Загублена тінь
Олег Шелепало
– Що за нечемний хлопчисько, – мовив старий, – без дозволу зайшов у мою хату і навіть не привітався.
– Я… Я ще не встиг, – розгубився Дмитрик.
– Не встиг? – пробуркотів старий. – То може хоч скажеш хто ти і звідки?
– Заза. О! Ні, Заза, то прізвисько, а звати мене Дмитриком. Я загубив тінь і йду її шукати. Одна добра бабуня порадила мені знайти всезнаючого діда, якого звуть Віщуном.
– Віщуном? – перепитав старий. – А навіщо він тобі?
– Він мені допоможе.
– А з якого це дива Віщун буде тобі допомагати?
Дмитрика почав дратувати цей противний дідуган.
– Він не такий, як ви. Він добрий.
– Добрий?! – старий зневажливо скривився. – Як усі помиляються, вважаючи Віщуна добрим. Я скажу тобі який він, хитрий, підступний, примхливий і злий.
– Це неправда! Ви просто заздрите йому!
– Я?! Ха – ха – ха! Я не заздрю йому. Я найкраще його знаю, бо я і є Віщун.
Старий глузливо засміявся, дивлячись на великі здивовані очі хлопчика.
– Ви – Віщун? – ледь видушив з себе той… – А я думав, ви мені допоможете.
– Не хвилюйся, – бадьоро мовив дідусь, – Я й справді тобі допоможу. І не за гарні очі. А тому, що відчуваю – в тебе важливе призначення на землі.
Дмитрик уже чув ці слова від чаклунки і цього разу не зміг стриматися.
– А що це таке – призначення?
Віщун враз посерйознішав.
– Розумієш, Заза, тобто Дмитрик, кожна людина для чогось народжується. Припустимо, я живу, аби знати що було і передбачати що буде.
– А для чого живу я?
– Точно сказати цього не може ніхто. Але я знаю, що ти повинен будеш зробити щось дуже важливе для людей. Тобі допомагає все, навіть твоя забудькуватість. І ніж, і камінець для наточування, і оцет ти взяв випадково, а це врятувало тобі життя.
– Звідки… – Хлопчик хотів було запитати, звідки дідусь усе це знає, та вчасно спинився. Він же знає все.
– Поясніть мені, будь ласка, – запитав, – що це за стежка привела мене сюди? Позаду вона одразу зникала.
– Тут усе просто. І зараз, і завжди йде велика війна на Землі між силами Зла і Добра. За зникненням твоєї тіні криється великий злочин, що задумали сили Зла. Добро ж тепер ослаблено, але ще має владу. Це воно допомогло Славкові виявити пропажу тіні, примусило вчительку піти під час уроку на вулицю. Це воно послало тобі добру чаклунку, а потім вело тебе лісом.
– Чому ж тоді на мене нападали павуки, чорні птахи та хижа рослина?
– Ні сили Добра, ні сили Зла не всесильні.
– А ви на чиїй стороні? – з деяким хвилюванням запитав хлопчик.
– Я сам по собі, – гордо випнув груди дідусь, – але сьогодні мені хочеться тобі допомогти. Я ще ніколи не був таким добрим як зараз.
– Може це добрі сили на вас подіяли? – припустив Дмитрик.
– Що?! – підвищив голос Віщун. – Та як ти смів таке подумати? Ти хочеш мене образити? На мене ніхто не може подіяти.
– Ой! Вибачте, – спохопився хлопчик.
– Гаразд. Я сьогодні й справді дуже добрий. Аж самому дивно.
Дідусь скривився, показуючи, як йому не хочеться бути аж надто добрим, а далі сказав:
– Я подарую тобі дорогу до тіні, але потім мусиш діяти сам. І ні на кого уже не сподівайся. Там, куди ти потрапиш, сили Добра не мають влади.
Віщун дав Дмитрикові хліба, води, опустив на землю і показав у дальній кінець галявини.
– Там побачиш стежку. По ній і йди, Заза – Дмитрик. Тільки швидше, поки я ще не встиг розсердитися.
– Дякую вам! – гукнув на прощання хлопчик й, не гаючись вирушив у дорогу.
Охоронці країни Тіней
Дмитрик знову заглибився в ліс і, цього разу, не зважаючи на забудькуватість, зі стежки не звертав, ні до чого не торкався і голосу не подавав.
Так він ішов три дні, лише ненадовго зупиняючись, щоб поїсти й перепочити. Спав він просто на землі, згрібаючи собі на постіль минулорічне листя.
Четвертого дня, вже під вечір, хлопчик несподівано побачив попереду невелику хатинку. Вона виглядала дуже дивно посеред темного лісу. Але в її маленькому віконечку виблискував ледь помітний вогник.
Хлопчикові стало лячно, бо ж у такому місці могли жити лише розбійники. І все ж він не відступив.
З кожним кроком довкіл ставало темніше й темніше, хоч до вечірніх сутінок ще залишалося багато часу. Врешті Дмитрик підкрався до хатини і, причаївшись біля вікна, прислухався.
В хатині розмовляли троє чоловіків.
– Ех, невесела в нас служба, – казав один, – сиди тут, стережи когось.
– Так, – погодився другий, – за два роки я жодної живої душі не бачив.
– Нічого, – примирливо мовив третій, – скоро нас поміняють. Тоді і відпочинемо, і порозважаємось. Наш господар задумав нову й дуже велику капость.
– На це він майстер, – шанобливо підхопив перший, – не дарма тут з’явився цей новенький. До речі, де він?
– Пішов на кухню,- відповів другий чоловік, – вечерю нам готує. Дивний він якийсь…
Дмитрик з цієї розмови нічого не зрозумів. Узнав лише, що в хаті знаходяться четверо охоронців якогось невідомого господаря. Хатина ж, певно, стоїть на кордоні його володінь.
Заза обережно обійшов хату з усіх боків. Від неї не відходила жодна доріжка. Навіть стежка, якою він прийшов, уже встигла повністю зникнути.
Дмитрик зазирнув у вікно. Троє чоловіків, розмову яких він чув, сиділи за столом. Четвертий, якого вони називали новеньким, стояв спиною до Дмитрика. Він здався йому дуже маленьким. Так, наче то був не дорослий, а хлопчик.