Взяття Вейї

Одним із найбільш непримиренних ворогів Риму продовжувало залишатися місто Вейї. Римляни вже двічі воювали з ними, і хоча в обох війнах вони здобули перемогу, Вейї все ж таки були грізним і багатим противником. Перше викликало страх, друге — жадобу до здобичі. Між римлянами та вейентами постійно відбувалися сутички навіть у мирний час. Під час однієї такої сутички етруски завдали римлянам певної шкоди, і римляни вирішили її відшкодувати. У Вейї були відправлені посли з цією вимогою, але вейські правителі гордовито заявили, щоб вони негайно забиралися з міста, інакше з ними вчинять так, як колись Ларе Толумній вчинив із посланцями Риму, тобто вб’ють. Коли посли з цією відповіддю повернулися до Риму, обурений сенат вирішив оголосити Вейям війну.

Війна Римом була оголошена, і вейенти звернулися за підтримкою до інших етруських міст, але їм відмовили, оскільки цар Вейї не користувався повагою у інших етрусків. Свого часу він дуже хотів бути обраним верховним жерцем усіх етрусків, але на виборах віддали перевагу іншому кандидатові. Вейський цар був дуже ображений і жадав помсти. Якось під час щорічних урочистих ігор, які всі етруски влаштовують спільно, він несподівано наказав своїм рабам-акторам покинути ігри. Оскільки більшість акторів належали саме йому, ігри були зірвані. Цей вчинок етруски вибачити вейському цареві не могли. Втративши підтримку, вейенти, незважаючи на всю свою зарозумілість, не наважилися вступити у відкриту битву і вирішили відсидітися за потужними стінами свого міста. Римляни ж обклали Вейї і почали облогу. Але облога затяглася. Досі римляни воювали лише влітку, а на зиму поверталися додому. Тепер же довелося і взимку залишитись під стінами Вейї у військовому таборі.

Це викликало невдоволення у Римі. Плебеї говорили, що сенатори навмисне затягли облогу, щоб утримати якнайбільше воїнів поза містом. Тим часом вейенти зробили вилазку і підпалили насип, який римські воїни споруджували поруч із стіною, щоб звідти вдарити по міських стінах. У вогні не тільки зруйнувався насип, так що все треба було починати спочатку, а й загинуло дуже багато римлян. Це викликало в Римі спочатку паніку, а потім шалене бажання покарати вейентів за загибель стількох воїнів. Громадяни були готові докласти всі сили для продовження війни. І все-таки досягти вирішального успіху римляни не могли. Більше того, на допомогу вейентам прийшли два невеликі сусідні етруські міста, які боялися, як би після захоплення Вейї римляни не почали війни проти них; і плем’я фалісків, і раніше вороже римлянам.

У ті часи римляни часто обирали не консулів, а військових трибунів з консульською владою. Одним із таких трибунів був обраний Марк Фурій Камілл. Він був добре відомий у Римі. Під час чергової війни з еквами і вольськами він мчав на коні попереду решти римського війська і був поранений у стегно, але не пішов з поля бою, а вирвавши уламок з рани, вступив у бій із ворогами. Натхненні цим подвигом римські воїни рішуче кинулися на ворога і здобули перемогу. Народ Риму одностайно вважав, що саме мужність Камілла стала головною причиною перемоги. І ось тепер римський народ обрав його одним із керівників держави. Камілл вирушив не до Вейї, а боротися з фалісками, і успішно з ними бився.

Облога Вей тривала, викликаючи все більше невдоволення народу. Продовжували говорити, що послані сенатом полководці навмисне затягують війну. І тут боги надіслали римлянам дивне знамення. Різних знамень у той період взагалі було багато, але вони з’являлися лише окремим громадянам, а це стало відомо всім. Влітку було дуже мало дощів, і багато річок та водойм майже пересохли. І раптом восени озеро, розташоване у священному Альбанському гаю, раптово здулося, рівень води різко піднявся, озеро вийшло з берегів і вода ринула на навколишні поля. У Римі почалася паніка, ніхто не знав, що віщує така несподівана і ніякими природними причинами не могли пояснити повінь. Оскільки римляни тоді вели війну з етрусками, вони не мали ворожбитів, які б могли розтлумачити божественне знамення.
У Вейї тоді жив якийсь старий — майстерний тлумач знамень богів. На нього ніхто вже не звертав уваги, вважаючи таким, що вижив з розуму. Вийшовши якось із міста і опинившись між його стінами та римським табором, старий явно за божественним натхненням став співати пісеньку, в якій говорилося, що римляни не зможуть захопити Вейї, поки вся вода не піде з Альбанського озера. Довга облога призвела до того, що вороги, почали перемовлятися один з одним. І ось один римський воїн, дізнавшись про дивну пісню старого, запитав вейента хто цей старий. Той відповів, що це старий ворожбит. Тоді римлянин, дочекавшись, коли старий знову вийде з міста, підійшов до нього і лагідно заговорив: він мовляв, хоче порадитися про спокуту за якесь явне йому знамення, яке ні він, ні його товариші не можуть зрозуміти. Коли старий погодився допомогти, і, розмовляючи, вони відійшли на значну відстань від міських стін, римлянин раптово напав на старого. Сили були нерівні, і етруський ворожбит незабаром опинився в римському таборі. Потім його доставили в Рим, де він спочатку дуже сумував, що його тлумачення того, що сталося, приведе до загибелі батьківщини, але потім змирився, бо зрозумів, що все сталося з волі богів, а приховувати їхню волю так само нечестиво, як і не слідувати їй. Тому він розповів усе, що йому було відомо: виконавши відповідні обряди необхідно спустити воду з Альбанського озера, тільки тоді боги дарують римлянам перемогу над Вейями. Спочатку сенатори вирішили, що старий — просто базіка. Але незабаром повернулися посли з Дельф, і принесли відповідь Аполлона, який наказав римлянам не тримати воду в Альбанському озері і не допускати, щоб вона стікала в море, її треба розлити навколишніми полями, лише тоді римляни здобудуть перемогу над Вейями.

Повідомлення посланців співпало зі словами старого етруського ворожбита, і до нього стали ставитись з великою повагою. Римляни вияснили також, що під час виборів посадових осіб вони не звернули уваги на погані ознаки, і вибори пройшли не так, як має бути, до того ж під час Латинських ігор, у яких брали участь не лише римляни, а й усі латини, жертви були принесені неправильно. Щоб виправити становище, військові трибуни цього року відмовилися від своїх посад, і було призначено нові вибори, виправили й помилки у жертвоприношеннях. Потім римляни взялися за будівництво зрошувальних каналів, які не дозволили б воді, що розлилася, повернутися в Альбанське озеро, і не допустили її впадання в море. Тепер можна було з подвоєною силою взятися до облоги Вейї.
У цей час на етрусків, що мешкали в долині річки Пад, напали племена галлів. Це змусило етруських ватажків переглянути своє ставлення до оборони міста Вейї. Не бажаючи безпосередньо вплутуватися у війну з Римом, вони дозволили всім юнакам, хто цього захоче, прийти на допомогу вейентам. Чутки про це досить швидко досягли Риму і там, як це буває, були перебільшені, стали говорити, що чи не вся Етрурія піднялася проти римлян. Про всяк випадок римляни вирішили призначити диктатора. Ним став Марк Фурій Камілл.
Призначення Камілла одразу ж змінило настрій облягаючих. Слава Камілла була така велика, під його командування встали також юнаки з латинів та герніків, їм диктатор особливо подякував за допомогу. З новим військом Камілл прибув під стіни Вей і з’єднався з військами, що там стояли. Насамперед диктатор зміцнив дисципліну, що розхиталася за довгі роки облоги, у тому числі заборонив будь-які самовільні сутички з етрусками. Уважно обстеживши стіни міста, він зрозумів, що штурмом взяти місто буде надзвичайно важко. Тоді Камілл вирішив зробити підкоп. Він розділив воїнів на шість команд, і ті в шість змін, не перериваючи роботу на жодну хвилину, почали рити підземний хід під стінами Вей.

Коли підкоп був готовий, Камілл направив у нього великий загін, а іншим наказав йти на штурм. Перед цим він підніс молитву Аполлону та Юноні, пообіцявши першому присвятити десяту частину військової здобичі, а другій збудувати храм у Римі. Побачивши штурмуючих, вейенти кинулися до стін відбивати наступ. А в цей час римляни, що йшли підкопом, дісталися до підлоги храму Юнони і підійшли до нього настільки близько, що чули все, що відбувалося в храмі. А в ньому вейський цар готувався принести жертви богині. Віщун, що стояв поруч, сказав, що перемога дістанеться тому, хто пожертвує Юноні саме цю тварину. І римляни з підкопу почули його. Вони миттєво зламали підлогу та увірвалися до храму. Це сталося так несподівано, що ніхто не зміг чинити жодного опору. Воїни схопили частини вже вбитої, але ще не пожертвованої тварини. Одна група воїнів через той самий прохід вибралася назовні, принесла їх Каміллу і розповіла про почуте. Камілл із вдячністю приніс жертву богині.
Інша група воїнів напала на вейентів з тилу. Обложені ніяк цього не очікували, вони були вражені тим, що римляни вискочили з храму, куди взагалі нікому, крім жерців і царя входити не дозволялося. Мешканці Вейї виявилися затиснутими римлянами з обох боків, але вперто чинили опір. Навіть жінки та раби, піднявшись на дахи будинків, кидали звідти черепицю в римських воїнів. Тоді римляни почали підпалювати дахи.

Почалася пожежа. Розлючені римляни вбивали всіх, хто траплявся на дорозі. Тільки коли стало зрозуміло, що опір ворога повністю зламано, Камілл дав сигнал припинити бій. Після цього захисники міста, що залишилися в живих, здалися.
Побачивши палаюче місто, яке ще недавно славилося своїм багатством і силою, побачивши і здобич, захоплену римлянами, Камілл злякався, що не тільки люди, а й боги позаздрять такому великому щастю, і звернувся до богів з молитвою, щоб можливе нещастя як покарання за надто велику удачу впало тільки на нього одного, а не на весь Рим. Під час молитви він зненацька оступився і впав. Навколишні стривожилися таким несприятливим знаком, але Камілл, піднявшись, сказав, що він дуже радий, бо таким чином на нього вже впало нещастя.
Потім було вирішено, як і обіцяв Камілл, перевезти статую богині Юнони з зруйнованих Вей до Риму. З воїнів було відібрано кілька юнаків, які, попередньо омившись і одягнувши чистий одяг, увійшли до храму Юнони і шанобливо звели до неї руки. Потім один із них запитав, чи хоче богиня йти до Риму. І Юнона трохи кивнула на знак згоди. Одразу ж пролунав і громовий голос, що висловлював згоду. Після цього статую обережно зняли з п’єдесталу. Незважаючи на величезний тягар статуї, її легко підняли і відправили до Риму, здавалося навіть, ніби вона сама охоче рухається в місто. Статую поставили на Авентіні, а потім на цьому місці звели і храм Юнони. Так Юнона, головна богиня Вейї, сама передала себе та своє місто римлянам. Камілл влаштував блискучий тріумф у Римі, і він, мабуть, був першим, хто під час своєї переможної ходи їхав на коні. Багато римлян були цим незадоволені, бо вважали, що таким чином смертна людина уподібнюється до Юпітера. А один полонений вейент навіть сказав, що в їхніх книгах доль говориться, що за кілька років після захоплення Вейї сам Рим буде захоплений галлами.