TOU

Загублена тінь

Олег Шелепало

– Що за нечемний хлопчисько, – мовив старий, – без дозволу зайшов у мою хату і навіть не привітався.

– Я… Я ще не встиг, – розгубився Дмитрик.

– Не встиг? – пробуркотів старий. – То може хоч скажеш хто ти і звідки?

– Заза. О! Ні, Заза, то прізвисько, а звати мене Дмитриком. Я загубив тінь і йду її шукати. Одна добра бабуня порадила мені знайти всезнаючого діда, якого звуть Віщуном.

– Віщуном? – перепитав старий. – А навіщо він тобі?

– Він мені допоможе.

– А з якого це дива Віщун буде тобі допомагати?

Дмитрика почав дратувати цей противний дідуган.

– Він не такий, як ви. Він добрий.

– Добрий?! – старий зневажливо скривився. – Як усі помиляються, вважаючи Віщуна добрим. Я скажу тобі який він, хитрий, підступний, примхливий і злий.

– Це неправда! Ви просто заздрите йому!

– Я?! Ха – ха – ха! Я не заздрю йому. Я найкраще його знаю, бо я і є Віщун.

Старий глузливо засміявся, дивлячись на великі здивовані очі хлопчика.

– Ви – Віщун? – ледь видушив з себе той… – А я думав, ви мені допоможете.

– Не хвилюйся, – бадьоро мовив дідусь, – Я й справді тобі допоможу. І не за гарні очі. А тому, що відчуваю – в тебе важливе призначення на землі.

Дмитрик уже чув ці слова від чаклунки і цього разу не зміг стриматися.

– А що це таке – призначення?

Віщун враз посерйознішав.

– Розумієш, Заза, тобто Дмитрик, кожна людина для чогось народжується. Припустимо, я живу, аби знати що було і передбачати що буде.

– А для чого живу я?

– Точно сказати цього не може ніхто. Але я знаю, що ти повинен будеш зробити щось дуже важливе для людей. Тобі допомагає все, навіть твоя забудькуватість. І ніж, і камінець для наточування, і оцет ти взяв випадково, а це врятувало тобі життя.

– Звідки… – Хлопчик хотів було запитати, звідки дідусь усе це знає, та вчасно спинився. Він же знає все.

– Поясніть мені, будь ласка, – запитав, – що це за стежка привела мене сюди? Позаду вона одразу зникала.

– Тут усе просто. І зараз, і завжди йде велика війна на Землі між силами Зла і Добра. За зникненням твоєї тіні криється великий злочин, що задумали сили Зла. Добро ж тепер ослаблено, але ще має владу. Це воно допомогло Славкові виявити пропажу тіні, примусило вчительку піти під час уроку на вулицю. Це воно послало тобі добру чаклунку, а потім вело тебе лісом.

– Чому ж тоді на мене нападали павуки, чорні птахи та хижа рослина?

– Ні сили Добра, ні сили Зла не всесильні.

– А ви на чиїй стороні? – з деяким хвилюванням запитав хлопчик.

– Я сам по собі, – гордо випнув груди дідусь, – але сьогодні мені хочеться тобі допомогти. Я ще ніколи не був таким добрим як зараз.

– Може це добрі сили на вас подіяли? – припустив Дмитрик.

– Що?! – підвищив голос Віщун. – Та як ти смів таке подумати? Ти хочеш мене образити? На мене ніхто не може подіяти.

– Ой! Вибачте, – спохопився хлопчик.

– Гаразд. Я сьогодні й справді дуже добрий. Аж самому дивно.

Дідусь скривився, показуючи, як йому не хочеться бути аж надто добрим, а далі сказав:

– Я подарую тобі дорогу до тіні, але потім мусиш діяти сам. І ні на кого уже не сподівайся. Там, куди ти потрапиш, сили Добра не мають влади.

Віщун дав Дмитрикові хліба, води, опустив на землю і показав у дальній кінець галявини.

– Там побачиш стежку. По ній і йди, Заза – Дмитрик. Тільки швидше, поки я ще не встиг розсердитися.

– Дякую вам! – гукнув на прощання хлопчик й, не гаючись вирушив у дорогу.

Охоронці країни Тіней

Дмитрик знову заглибився в ліс і, цього разу, не зважаючи на забудькуватість, зі стежки не звертав, ні до чого не торкався і голосу не подавав.

Так він ішов три дні, лише ненадовго зупиняючись, щоб поїсти й перепочити. Спав він просто на землі, згрібаючи собі на постіль минулорічне листя.

Четвертого дня, вже під вечір, хлопчик несподівано побачив попереду невелику хатинку. Вона виглядала дуже дивно посеред темного лісу. Але в її маленькому віконечку виблискував ледь помітний вогник.

Хлопчикові стало лячно, бо ж у такому місці могли жити лише розбійники. І все ж він не відступив.

З кожним кроком довкіл ставало темніше й темніше, хоч до вечірніх сутінок ще залишалося багато часу. Врешті Дмитрик підкрався до хатини і, причаївшись біля вікна, прислухався.

В хатині розмовляли троє чоловіків.

– Ех, невесела в нас служба, – казав один, – сиди тут, стережи когось.

– Так, – погодився другий, – за два роки я жодної живої душі не бачив.

– Нічого, – примирливо мовив третій, – скоро нас поміняють. Тоді і відпочинемо, і порозважаємось. Наш господар задумав нову й дуже велику капость.

– На це він майстер, – шанобливо підхопив перший, – не дарма тут з’явився цей новенький. До речі, де він?

– Пішов на кухню,- відповів другий чоловік, – вечерю нам готує. Дивний він якийсь…

Дмитрик з цієї розмови нічого не зрозумів. Узнав лише, що в хаті знаходяться четверо охоронців якогось невідомого господаря. Хатина ж, певно, стоїть на кордоні його володінь.

Заза обережно обійшов хату з усіх боків. Від неї не відходила жодна доріжка. Навіть стежка, якою він прийшов, уже встигла повністю зникнути.

Дмитрик зазирнув у вікно. Троє чоловіків, розмову яких він чув, сиділи за столом. Четвертий, якого вони називали новеньким, стояв спиною до Дмитрика. Він здався йому дуже маленьким. Так, наче то був не дорослий, а хлопчик.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12

Сподобався твір? Залиш оцінку!

0 / 5. Оцінили: 0

Поки немає оцінок...

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: