Загублена тінь
Олег Шелепало
Дмитрик деякий час не міг отямитися від переляку. Коли ж виліз з-під столу, побачив, що дядечко Франц лежить на спині, а король душить його.
Часу на роздуми не залишалося. В другому кінці кімнати хлопчик побачив на підлозі міцну дерев’яну палицю. Побіг за нею, але зачепив стіл із бульбашками, кожна з яких означала відділену від людини тінь. Стіл упав.
З переляку король і дядечко Франц зірвалися на ноги. Адже і їхні тіні були відділені і вони теж не зможуть їх повернути, якщо бульбашки потріскаються.
Дмитрик з переляку відскочив убік і налетів на повне відро води, яке невідомо чому стояло посеред кімнати…
Від падіння стола бульбашки не потріскалися, вони сповзли на підлогу. А вода з перекинутого Дмитриком відра розлилася по кімнаті і всі бульбашки безслідно в ній розчинилися.
В цей момент хлопчик дивився на свою тінь. Коли бульбашки зникли, вона підскочила до Дмитрика і зайняла своє звичне місце. Те саме сталося з тінями короля і дядечка Франца.
Побачивши свій крах, король дико закричав і знову кинувся на брата. Але Дмитрик вже підняв з підлоги палицю і з усієї сили опустив її на голову його величностi.
Дорога додому
Король упав, як підкошений. А дядечко Франц вимкнув сирену і почав розбивати палицею всі прилади. Коли з цим було покінчено, вони знайшли наплічник Дмитрика, щоб покласти туди трохи харчів на дорогу.
Ганса вирішили залишити в палаці.
Дядечко Франц поклав брата на ліжко, послухав дихання.
– Буде жити, – сказав Дмитрику, – до вечора оклигає. Нехай трохи поживе насамоті. Подумає.
Він ще раз оглянув палац, всю фортецю, чи не залишилися якісь прилади, і вони рушили.
Дорогою хлопчик розповів дядечкові Францу, як йому вдалося пробратися в кімнату з приладами.
– Твоя забудькуватість і твій ворог, і твій друг одночасно. – Посміхнувся той. – Без неї ми не перемогли б Ганса і не повернули б собі тіні.
Дмитрик гордо розправив плечі. Вперше в житті його головна вада стала у пригоді, врятувала його з дядечком Францем. А може, врятувала і всіх людей від загибелі, і Землю від влади короля тіней.
Так вони дійшли до хатки, де хлопчик вперше зустрівся з тінями. А від неї у ліс ішла вузенька стежка, якою хлопчик сюди прийшов і яка потім зникла.
– Нам знову допомагають сили Добра. – мовив він.
Десь за дві доби вони дісталися до будиночка діда Віщуна. Галявина, наче квітка згорнулася і Заза із дядечком Францем опинилися в хатині.
– Знову гості, – своїм звичним невдоволеним голосом заговорив дід, – тільки нічого мені не кажіть. Я і так все знаю. Стежку до виходу з лісу я вам подарую. А біля в’яза закриєте очі і порахуєте до десяти. Ідіть. Набридли ви мені, як гірка редька.
– Хоч старий і дізнається про мої слова, – сказав Дмитрик, коли вони вийшли на стежку, – але він просто примхливий противний дідуган.
Дядечко Франц посміхнувся:
– Не дуже він нам хотів допомагати, але мусів. Тут не обійшлося без сил Добра.
– Біля в’яза хлопчик і дядечко Франц попрощалися, і почали рахувати до десяти…
Дмитрик опинився перед хатою старої ворожки. Бабуня дуже зраділа поверненню хлопчика.
– Записку твою я батькам передала, – мовила вона, – та ще й свою написала. Хоч трохи їх заспокоїла.
Чаклунка нагодувала його і поклала спати. Вперше за багато днів хлопчик поніжився в м’якій білосніжній постілі.
А прокинувшись, одразу потрапив в обійми мами й тата, яких бабуня одразу сповістила.
Після цих пригод життя Дмитрика не змінилося. Він так само все підряд забував і губив. І так само його називали Забудькою – Загубійкою, або скорочено Заза.