TOU

Загадковий горбань (7 казка)

Анатолій Валевський

 

Нічний гість

Був пізній час. За стінами затишного будиночка про щось тихо шепотіли дерева, сперечаючись з легким вітерцем. Повний місяць зазирнув у віконце. Його блідий промінь залив сріблом підвіконня, ковзнув по стіні, висвітлив портрет дідуся Ватроля, опустився вниз і завмер на ліжку.

Клайм лежав, укрившись ковдрою до самого носа. Але він не спав, очі його були відкриті. Цікаврик сумно зітхав, дивлячись у вікно на нічний ліс.

– Ох, чому ж так нудно стало у Дрімландії? – бурмотів він. – Нічого не відбувається, ніяких новин, ніяких пригод – суцільна туга зелена!

Клайм повернувся набік, закрив очі і спробував заснути. Але сон не йшов до нього. Тоді цікаврик почав рахувати до ста.

– Один, два, три, чотири… а цікаво: хто придумав рахувати? П’ять, шість, сім… і чому це для того, щоб заснути, потрібно рахувати до ста? Вісім, дев’ять, десять, одинадцять… Цікавенько: що зараз робить Брегон – спить, напевно, як бабак? Дванадцять, тринадцять, чотир…

Клайм навіть і не помітив, як заснув. Йому снилися казкові палаци з кришталевими башточками, високі сивобороді чарівники, які творять всілякі дива. Раптом звідки не візьмись з’явився дракон Уго. Він посміхнувся і затріщав голосом сороки Берти:

– Прокинься, прокинься, соня! До тебе гості!

– Хто? – сонно пробурмотів цікаврик, відкриваючи очі і здивовано озираючись на всі боки.

Хтось наполегливо стукав у вікно.

– Хто там? – запитав Клайм, миттєво прокидаючись.

Він схопився з ліжка, підбіг до віконця і відкрив стулки. В кімнату влетів пугач Глум і сів на спинку ліжка. Він покрутив головою, потоптався  трохи і, влаштувавшись зручніше, невдоволено поцікавився:

– Спиш?

– А що ж робити вночі? – здивувався цікаврик.

Він швидко запалив ліхтаря і сів на ліжко, зацікавлено дивлячись на нічного гостя. Пугач невдоволено покосився на яскраве світло, угукнув і суворо запитав:

– А чим ти зараз займаєшся?

– На тебе дивлюся! – розсердився Клайм. – А взагалі-то зазвичай ночами я займаюся тим, що сплю!

– Гаразд, гаразд… – примирливо буркнув Глум. – Не сердься. Я до тебе у справі. Мене прислав привид.

– Який привид?

– Вчора вдень я літав у Глухий кут, – почав розповідати пугач. – Потрібно було побачитися з племінницею Філіс. Я затримався у неї в гостях до півночі і тому вирішив заодно відвідати свого знайомого.

– Кого це? – зацікавився Клайм.

– Старого привида. Він передає тобі, Брегону і Таффі великий привіт.

– Спасибі! Як у нього справи?

– Ось в тому-то і справа, що справи незвичайні. Щось таємниче і незрозуміле відбувається вдень у занедбаному замку. Старий привид просив, щоб ти з друзями навідався в Глухий кут якомога швидше і допоміг йому розібратися, в чому там справа.

– Оце мені до вподоби! – зраділо вигукнув цікаврик.

Він бадьоро зістрибнув з ліжка і почав швидко одягатися, весело пританцьовуючи на місці від нетерпіння. Нудьгу немов вітром здуло. Ще б пак – намітилася чергова пригода! А для Клайма на всьому білому світі не було нічого кращого, ніж пригоди. Від захвату у нього аж ніс засвербів – а це вірна ознака того, що буде цікаво.

Глум розгублено кліпав очима, здивовано дивлячись на метушню цікаврика.

– Куди це ти так поспішаєш? – нарешті запитав він.

– Як куди?! – здивувався Клайм. – Ясна річ: зараз забігу за Брегоном і Таффі, а потім – в Глухий кут. Ти ж сам казав, що потрібно поспішати.

– Поспішати потрібно з розумом, – розважливо зауважив пугач. – Ось ти зараз разбудиш друзів посеред ночі, а поки ви дістанетеся до старого замку, вже буде день, і вам все одно доведеться чекати до вечора, поки прокинеться старий привид. Хіба ти забув, що привиди вдень сплять?!

– Це точно, – зніяковіло зізнався Клайм. – Про це я і не подумав… але ж терпець уривається! Ну, то нічого… почекаю до ранку, нехай друзі виспляться, а на світанку вирушимо в Глухий кут.

– Угу-м… – схвалив пугач. – Це правильно. Ну, я свою справу зробив, а тепер вже час додому летіти. Добраніч!

– Ага, яка вже тут спокійна ніч, – заперечив цікаврик. – Я від нетерпіння до ранку і око не зімкну.

Глум змахнув крилами і вилетів в розчинене вікно. Через деякий час десь далеко пролунало його ухання.

Клайм присунув стілець ближче до віконця, сів на нього верхи і, спершись на спинку підборіддям, почав спостерігати за нічним небом, наспівуючи пісеньку, яку нещодавно склав:

На галявині за тином

Збудував собі хатину

Роботящий щирий гном

Та й усівся під вікном, –

У гостну всіх чекає,

Новосілля він справляє!

Поступово небо почало світлішати. Зірочки гасли одна за одною, наче їх хтось вимикав. Над Сріблястим лісом по краю неба простяглася рожева смуга ранкової зорі. Зашурхотіло листя – це прокидалися лісові мешканці. Зверху долинув дзвінкий спів жайворонка. Настав ранок.

– Уперед! – вигукнув Клайм.

Вискочивши на подвір’я, він припустив по стежці до будиночка нерозлучного приятеля – Брегона.

Захекавшись від бігу, Клайм влетів на поріг і затарабанив у двері:

– Егей, Брегоне! Лежень! Прокидайся негайно!

Але йому ніхто не відчинив. Тоді цікаврик заглянув всередину через віконце. Ліжко Брегона було акуратно застелене, а його самого ніде не видно.

– Цікавеько… цікавенько… – в роздумі пробурмотів Клайм. – Куди це Брегончик подівся? Адже він такий соня. Зовсім не схоже на нього, щоб в таку рань піднявся. Ну, то побіжу до Таффі.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8

Сподобався твір? Залиш оцінку!

5 / 5. Оцінили: 4

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Казки Кремезних гір”
Анатолій Валевський

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: