ukraine

Друзі! Ми щиро надіємось що у цей надзвичайно важкий час для нашої країни казки допоможуть вам хоч трішки перемкнутись та відпочити.

Віримо в наших воїнів! Віримо в нашу перемогу! Слава Україні!

Зачарований ельф (3 казка)

Анатолій Валевський

Здійснення пророцтва

У палаці королеви ельфів з самого ранку панувало збуджене пожвавлення. Річ у тому, що ельфи вирішили відвідати своїх давніх друзів – мореплавців зі Східної гавані, а ще піднести друзям корисний дарунок. А що може бути для мореплавців найкориснішим? Звичайно ж – нове вітрило!

Придворні ельфіни – Джойлі, Смайлі, Гейлі і Меріллі вважалися найкращими майстринями в Дрімландії по шиттю. Вони взялися за справу – і незабаром білосніжне вітрило було готове. Воно вийшло легким і міцним. Меріллі ще вишила на вітрилі дерево з сріблястим листям, щоб було видно, що це подарунок ельфів з Сріблястого лісу. Окрім вітрила, приготували ще морські курточки і шапки з помпонами. Все це старанно склали у великий ящик, в який насипали суху полину, пижму і сон-траву, щоб ненажерлива міль не могла зіпсувати дарунки.

Коли тролі і гноми взнали, що ельфи зібралися в гості до мореплавців, то прислали журавлинне варення, мед і новий якірний ланцюг. Ці дарунки склали в інший ящик, потім все завантажили на візок, який рожеві поні викликалися відвезти в Східну гавань. Після цього всі пішли в палац, щоб завершити останні приготування перед далекою дорогою.

На площі нікого не залишилося, окрім старого пугача Глума – він вирішив простежити за тим, щоб ніхто нічого випадково не зіпсував. Але день був сонячний, Глума розморило, і він заснув прямо на одному з ящиків.   В цей час прибіг захеканий Клайм. Він з ранку спостерігав, як переселялася велика мурашина сім’я з далекого яру до підніжжя Кремезних гір. Але дізнавшись про подорож ельфів, негайно поспішив до палацу королеви.

Підбігши до візка з ящиками, Клайм вже відкрив рота, збираючись запитати в Глума про те, що в них знаходиться, але побачивши, що старий пугач задрімав, вирішив сам все уважно оглянути.

– Цікаво, аж у носі свербить, що ж вони такого в ящики поклали?

Клайм обережно підвів кришку крайнього і заглянув всередину.

– Теж мені… Трави якоюсь насипали. Можна подумати, що у мореплавців в Східній гавані трави немає.

Він розчаровано зітхнув і вже зібрався відійти, але раптом хитро примружився.

– А може, ельфи щось заховали під цією травою? Залізу і подивлюсь, поки нікого нема.

Цікаврик заліз в ящик і обережно, щоб не розбудити Глума, опустив кришку. Крізь щілини між дошками пробивалися сонячні промені, тому усередині було світло, і він почав ритися в сухій траві.

– Що ж вони тут заховали? Ага, знайшов! Ой, які гарні курточки і шапочки! – захоплено шепотів Клайм.

Несподівано він позіхнув, потім ще раз…

– Щось я трохи втомився. І трава так приємно пахне… – пробурмотів він, вже засинаючи.

З боку дороги пролунав веселий перестук копитець. З-за повороту вискочили грайливі рожеві поні і зупинилися біля візка з ящиками. Філін Глум стріпонувся, стривожено озираючись.

– А, це ви…- полегшено зітхнув він. – А я подумав, що це Клайм з Брегоном примчали.

– А де вони? – поцікавився поні Квік.

– Щось їх сьогодні не видно. Напевно, знову свої носи куди-небудь засунули. Можливо, це і добре, що їх тут нема, а то замучили б своїми нескінченими питаннями.

– Жалкувато… – засмутився поні. – З ними завжди весело і цікаво, обов’язково які-небудь пригоди трапляються.

– Саме так, з ними завжди пригоди, – незадоволено настовбурчився пугач. – І суцільні неприємності…

Відкрилися двері палацу, і з’явилися ельфи, гноми і тролі. Вони перевірили кріплення ящиків, запрягли рожевих поні і відправилися в подорож. Проводжаючі махали услід від’їжджаючому візку до тих пір, поки мандрівники не сховалися за поворотом.

Старий Глум довше за всіх проводжав їх, але коли поні звернули на дорогу до Східної гавані, він угукнув на прощання і всівся перепочити на дорожньому покажчику. Пугач здивовано покрутив головою з одного боку в другий і пробурмотів:

– А і справді, де ж цей невгамовний Клайм? Такого ще не бувало, щоб він що-небудь пропустив…

Долина троянд

Рожеві поні весело тягнули візок. В гості до мореплавців відправилися дві ельфіни – Меріллі і Смайлі, ельф Денсвел, троль Латроль і гном Дрорі. Меріллі і Смайлі хотіли відвідати свою подружку Фінлі, яка вийшла заміж за мореплавця і тепер жила в Східній гавані. Денсвел мріяв потрапити на корабель і відправитися в плавання. Латролль збирався погостювати у свого дядечка. А гном Дрорі захоплювався малюванням і хотів зберегти на полотні Східну гавань і кораблі мореплавців з білосніжними вітрилами.

Шлях проходив крізь Сріблястий ліс. Високі могутні дерева стояли стіною, а їх міцні гілки сплелися високо над дорогою. Мандрівникам здавалося, що вони їдуть по сріблясто-зеленому тунелю.

Нарешті дерева розсунулися. Дорога повільно спускалася в запашну Долину троянд. Червоні, білі, рожеві, жовті з безліччю відтінків квіти вкривали долину від краю і до краю. Всюди пурхали яскраві метелики.

Ельфіни попросили поні зупинитися і зістрибнули на землю. Меріллі підійшла до великої троянди, яка виділялася своєю незвичайною красою серед інших, і погладила її.

– Ой, будь ласка, обережно! – пролунав тоненький голосок.

Пелюстки розсунулися – і з троянди вибралася маленька фея з прозорими крильцями. Вона поправила своє легке платтячко і злетіла на руку ельфіни.

– Вітаю тебе, Меріллі! Як поживаєш?

Ельфіна здивувалася:

– Здрастуй, фея! Звідки ти мене знаєш і як тебе звуть?

Маленька фея засміялася, немов задзвенів кришталевий дзвіночок.

– Ми –  феї троянд знаємо всіх ельфів, тому що ви любите дерева, квіти і розумієте їх мову. А звуть мене – Анабель.

Меріллі покликала своїх друзів і познайомила їх з феєю. Анабель поцікавилася, куди вони прямують і навіщо. Звичайно ж, мандрівники у свою чергу засипали фею питаннями. Адже Анабель була справжнісінькою феєю.

– Скажи, будь ласка, – звернулася до неї Смайлі. – Це правда, що раніше в Дрімландії жили чарівники, і дива творилися на кожному кроці?

Анабель посміхнулася.

– Так, але це було дуже давно. Дива в Дрімландії ще зустрічаються інколи, але чарівники покинули нашу країну.

– А чому?

Фея сумно зітхнула.

– Колись давно чарівники жили в місті Південні ворота. Вони управляли Дрімландією і займалися чаклунством. Тоді ще люди, що живуть за Великим океаном, вірили в дива. Вони частенько припливали сюди, а бувало, що і жителі Дрімландії вирушали в заморські країни. Наприклад, гноми, тролі і ельфи навіть жили там. Але поступово люди зайнялися наукою і забули казки та різні дива…

– А що було потім?

– Коли це сталося, всі казкові народи перебралися до Дрімландії. Чарівники закрили нашу країну, щоб люди не могли сюди потрапити, а самі кудись пішли.

Латролль сумно поглянув на Анабель і сказав:

– Мудрий дідусь Ватроль теж розповідав цю історію. Але я думав, що це просто дивна казка.

– Який жаль, – зітхнув Денсвел. – Можливо, що-небудь можна придумати, щоб чарівники повернулися до нас?

– Звичайно, можна! – відповіла фея. – Але для цього потрібно щоб люди знову повірили в чарівників і дива.

– Як же це зробити? – прошепотіла Меріллі.

Гном Дрорі ввічливо кашлянув, привертаючи до себе увагу, і сказав:

– Думаю, коли ми повернемося зі Східної гавані, потрібно буде зібрати Велику раду і запросити всіх жителів Дрімландії. Всі разом ми що-небудь та придумаємо.

Мандрівники попрощалися з феєю Анабель і відправилися далі. Але тепер всі їхали мовчки, думаючи про те, як би повернути колишні часи, коли Дрімландія була відкритою країною.

Можливо, тому, що було тихо, Дрорі, який сидів ближче за всіх до ящика, почув тихеньке похропування…

– Стійте! – вигукнув він. – Здається, в ящику хтось є.

Всі зупинилися і відкрили кришку. На сухій траві, згорнувшись калачиком і посміхаючись уві сні, похропував цікаврик Клайм.

– От тобі й на! – сплеснула долонями Меріллі. – Звідки тут взявся Клайм?

Латроль і Дрорі почали його будити.

Клайм сонно пручався, прицмокував губами і намагався знову згорнутися калачиком. Денсвел відкрив фляжку і побризкав на нього холодною джерельною водою. Тоді Клайм живо підхопився і приголомшено втупився у мандрівників.

– Де це я? – перелякано запитав він. – І чому йде дощ?

Клайм задер голову вгору і побачив безхмарне піднебіння.

– Нічого не зрозумію… – зовсім розгубився він. – Звідки взявся дощ, якщо на піднебінні ані хмаринки?

Всі розсміялися.

– Ти краще розкажи, як ти в ящику опинився?

Клайм зніяковів і почав виправдовуватися.

– Ну… я прибіг до палацу, дивлюся – ящики стоять. Мені ж цікаво, що в них. А вас нікого не було щоб запитати…

– Спитав би пугача Глума.

– То він же спав! Мені не хотілося його будити.

– А далі що було?

– Я підняв кришку і заліз в ящик. А потім мені чомусь дуже захотілося спати. Далі я нічого не пам’ятаю, – винувато равів руками Клайм.

– Ех ти, нездара! Це ж сон-трава. Якби Дрорі не почув, як ти хропеш, так і проспав би до самої Східної гавані.

Миттєво очі в Клайма заблищали від захвату.

– Як здорово! То ми їдемо до мореплавців?!

– По-перше, це ми їдемо, – виправив його Латроль. – А ти намагався нас обдурити. По-друге, тобі краще повернутися додому, поки ще не дуже далеко. А то з тобою клопоту не оберемося.

Клайм відразу зажурився і опустив голову.

– Я не збирався вас обманювати, – почав виправдовуватися він. – Це вийшло випадково. Просто я заснув і нічого більше не пам’ятаю. І звідки тільки Розмовляюча печера могла знати, що я спатиму в ящику? Дуже мені це цікаво… Візьміть мене з собою, будь ласка. Я буду слухатися і робитиме все, що скажете.

Ельфіни здалися першими. Їм стало жалко цікаврика, який дивився на них благаючими очима.

– Може, і справді візьмемо його з собою? – звернулася до друзів Меріллі.

– Хай їде, – підтримала її подруга. – Тільки він повинен пообіцяти, що не доставлятиме нам клопоту і докучати питаннями.

– Звичайно, звичайно! – зрадів Клайм. – Я обіцяю… от тільки мені цікаво: а що було, поки я спав?

– Ну ось, почалося! – незадоволено пробурмотів Дрорі. – Гаразд вже, забирайся у візок. По дорозі ми тобі все розповімо, якщо не перебиватимеш. Знову влаштувалися зручніше, і рожеві поні рушили в дорогу.         Ельфіни розповіли Клайму про зустріч з феєю Анабель. Цікаврик слухав і лише переводив захоплений погляд з однією ельфіни на другу.

За балачками і не помітили, як проминули Долину троянд. Ліворуч дороги потягнулося рівне поле, на якому лише подекуди виднілися самотні кущики та інколи стовбичили невеликі дерева. Це було Поле чудес. Якби мандрівники не поспішали в Східну гавань, то обов’язково заїхали б сюди. Але наближався вечір, і потрібно було встигнути до темряви достатися мосту через річку Белінду. Там стояв будиночок, в якому можна було заночувати.

Коли сонце сховалося і на небі з’явилися перші зірочки, друзі під’їхали до затишного будиночка, складеного з міцних дубових колод. Повечерявши, влаштувалися на відпочинок. Тихо-тихо було довкола, лише цвіркуни співали свою нічну пісню та іноді з боку Комариної трясовини доносилося сонне квакання невгомонних жаб.

Сліппер

Всі вже давно спали, один лише Клайм перевертався з боку на бік – адже він виспався в ящику, тому зараз лежав і дивився у віконце на повний місяць. Раптом почулося якесь обережне шльопання. Цікаврика наче вітерцем здуло з ліжка. Він тихенько підкрався до дверей і виглянув назовні.

Неподалік на траві сиділа якась дивна істота і дивилося на Клайма. Зростом вона була схожа на ельфа. Але мокре блискуче тіло нагадувало жабу. Голова була кругла, як м’яч, рот широкий – від вуха до вуха. Великі опуклі очі повнилися тугою.

– Цікаво-цікавенько… – прошепотів Клайм.

Він вийшов з будиночка і повільно наблизився до загадкової істоти, яка спочатку перелякано сіпнулося, збираючись утекти, але, заспокоєна мирною поведінкою чичявріка, залишилася на місці.

– Не бійся, – сказав Клайм. – Я не зроблю тобі нічого поганого. Скажи тільки мені, хто ти?

Істота відкрила рот і виголосила скрипучим голосом:

– Сліппер…

– Сліппер? – здивувався цікаврик. – Вперше чую таке ім’я. А ти з якого народу? Таких, як ти, я ніколи раніше не бачив.

– Звичайно ж, не бачив, – проскрипіла істота. – Я один такий у всій Дрімландії.

– А звідки ти такий взявся?

– Колись я був ельфом, і звали мене інакше… – Сліппер сумно опустив голову. – Але одного дня чародій Ангрі перетворив мене на цю істоту. З тих пір я живу в Комариній трясовині…

Клайм всівся навпроти Сліппера, з жалем дивлячись на нього.

– За що ж він так покарав тебе?

– Я хотів навчитися робити всілякі дива, тому вкрав у нього чарівний ковпак. Ангрі сильно розсердився і виголосив дуже могутнє заклинання, яке ніхто не може відмінити.

– Невже немає жодного способу, щоб ти знову перетворився на ельфа?

Сліппер гірко зітхнув.

– Є одна умова. Якщо вона виконається, то я знову стану ельфом. Але цього ніколи не станеться…

– Чому? – здивувався Клайм.

– Коли Ангрі побачив у що мене перетворив, то дуже засмутився, але вже не міг нічого виправити. Тоді він почав вивчати мудрі книги і в одній з них знайшов спосіб, за допомогою якого я міг би знову стати колишнім.

Сліппер опустив голову і заплакав.

– Заспокойся, будь ласка, – попросив Клайм. – Розкажи, яка це умова?

– Для того, щоб я перетворився на ельфа, мене повинна поцілувати молода ельфіна. Але я такий осоружний і потворний, що жодна дівчина добровільно не погодиться це зробити. До того ж, я ніколи нікому не показуюся, бо мені дуже соромно. Тому живу в болоті. Ти – перший за довгі роки, з ким я розмовляю.

Клайм задумливо почухав носа, а потім запитав:

– А якщо тебе поцілує цікаврик, можливо, це допоможе?

– Ну що ти! – сумно посміхнувся Сліппер. – Перетворення станеться лише в тому випадку, якщо це зробить ельфіна.

Раптом почулися легкі кроки. З темноти з’явилася Меріллі.

Коли Клайм виходив з будиночка, двері рипнули, і ельфіна прокинулася. Почувши якісь тихі голоси, вона дуже здивувалася і вирішила поглянути, з ким це вночі розмовляє цікаврик. Побачивши потворну істоту, Меріллі спочатку злякалася, але почувши його сумну історію, відчула до нього жалість, тому що була дуже доброю.

Меріллі наблизилася до Сліппера.

– Бідненький! – виголосила вона і протягнула руку, щоб його погладити.

Сліппер здригнувся і закрив обличчя лапами. Йому було соромно. Раптом він підхопився і кинувся в болото, ридаючи від горя.

– Повернися! Не бійся! – вигукнула Меріллі.

Вона побігла за Сліппером. Перестрибуючи з купини на купину, ельфіна посковзнулася і впала у трясовину.

– Допоможіть! – закричала вона, відчуваючи, як її затягує липке болото.

Клайм розгубився і не знав, що робити. Він почав кричати, щоб розбудити всіх інших.

Розсунулися зарості очерету, і визирнув Сліппер. Побачивши тонучу ельфіну, він не роздумуючи кинувся на допомогу. Схопивши Меріллі за руки, Сліппер зібрав усі сили і витягнув перелякану дівчину на суху купину.

Відсапавшись, вона з вдячністю поглянула на свого рятівника.

– Дякую тобі! – сказала ельфіна. – Я могла потонути, коли б не ти.

Меріллі швидко нахилилася до Сліппера і цмокнула його в щоку. Тієї ж миті купину огорнув густий туманний серпанок. А коли він розвіявся, ельфіна побачила перед собою гарного білявого ельфа, який з ніжністю дивився на неї.

Прибігли Латроль, Дрорі, Денсвел і Смайлі. Услід за ними прискакали рожеві поні. Вони нічого не могли зрозуміти і з подивом роздивлялися незнайомого ельфа, який невідомо звідки з’явився.

– Як тебе звуть? – звернувся до Сліппера Денсвел.

Хлопець збентежено посміхнувся.

– Тепер мене знову звуть Сонгвелом. Я дуже радий, що зустрів вас.

– От і чудово! – вигукнула Смайлі. – Думаю, що після такого випадку вже ніхто не зможе заснути. Давайте влаштуємо святкове вогнище і будемо веселитися до ранку!

Всі з радістю погодилися, і, зібравши хмизу, розпалили велике вогнище. Гном Дрорі читав вірші про далекі світи, Клайм показував фокуси, яким навчився у дідуся Ватроля, а Сонгвел заспівав пісню про нічного господаря.

Попід вікнами надворі

Ходить-бродить добрий пан.

Він збирає в кошик зорі,

Обгортає їх в туман.

Сни казкові розкладає

Під подушки дітлахам,

Колискової співає

Звірям в лісі і птахам.

Це – чудових мрій володар,

Лагідний нічний господар.

Пісня всім дуже сподобалася і Сонгвела попросили заспівати ще раз.

– А тепер будемо танцювати! – дзвінко оголосила Смайлі.

Друзі взялися за руки і закружляли довкола кострища. Рожеві поні теж пустували і стрибали разом зі всіма. А грайливий Квік почав перекидатися в м’якій траві.

Поступово одна за одною почали згасати зірки. Піднебіння посветлішало. Далекий край обрію забарвила рожева зоря. Наставав новий день.

Східна гавань

Ліворуч виднівся ліс. Він здавався похмурим і таємничим. Клайм вдивлявся в нього з зацікавленням, і йому ставало трішки моторошно.

– Послухай, Сонгвеле, – звернувся він до нового товариша. – Що це за ліс? І чому він такий зловісний?

– Це Дикий ліс. Сам я в ньому не бував, але чув, що там відбуваються загадкові, а деколи навіть страшні історії, – пояснив ельф цікаврику.

В Клайма одразу ж засвербів ніс. Це була перша ознака того, що йому дуже хочеться що-небудь довідатися. Присунувшись ближче до Сонгвела, цікаврик почав допитуватися:

– А які історії відбуваються в Дикому лісі?

– Кажуть, хто потрапляє туди, то назад вже не повертається.

– Але ж хтось повинен жити в цьому лісі?

– Я не знаю. Але чув, що в самому центрі Дикого лісу живуть маленькі чорні чоловічки. Вони дуже злі і ні з ким не товаришують, – Сонгвел замислився на мить, а потім додав: – Взагалі в цьому краю Дрімландії місця незвичайні і таємничі.

Клайм аж почав підстрибувати на місці від нетерпіння. Його очі захоплено блищали. Питання посипалися з нього, як сушений горох з порваного мішка.

– А що означає – “місця незвичайні”? Чому вони таємничі? Що там відбувається? Давайте поглянемо самі…

– Ні, не треба! – всі дружно запротестували і накинулися на Клайма. – Ти що – забув?! Ми ж їдемо в Східну гавань, і в нас обмаль часу щоб відволікатися на дурниці.

– Нічого собі “дурниці”! – обурився цікаврик. – Це ж таємничі місця! Там має бути багато всякого незвичайного і дуже цікавого. Ех, ви…

Клайм з жалем махнув рукою і знову звернувся до ельфа:

– Скажи, Сонгвеле, як називаються ці місця?

– Про Дикий ліс я тобі вже розповів все, що знаю. Далі, між ним і Кремезними горами, лежить місцевість, яка називається Глухий Кут. Мова йде, ніби там живуть привиди…

– Он як! – захоплено вигукнув Клайм. – Справжні?

– А які ж іще?!

– От би поглянути на них хоч краєчком ока…

– Я думаю, що це небезпечно. До того ж поруч з Глухим Кутом лежать Туманні землі.

– А там що цікавого?

– Ніхто не знає, тому що навіть в найспекотніший сонячний день, там не розсівається густий туман, в якому неможливо нічого розгледіти.

– Так може, там нічого і нема? – припустив Клайм. – Те ж мені, туман! Що я – туману не бачив? Ось у нас, в Сріблястому лісі вранці такі тумани бувають – густі, як сметана.

Сонгвел обережно озирнувся на Дикий ліс, що виднівся вдалині, і пояснив:

– Тут туман інший, він зачарований.

– Як це – зачарований? – здивувався цікаврик.

– А так: якщо хто-небудь намагається увійти до нього, то туман стає пружним, як гума, і відштовхує непроханого гостя. А ще звідти доносяться якісь звуки. Немов там гарчить і ворушиться якесь жахливе чудовисько.

Сторінки: 1 2

Подобається!

Сподобався твір? Залиш оцінку!

5 / 5. Оцінили: 5

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Казки Кремезних гір”
Анатолій Валевський

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: