разу, вже в останній день, на ярмарок привезли двох таких гарних дівчат, що на них усі покупці витріщали очі. Звичайно, за таких красунь усі запекло торгувались і так набили ціну, що її міг не злякатись хіба тільки той пан, якому вони обидві дісталися. Мустафа докладно розпитав про обох дівчат, і в нього не лишилося ніякого сумніву, що вони — ті, заради кого він приїхав. Потім він дізнався, що то був за чоловік, який купив обох невільниць. Той жив недалеко — на відстані Двох днів їзди, — звався Тіулі-Кос, був чоловік знатний і багатий, але вже немолодий; раніше він служив у султана, а тепер, здобувши велике багатство, пішов на спочинок.

Першою думкою Мустафи було знов сідати на коня і негайно їхати до Тіулі-Коса, який міг випередити його не більш ніж на один день. Однак, зваживши, що йому не відкупити, а тим більше не відняти силою у того багатющогс пана його здобич, він став шукати іншого способу і незабаром знайшов на нього. Пам’ятаючи, як він мало не втратив життя через свої схожість із зуліейкським пашею, надумав він під цим ім’ям пробратися в дім Тіулі-Коса і там спробувати якось врятувати нещасних дівчат. Він найняв собі кількох слуг і коней — тут йому дуже стали в пригоді Орбазанові гроші, — справив і собі, і слугам пишну одежу й рушив у путь. За п’ять днів він дістався до місця. Замок Тіулі-Коса стояв у гарній долині й з усіх і боків був оточений височенним муром: шпилів замку ледве визирали з-за нього. Зупинившись поблизу, Мустафа почорнив собі волосся на голові й у бороді, потім намастив лице соком і якогось зілля і став таким смаглявим, як той паша. Потім послав одного із слуг до замку, доручивши попрохати господаря, щоб той пустив до себе переночувати зуліейкського пашу. Слуга швидко повернувся назад з чотирма пишно вдягнутими рабами. Вони взяли братового коня за уздечку й привели на подвір’я; замку. Там раби допомогли Мустафі злізти з коня, а четверо інших повели його широкими; мармуровими сходами до господаря.

Старий Тіулі привітав мого брата дуже чемно і почастував його найкращими стравами зі свого столу. Після обіду Мустафа непомітно звів розмову на нових рабинь. Тіулі дуже вихваляв їх красу й журився тільки, що вони й досі чомусь сумні; однак він сподівався, що той і  сум скоро минеться. Мій брат був дуже задоволений тим, як його тут приймали, і ліг спочивати, сповнений рожевих надій.

Поспавши, мабуть, не більше години, Мустафа прокинувся від яскравого світла, що било йому просто в очі. Підвівшись у ліжку, він спочатку подумав, що все ще спить: перед ним стояв темношкірий карлик з Орбазанового намету. Він тримав у руці світильник і розтягав свій широкий рот у гидкій усмішці. Мустафа ущипнув себе за руку і потяг за носа, перевіряючи, чи він часом не спить, але карлик лишився на місці.

— Чого тобі треба в моїй спальні? — спитав Мустафа, трохи опам’ятавшись від здивування.

— Не хвилюйтесь, пане-добродію, — промовив карлик, — я відразу збагнув, чого це ви сюди прибули. Та й обличчя ваше я добре запам’ятав, хоча, правду кажучи, коли б я сам не допомагав вішати пашу, то ви б мабуть, і мене одурили. А тепер я прийшов, щоб спитати вас про одну справу.

— Спершу скажи мені, як ти тут опинився? — накинувся на нього Мустафа, страшенно розлючений тим, що його впізнали.

— А чом би й не сказати, — відповів той. — Я не хотів далі терпіти отамана і втік звідтіль. А через те, що ти, Мустафо, був причиною нашої з ним сварки, ти мусиш віддати за мене свою сестру; за це я допоможу вам утекти; Коли ж не віддаси, то я зараз же йду до свого нового пана і розкажу йому дещо про нового пашу.

Від страху та люті Мустафа аж казився: саме тепер, коли він думав, що ось-ось йому вже пощастить досягти своєї мети, лиха година принесла цього негідника, який може  все зіпсувати. Щоб урятувати справу, не було іншого способу, як убити цю дрібнотілу твору. Одним скоком Мустафа кинувся просто з ліжка на карлика, та той, помітивши не безпеку, брязнув світильника додолу,  він погас, а сам зник у темряві, волаючі «Пробі, рятуйте!»

Де вже там було думати про визволення полонянок — треба було рятуватися самому. Мустафа підійшов до вікна і глянув, чи не можна буде втекти цим шляхом. Та до землі було далеченько, а далі стриміла височенна стіна. Він стояв коло вікна і міркував. Раптом за порогом почулося багато голосів. Тоді, втративши всяку надію, Мустафа схопив свій кинджал та одежу і майнув через вікно. Він боляче забився але, відчувши, що кістки цілі, схопився на ноги й щодуху побіг до муру, який оточував подвір’я. На превеликий подив своїх переслідувачів, він хутко переліз мур і скоро був на волі.

Мустафа біг, аж поки опинився в невеликому гайку, і вже там, знеможений, упав на землю. Тут він став гадати, що йому далі робити. Коні й слуги лишилися в замку, зате гроші він урятував: вони були в поясі. Його дотепна на вигадки голова швидко знайшла новий шлях до порятунку. Він пішов уперед і незабаром натрапив на селище. Там він купив дешевеньку конячку і верхи доїхав до міста, де почав шукати лікаря. Йому порадили одного старого й тямущого ескулапа. За кілька золотих Мустафа умовив того дати йому одне таке зілля, щоб після нього нападав міцний, мов смерть, сон, а друге — від якого приспаний враз би прокинувся. Потім Мустафа причепив собі довгу фальшиву бороду, справив чорну мантію, накупив усяких банок та склянок і тепер цілком міг удавати з себе мандрівного лікаря. Навантаживши всі свої речі на осла, Мустафа знову рушив до замку Тіулі-Коса. На цей раз йому вже не треба було боятися, що його хтось викриє, бо довга борода так змінила обличчя, що він сам себе ледве впізнавав. Приїхавши до Тіулі, він назвався лікарем Хакаманкабудібабою і як думав, так воно й сталося: це дивовижне ім’я до такої міри вразило старого дурня, що той зараз же запросив лікаря до себе на обід. Погомонівши з Хакаманкабудібабою щось із годину, Тіулі-Кос вирішив доручити йому лікування своїх недужих рабинь. Мустафа ледве приховував радість, що ось зараз він побачить свою дорогу сестру, і серце його схвильовано колотилося в грудях, коли Тіулі повів його до сералю. Вони ввійшли в багато оздоблену кімнату, але в ній нікого не було.

Сторінки: 1 2

Подобається!

Сподобався твір? Залиш оцінку!

0 / 5. Оцінили: 0

Поки немає оцінок...

Джерело:

“Казки”

Вільгельм Гауф

Видавництво ”Універсум”, Львів,2002 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: