TOU

Зачарований жебрак

Карел Чапек

Був собі колись жебрак, що в одній кишені мав дірку, а в другій навіть і дірки не мав. Ото був і весь його маєток. А ще бідолаха був німий, і такий занехаяний та злиденний, що його ніде навіть ночувати не пускали. А коли хтось і давав йому шматок цвілого хліба, то жебрак не міг навіть подякувати, а тільки якось чудно дивився ясними синіми очима. Що ж до ночівлі, то, боже мій, — десь там є сіно, а десь — солома. А коли не було чим накритися, то накривав жебрак очі власними повіками — ото й усе.

Спить собі якось цей німий жебрак у порожній сторожці, аж тут притюпав миршавий злодюжка, щоб також заночувати в цій халабуді. Лізе він усередину й намацує в пітьмі жебрака. «Еге, тут колега!» — міркує собі й притьмом мацає жебракові в кишені — чи немає там золотих ланцюжків або коштовних перснів з якоїсь крадіжки. Та в одній кишені знайшов він дірку, а в другій і тієї не було. Цього, дітоньки, було замало навіть для занепалого злодюжки, тож він лишив жебракові ту дірку, а сам ліг спати на другому боці сторожки.

Лежить злодюжка й ніяк не може заснути. Не було, мабуть, у нього чистого сумління. Тож лежить він собі, аж раптом у сторожці так видно засяяло, що злодюжка отетерів від такої краси, а в цьому таємному сяйві з’явилися три білі бабусі. Зляканий злодюжка принишк, зіщуливсь у кутку й став такий маленький, мов купка попелу, мов суха билина або мов тричі згорнене ніщо. А три бабусі схилилися над сплячим німим жебраком, і перша з них сказала:

— Дивіться, сестри, як спокійно спить найбідніша людина на світі.

— Людина ця найбідніша, — сказала друга, — а проте знайде вона найбільший скарб на світі.

— Але тільки по смерті, — додала третя.

Тричі згорнене ніщо в кутку — мізерний злодюжка — наставив вуха.

— Еге, коли вже її поховають, — мовила перша бабуся.

— І саме на тому місці, де її поховають, закопаний найбільший скарб на світі, — додала друга.

— Так хоче доля! — закінчила третя.

— А де його поховають? — прохопився зненацька злодюжка, але тут же й скартав себе за те. Три бабусі вмить зникли, й залишилося по них тільки дивне, чарівне й тужливе сяйво, що аж хапало за горлянку, а в Злодюжка сів і задумався. «Значить, цього ось діда колись поховають там, де закопаний найбільший скарб на світі. Але ж дід не сидітиме тут, він — як ота пара з горщика. Та я вже його не покину; піду скрізь за ним, а коли вже помре, то я почекаю, де поховають його. А тоді копатиму на тому місці й знайду скарб. Хіба ж я не хитрий, люди? З отакою хитрістю шкода вже й красти, бо такому хитрунові, як я, годяться куди кращі речі. Знайду той скарб і куплю собі авто, кожух та золоті персні, а коли якийсь злодій прийде красти в мене, то я вже дам йому, а дам! Чого ти, гультяю, негіднику, ти, злодійська нікчемо, крадеш у мене персні? Геть на шибеницю! Еге, — потішав себе злодюжка, — так я й зроблю, хай тільки дід помре, а я знайду скарб отам, де його поховають».

На світанку німий жебрак витер кулаком сон з синіх очей, а злодюжка до нього: хто ви, мовляв, такий, де та куди йдете і так далі. Звісно, що німий дідок не міг відповісти ні на одне запитання, тільки чудно дивився синіми очима.

— Знай же, німаче, — сказав злодюжка, — що тепер я вже скрізь піду з тобою. А спробуєш мені втекти, то я зіб’ю тебе на квасне яблуко! Іди ж у світ!

І пішов жебрак від села до села, а злодюжка крок у крок за ним, щоб не втратити його з очей. Так і ходив дід від хати до хати. Де давали йому шматок хліба, а де лише лаяли; лайку злодюжка залишав жебракові, а хліб забирав собі та з’їдав. Іноді злодюжка крав курча або кролика й смажив собі його на огні, але дідові не давав і кісточки облизати.

«Хай умре, — думав, — з голоду, тоді я швидше знайду той скарб». Та німий дідок не вмирав. Ішов собі від села до села, а злодюжка — крок у крок за ним. І так пройшли вони згодом цілий світ.

Якось узимку йшли вони темним лісом, а була вже ніч. Опівночі притюпали до самотньої корчми в лісі. Дідок-жебрак застукав у двері, й відчинив йому корчмар Їра. А цей Їра був розбійник. Дідок попросився на мигах заночувати на горищі або в хліві, але Їра закляк лише сердито й затріснув старому двері перед носом. Дідок оглянувся й побачив собачу буду, в якій лежав отакий, мов теля, лютий пес-вовкодав. Та дідок не злякався й поліз до буди. А злий вовкодав чемно посунувся, помахав трохи хвостом і пустив діда до своєї теплої буди. «Хе, — зрадів злодюжка. — І я там ляжу!» Та й посунув до буди. А вовкодав як вискочить, як вищириться, як загарчить страшно, як рвоне на нього. . . Переляканий злодюжка миттю відскочив до дверей корчми й давай гамселити кулаками. Їра відчинив і спитав, чого треба.

— Пустіть мене до хати! — трусився злодюжка. — Благаю вас, пане господар, а то з’їсть мене оцей ваш собака!

— Плати! — сказав Їра.

— Та я заплачу! — вигукнув злодюжка. — Заплачу вам, коли викопаю той скарб!

Почувши таке, Їра вмить схопив злодюжку за барки: ану, каже, кумцю, признайся, який скарб та й де він! Хоч-не-хоч мусив злодюжка виспівати, як він бачив трьох бабусь, котрі пророчили, що там, де цього німого жебрака поховають, схований найбільший скарб на світі. Еге, це вже зацікавило Їру не на жарт. Розпитавши п’ять разів про все, він зачинив злодюжку в коморі, закотив рукави, плюнув у жмені й почав думати.

Сторінки: 1 2 3

Сподобався твір? Залиш оцінку!

5 / 5. Оцінили: 1

Поки немає оцінок...

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: