Забудькувата кицька Мона

Жила собі киця Мона. І жила вона у родині Томасів. Мона була гарна, але не дуже тямуща.

Чимало речей вона не могла зрозуміти. А чимало інших речей не могла згадати

Це була дуже забудькувата кицька.

Часом вона з’їдала свою вечерю. А згодом забувала, що з’їла її.

Іноді щось спадало їй на думку посеред миття лапи. А потім вона забувала її домити.

Якось вона геть забула, що коти не вміють літати.

А найчастіше вона забувала про котячі дверцята. Вони вели із кухні до саду. Мона мала змогу вийти….. і повернутися в дім коли заманеться. Це були її власні дверцята.

У саду Моні надзвичайно подобалося. Вона вчувала різні запахи. Стежила за пташками. Видиралася на дерева. І бігала колами з розпушеним хвостом.

А потім вона забувала про котячі дверцята. Забувала навіть, що вони існують.

Вона хотіла повернутися додому, але не могла згадати як.

Зрештою, вона діставалася вікна кухні, сиділа і нявкала знадвору, аж поки хто-небудь не впускав її.

Опісля завжди можна було зрозуміти де саме сиділа Мона.

Це вкрай засмучувало містера Томаса. Він буркотів: «Яка ж нестерпна кицька!»

Але Дебі ( дочка містера Томаса) відказувала : «Вона мила!»

Одного разу у Мони трапився дуже невдалий день. Навіть початок його був невдалий. Мона ще спала, коли Нікі (син містера Томаса) витяг її з кошика.  Він обійняв її і промовив : «Кицюню моя!»

Мона нічого не відповіла. Але це було неподобство.

Згодом прийшов час снідати. Мона забула, що коти снідають молоком. Вона забула, що варене яйце коти отримають зрідка, як ласощі.

Тож вона з’їла яйце на сніданок Нікі. Містер Томас обурився: «Яка ж нестерпна кицька!»

Але Деббі відказала: «Нікі все одно не любить яйця».

Мона визирнула за свої дверцята. У саду дощило. Мона подумала: « Можливо, з іншого боку – на вулиці – світить сонце». Коли прийшов молочник, вона вибігла назовні. Молочник зачинив двері.

От тільки на вулиці не було ніякого сонця. А був дощ. Ще й величезний собака йшов назустріч.

Мона побігла. Собака побіг за нею.

Мона метнулася за дім. Собака – за нею. Вона перелізла через паркан. Вона промчала садом. Вона видерлася до вікна кухні знадвору. І як ЗАНЯВЧИТЬ!

Місіс Томас зойкнула: «Яка ж нестерпна кицька!» Але Деббі відказала: « Це не її провина».

Моні дуже захотілося спати. Вона знайшла гарну, теплу та м’яку місцину, а це був капелюх місіс Томас, і задрімала.  Їй наснився чудовий сон. Уві сні вона мала крила.

Вона могла полетіти куди завгодно. Вона літала швидше за птахів…..Раптом вона прокинулася.

Місіс Томас засмутилася: «Яка ж нестерпна кицька!»

Але Деббі відказала: «Я думаю, ти красива і без капелюха»

Деббі поклала вечерю в миску Мони, і киця вилизала її всю до блиску. Потім Деббі і Нікі пішли спати.

Мона і собі вмостилася перепочити, вона вилізла на телевізор, але містер Томас хотів подивитися бокс. Містер Томас розсердився: « Яка ж нестерпна кицька!»

Мона подумала: «Ніхто мене не любить». Потім вона подумала : «Деббі любить мене».

Двері в кімнату Деббі були прочинені.

Ліжко Деббі було тепле. А волосся Деббі було м’яке, наче хутро кошеняти. Мона незчулася, як забула, що Деббі – не кошеня.

Деббі саме бачила сон. Це був страшний сон. Це був сон про тигра. Тигр хотів з’їсти Деббі. І він уже почав лизати її волосся.

Деббі закричала. Мона втекла. Містер і місіс Томас сварилися: « Яка ж неможлива, незносна, НЕСТЕРПНА кицька!»

Цього разу Деббі нічого не сказала. Вона все ще плакала через страшний сон.

Мона втекла з кімнати, промчала через вісь дім і вибігла надвір крізь котячі дверцята. Вона дуже засмутилася. У саду було темно. І в домі було темно також. Мона сиділа у темряві і думала темні думки: « Ніхто мене не любить. Вони всі полягали спати. Немає кому впустити мене у дім. І вони навіть не дали мені мою вечерю. »

А потім вона щось помітила. У домі було не зовсім темно. Там мерехтіло якесь світло. Вона зазирнула у вікно. І побачила незнайомця у кухні. Мона подумала: « Може, цей чоловік впустить мене у дім.

Мабуть, він і вечерю мені дасть.»

І вона занявчала так голосно і пронизливо, як тільки могла! Незнайомець злякався. Він впустив свою сумку. Сумка впала із таким шумом, що наполохала весь дім.

Містер Томас вибіг у кухню і скрикнув: «Злодій!»  Злодій заволав: « Яка ж нестерпна кицька!»

Містер Томас зателефонував у поліцію. Деббі впустила Мону в дім, а Нікі обійняв її.

Коли прийшов поліцейський, вони розповіли що сталося. Поліцейський поглянув на Мону і сказав:

«Яка ж дивовижна кицька!» Я зустрічав сторожових собак, але ніколи не бачив сторожових котів. Вона достойна Медалі».

Але Деббі Відказала: «Вона радше погодиться на варене яйце»

Мона отримала медаль.

Також вона тепер щодня отримувала варене яйце на сніданок. Містер і місіс Томас розповідали про неї усім своїм друзям. Вони запевняли: «Мона – справді дивовижна».

А ще вони ніколи (ну майже ніколи) не казали: « Яка ж нестерпна кицька!»