TOU

Загублена тінь

Олег Шелепало

– Дмитрик тінь загубив.

– Що? – незрозуміла вчителька.

– Тінь. Та, що від сонця, – пояснив Славко.

Клас знову вибухнув дзвінким сміхом.

– Могли б щось інше вигадати, – зауважила Тетяна Іванівна, – будинок перебіг через дорогу, чи пароплав пролетів у небі.

– Ні, це правда, – вигукнув Дмитрик, – від Славка падає тінь, а від мене ні. Ходімте з нами на вулицю, самі побачите.

Тетяна Іванівна, звісно, нікуди не збиралася йти під час уроку, тому вирішила схитрувати.

– Я можу з вами піти, – мовила, – але тоді вас покараю ще й за обман, згодні?

– Добре! – поспішив вигукнути Дмитрик, – якщо ми обманули, то всі уроки простоїмо в кутку.

Учительці набридла ця безглузда суперечка і впертість хлопців. Вже хотіла нагримати на них, але несподівано її очі розширилися, скляний погляд утупився в одну точку і зміненим, якимось металевим голосом Тетяна Іванівна сказала:

– Всім сидіти тихо, я повернуся за п’ять хвилин, – і разом з хлопцями вийшла з класу.

– Ти не відчуваєш, тінь не з’явилася? – тихо запитав Славко у Дмитрика, коли вони йшли коридором. – Бо мені не хочеться всі уроки стояти в кутку.

– Я ніколи її не відчував, – й собі захвилювався той, – навіть не думав про неї.

Вийшовши на вулицю, всі троє зупинились. Сонце світило яскраво і на асфальті чітко вимальовувалося два силуети. Від Дмитрика тінь не падала.

Тетяна Іванівна довго стояла непорушно. Тоді струсонула головою, наче відганяючи нав’язливу примару й сказала хлопцям:

– Ідіть у клас. Я скоро буду.

Решта частина уроку пройшла аж надто тихо. Учителька нікого не питала і час від часу стурбовано дивилася на Дмитрика.

Після дзвінка вона повела хлопчика до учительської, і, коли там зібралися вчителі та директор, всі разом вони подалися на вулицю.

У вікнах, що виходили на шкільний двір, вже стирчали сотні учнівських голів. Навіть старшокласники не пам’ятали нічого подібного. Вчителі оточили Дмитрика і жваво перемовляючись, дивилися то на нього, то на сонце. Ніхто, навіть учитель фізики, не міг пояснити загадкове зникнення тіні.

Захекана та схвильована прибігла з роботи Дмитрикова мама, яку вчителька викликала по телефону. Вона міцно пригорнула сина до себе і, не даючи йому мовити й слова, сипонула, наче з мішка, запитаннями.

– Що з тобою?.. Що сталося?.. Ти захворів?.. Тебе хтось набив?.. Тебе образили?..

До неї підійшов директор школи – високий чоловік з дуже серйозним обличчям.

– Не переживайте. Нічого страшного. Просто у вашого сина зникла тінь.

– Що?!

– Тінь. Подивіться.

Мати глянула і спантеличено вигукнула:

– Немає!

– Я загубив її, – пробелькотів Дмитрик, опустивши голову.

Та мати не почула цього. Вона вчепилася в рукав модного директорського піджака і, смикаючи його, розпачливо запитувала:

– Що ж тепер буде?! Що ж робити?!

– Не знаю, – намагаючись звільнити свій піджак, відповів директор, – відведіть його до лікаря, нехай пройде обстеження.

Тут жінка відпустила нарешті рукав директора, вхопила сина за руку і потягнула за собою.

Як Дмитрик не пручався, що не казав на своє виправдання але таки пройшов усіх до одного лікарів, яких навигадували дорослі.

Та жоден з них не знав тіньової хвороби. Наговорили купу розумних слів, з яких хлопчик нічого не зрозумів, і тим усе й закінчилося.

Додому мати з сином поверталися пізно. Жінка нагодувала Дмитрика вечерею і не згадуючи про домашні завдання одразу поклала спати. Сама ж зачинилася з батьком в іншій кімнаті. Звідки ще довго чулися стривожені притишені голоси.

На пошуки загубленої тіні

Дмитрик не заснув і не збирався засинати. Вирішив, що жити без тіні не може. В усіх вона є і в нього повинна бути. Треба лише знайти її.

Хлопчик надумав цієї ж ночі втекти на пошуки тіні. Він дочекався доки позасинають батьки, нашвидкоруч одягнувся і дістав з-під столу свій шкільний наплічник. Тихо, наче миша, вийняв з нього зошити та книжки, написав батькам записку, поклав у наплічник ліхтарик і вислизнув з кімнати.

В повній темряві навшпиньках рушив коридором. Десь на середині дороги під ногою рипнула підлога. Дмитрик завмер. Але в кімнаті батьків було тихо. Врешті прокрався на кухню, склав  все для далекої подорожі й нечутно зачинив за собою двері квартири.

Дмитрик не знав куди треба йти, але це його не бентежило. Якщо тінь десь є, то рано чи пізно він її знайде. Тепер же головне подалі втекти від дому, щоб ніхто не зупинив і не повернув до батьків. Тоді знову лікарі, глузування однокласників…

Коли на обрії спалахнула ранкова зоря, Дмитрик уже вийшов за місто. Він дуже втомився від довгої ходи і присів на камінець, що самотньо лежав край дороги. А коли відкрив наплічник, то вражено скрикнув:

– Що це?

Замість буханця хліба хлопчик поклав собі на дорогу камінець для наточування ножів. Замість шматка сала – великий складений ніж, а замість води у пляшці – оцет, який мама додавала в різні страви.

Отже, ні пити, ні їсти у Дмитрика не було.

Коли хлопчик підвівся, на нього чекала інша несподіванка. Відчув, що муляє ліву ногу. Глянув униз і побачив, що поспішаючи, одягнув удома два правих черевика. Один зелений, другий червоний.

Отож довелося їх скинути, зв’язати шнурками і, перекинувши через плече, рушити далі босоніж.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12

Сподобався твір? Залиш оцінку!

0 / 5. Оцінили: 0

Поки немає оцінок...

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: