<

Загадка

Казка братів Грімм. Читати українською онлайн.

Колись жив собі такий королевич, якому кортіло погуляти по світах. От він і рушив у дорогу, взявши з собою тільки одного вірного слугу. Одного дня заїхав він в густий великий ліс, а як прийшла ніч, то не знав, куди прихилити голову, щоб спочити, бо ніде не було ні хатинки. Побачили вони дівчину, котра йшла до малюсенької халупки. Як королевич наздогнав її, то помітив, що дівчина молоденька й дуже гарна на вроду. Загомонів до неї, питаючи

—Люба дівчинонько! Чи не можна мені з моїм слугою перебути цю ніч у вашій хатинці? — Звичайно, — відповіла невесело відповіла дівчина: переночувати — можна, та тільки я не раджу вам того. Краще не йдіть.

— Чому-ж не можна? — спитав королевич. Дівчина важенько зітхнула й промовила

— Моя мачуха знається з нечистою силою і  дуже лиха до чужинців.

Тоді вже побачив королевич, що попав до відьми. Та як було вже темно і далі все одно йому їхати нікуди не можна було, бо й стежки під ногами не знати, і так як не боявся він нічого, то й зайшов у хатину. Стара сиділа на кріслі біля вогню й блимнула на чужинця своїми червоними очима.

— Добри-вечір вам, — прошамотіла вона, вітаючи гостя зовсім приязно— сідайте та відпочивайте після дороги.

Вона роздмухала жар на припічку й підгорнула під горщик, в якому щось варила. Дочка попередила подорожніх, щоб вони нічого не пили й не їли з рук старої, щоб були обережні, бо стара варить усякі лихі зілля. Обидва спали гарненько аж до самого ранку. Як уже вони ладналися в дорогу й королевич уже сидів верхи на коні, стара промовила

—  Почекайте одну хвилиночку, я хочу вас почастувати перед дорогою.

Поки стара ходила, королевич від’їхав, а слуга забарився, бо йому треба було підтягти реміння, щоб сідло не з’їжджало. Його тільки й застала стара, коли принесла свій трунок.

—  Оце віднеси своєму панові, — звеліла відьма, простягаючи слузі пляшечку з чимсь темним, і так незручно це зробила, що пляшечка вислизнула з рук й облила коняку. Отрута була така сильна, що коняка одразу тут на місті й здохла. Слуга побіг слідом за королевичем і розповів про цю недобру пригоду. Потім він згадав про сідло й вирішив, що нема чого покидати його разом з дохлою конякою. Тому вернувся назад, щоб зняти сідло. Коли він підійшов до коня, то побачив, що на того вже сів ворон, та клював дохлятину

—  Хто його знає, — подумав слуга —  чи буде сьогодні у нас що ліпше їсти?

Убив того ворона й узяв з собою. Цей день їм довелося з ранку до вечора плентатись лісом і ніяк вони не могли знайти його краю, або де відпочити. Вже зовсім смерком натрапили на сяку- таку корчму й зайшли туди. Слуга дав кухару ворона, щоб той його зготував на вечерю.

Та самі того не знаючи, вони попали в потайне пристановище розбишацької банди. Як стало зовсім темно, то сюди прийшли аж дванадцять розбійників і хотіли вбити чужинця й пограбувати. Та перед тим як взятись за гидке діло, вони посідали за стіл, а з ними разом хазяїн і відьма. Всі їли з однієї миски ту юшку, в котру було вкинуте м’ясо ворона. Ледве вони проковтнули по парі ложок страви, як усі попадали мертвими, бо отрута, що була в коняці, пройшла і в ворона. Тепер уже нікого не було в хаті, крім дочки корчмаря, а вона здавалася дівчиною путящою, і, не творила безбожних розбишацьких справ разом з батьком. Вона повідчиняла чужинцям всі двері й показала, які тут незлічимі скарби понаскладали розбишаки. Та королевич їй на те сказав, що нехай вона все собі забере, бо нічого того йому не треба, і поїхав собі далі.

Після того вони довго кружляли по світу і заїхали якось в одне місто, в котрому жила дуже гарна на вроду та через міру гордовита королівна. Вона на оповістила всіх, що коли знайдеться такий чоловік, котрий їй загадає загадку, якої вона не зуміє розгадати, то піде за нього заміж. Як що ж угадає, то женихові прийдеться класти голову під сокиру ката. На вгадування давалося три дні, та дівчина була така розумна, що вгадувала раніше призначеного часу. Уже дев’ять душ на таких спробах стратили свої голови перед тим, як побачив принцесу королевич. Засліплений її красою, захотів і він поставити на кон своє життя. Він виступив перед нею й сказав їй свою загадку: —  —  Що це таке, — промовив він —  хтось не вбив ні одного, а все ж таки звів зі світу дванадцять душ?

Королівна не знала, щоб то таке могло бути. Думала, думала, а вгадати не змогла. Вже вона дивилась по всіх книгах-відгадках, коли- ж і там нічого такого не зустрічалося . . .

Словом, прийшов кінець її великомудрості. Не знаходячи собі порадоньки, звеліла вона своїй покоївці прокрастися в спальню принца й там підслухати, бо думала, що королевич говорить уві сні й викаже свою таємницю. Та розумний принців слуга ліг замість свого пана в ліжко і, коли прийшла до них покоївка, зірвав з неї покривало й саму вигнав геть різкою. На другу ніч послала королівна вже свою камерюнкершу в надії, що може цій дівчині більш пощастить підслухати сонну розмову принца. Тай  цього разу знову принців слуга зірвав з неї покривало, а саму вигнав геть довгою різкою. Після того принц думав, що вже більше королівна не наважиться нікого присилати, і сам ліг в своє ліжко.

Коли-ж прийшла на цей раз сама королівна, вдягнута в сине мов туман покривало, і сіла біля голови принца. І так як думала, що парубок міцно спить і всякі сни бачить, то забалакала до нього, сподіваючись, що сонний, він буде відповідати, про все щоб його не спитати, бо багато людей так робить. Та принц не спав, все чув і добре розумів. Вона його спитала: „

—  Хтось не вбив ні одного, — що це таке? Королевич відповів

—  Ворон, котрий наклювався м’яса дохлої отруєної коняки і з того сам пропав. Далі вона спитала

—  А все ж таки звів зі світу дванадцять душ, — це що таке?

— То дванадцять розбійників, що з’їли того ворона в юшці й повмирали з отрути.

Як уже королівна знала відгадку, то хотіла піти собі тихенько геть, коли сонний принц так тримав її покривало, що вона мусіла  його залишити. Другого дня сповістила принцеса, що знає відповідь й звеліла прийти дванадцятьом суддям і сказала їм розгадку. Та королевич взяв собі слово й промовив

—  Принцеса таємно приходила до мене цієї ночі і випитала розгадку, інакше вона сама б не відгадала.

Судді звеліли

— Дайте нам свідків !

Тоді принців слуга приніс всі три покривала. От як побачили судді те з них, що було, мов туман, сине, в котре звичайно вдягалась королівна, сказали: „

— Звеліть оздобити це покривало сріблом та золотом, і нехай воно буде вашим весільним вбранням.

Подобається!

Сподобалась казка? Залиш оцінку!

4.5 / 5. Оцінили: 2

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Казки” — Брати Грімм в 4-х томах
Переказ з німецької М. Харченка, Ф. Супруна, Д. Корзуна та ін.
Київ, видавництво “Вернигора”, 1919 р.

Залишити коментар