Загублена тінь
Олег Шелепало
– Краще я посиджу за гратами. Мені там сподобалось.
– Дивись, – голос короля став злим. – Ще пожалкуєш.
Його величність підвівся з трону. Всі тіні в ту ж мить впали на коліна. Лиш Дмитрик залишився стояти. Короля це ще більше розлютило. І, мабуть, через це він, виходячи з зали, за щось зачепився і впав.
Хлопчик чекав, що слуги одразу ж кинуться на допомогу своєму володарю. Але цього не сталося. Ніхто не зрушив з місця. Король не звернув уваги на таку невихованість, підвівся і швидко зник в одному з темних кутків тронного залу.
– Твого кінця чекати не довго, – мовив охоронець до Дмитрика, коли король вийшов, – його величність тобі цього не подарує.
Він завів хлопчика до тюрми і про себе записав його до мертвих.
Минуло кілька днів. Дмитрика ніхто не турбував. Лише тричі на день йому приносили шматок хліба і кварту води. Жодного разу до нього не навідалась і його тінь. Хлопчика це дуже хвилювало, бо сам він ніяк не міг вибратися з тюрми. У вартових завжди напоготові був прилад обезволювання людей. Проти нього він нічого не міг вдіяти.
Але на п’ятий день пiзно ввечерi тiнь Дмитрика непомiтно для вартових прослизнула в камеру хлопчика. Для неї це було не так уже i складно. Нiякi, найвужчi грати не могли бути перешкодою для тiнi.
– Нарештi! – Тихо вигукнув в’язень. – Де тебе так довго носило?
– Я виконувала твої доручення, – вiдповiла тiнь,- грала в шпигунiв. Слухала, дивилася, запам’ятовувала.
– Ну i що?
– Король живе в палацi зовсiм один. Нiкого туди не пускає вночi, а вдень можна зайти лише до тронного залу. Далi жодна тiнь зайти не може.
– А людина?
– Не знаю.
– Коли мене привели до короля i вiн упав, жодна тiнь не кинулась йому допомогти.
– Король заборонив до себе пiдходити.
– Цiкавий король. Про нього самого нiчого не дiзнався?
– Нiчого. Кажуть, що вiн великий чаклун.
– Що ж, тепер час звiльняти мене з полону, – сказав Дмитрик якомога впевненiше, щоб тiнь нi на мить в ньому не засумнiвалася. – Ти взнала як це зробити?
– Так, я вимкну прилад, який знаходиться у вартових. А дверi ти вiдчинеш сам. Там немає замка.
– Чудово! – зрадiв Дмитрик.- Тiльки як обдурити вартових? Треба забрати у них прилад, аби вони його одразу не ввiмкнули, коли побачать, що я тiкаю.
– Це я беру на себе, – тiнi, здавалося, сподобалась гра у шпигунiв.
Вона прослизнула крiзь грати, обiйшла вартових i наблизилась до них з iншого боку.
– Йдiть на той бiк палацу, – звернулася до тiней, – король наказав видати всiм по три порцiї живицi. А я почергую за вас.
– Ходiмо швидше, – зрадiв один вартовий.
– Зачекай, – засумнiвався другий, – а чому так пiзно?
– Свiй наказ король оголосив перед закриттям палацу на нiч, – мовила тiнь Дмитрика.
Почувши це, вартовi залишили їй прилад обезволювання людей i побiгли за своєю улюбленою стравою.
Тiнь, не гаючись, вiдключила прилад i за хвилину хлопчик був уже на свободi.
Особисті покої короля
– Гарно ти їх обдурила, – похвалив Дмитрик свою тiнь, а тодi запитав: – Чому на вулицях нiкого немає? Всi сплять?
– Тiнi взагалi не сплять. Просто король заборонив усiм виходити на вулицю вночi. Лише охоронцi несуть свою варту.
– Що ж, це на краще. Тепер ходiмо в палац розгадувати таємницi вашого короля.
– Але там багато вартових. Та й король може нас знищити.
– Iншого виходу немає, – наполягав Дмитрик, – не забувай, менi загрожує смерть. Тодi ти нiколи не повернешся до мами i Славка.
– О! Це жахливо! – засмутилася тiнь.- Ходімо.
Поки вони наближались до палацу, Дмитрик встиг забути де вiн i навiщо. За старою звичкою вiн озирався на всi боки i пiдбивав ногами камiнчики. Один з них пiдбив так вдало, що, пiдскочивши двiчi, вiн вiдлетiв у кущi напроти входу в палац.
Вартовi почули цей шерхiт, перезирнулися й обережно рушили перевiрити в чому справа. А хлопчик, нiчого не помiтивши, разом iз своєю тiнню пройшов у першi дверi, якi були незачиненими.
В цей час із вулицi почали доноситися розгубленi вигуки. Охоронцi не отримали обiцяну живицю, не знайшли в тюрмi Дмитрика й пiдняли тривогу.
А хлопчик i його тiнь вже пiдiйшли до дверей, що вели у тронний зал.
– Там чергують ще двоє вартових, – прошепотiла тiнь.
– Дмитрик спробував тихо вiдчинити дверi, але не змiг.
– Треба щось вигадати. Тут нас можуть впiймати.
– Охоронцi не наважаться з’явитися в палацi, щоб не вiдволікати короля вiд його мудрих роздумiв.
– Все одно треба йти далi. Не стирчати ж тут до ранку, – замислився Дмитрик.
– Зачекай, – мовила його тiнь, – я спробую щось зробити.
Тiнь прослизнула в ледь помiтну щiлинку i Дмитрик одразу ж почув її схвильований голос.
– Утiк державний злочинець, – сказала вона охоронцям. – Людина, яку ми впiймали, зникла. Чули шум на вулицi?
– Так, – вартовi не могли в темрявi роздивитися, хто до них прийшов i нiчого не запiдозрили.
– Вам, як найдосвiдченiшим i найкмiтливiшим наказано негайно вирушити на пошуки втiкача. Менi ж – залишатися тут, на вартi його величностi.
Вартовi передали всi прилади охорони палацу Дмитриковiй тiнi i, не помiтивши хлопчика, вискочили на вулицю.
– Ти робиш успiхи, – похвалив Дмитрик свою тiнь, коли та вiдкрила приладом дверi, – тепер вперед. В кутку вхiд до покоїв короля.