TOU

Загублений ключ

Гроздана Олуїч

Навкруги хлопчакового дому лежали піски. Дуже рідко можна було побачити тут якийсь кволий паросточок чи хирляву квітку. На Пісках довго не затримувалися ні люди, ні хмари. Далеко-далеко, до самого обрію все було сухе й сіре. Тому немає нічого дивного в тому, що хлопець захотів, як і птахи, кудись відлетіти.

Його батько вчинив так уже давно. Надаремно кілька років чекали його додому, дарма на вікні щовечора ставили лампу! Він не повертався. Може, через голод, що був у домі частим гостем, а може, і через воду, яку мешканці Пісків носили здалеку, бо ніде поблизу не було ні джерела, ні криниці.
В легкій тіні акації біля хлопчикової хатини важко дихав пес.

Марно мати і син сподівалися, що він побіжить комусь назустріч. Від старості йому вже й гавкати було важко, але навіть він пробував утекти з Пісків.

Якби не надія, що батько все-таки колись повернеться, то й хлопчак, і його мати давно б уже помандрували кудись, де краще й радісніше живеться. Але ж батько обіцяв повернутися! І вони чекали на нього.

На всі докірливі запитання сина мати завжди відповідала однаково:

— Батько повернеться, неодмінно повернеться…

Хлопчині ввижалося, що вже й вітер повторює її слова, що вони чуються йому в криках птахів і навіть заступ щоразу поскрипував: «Повернеться, повернеться…» Але батько не повертався. З кожним роком хлопчакові, а згодом і юнакові дедалі дужче хотілося покинути сірий край. Хто знає, що чекає його за видноколом? Великий і дивний цей світ.

— Я мушу, мушу йти звідси! — частенько шепотів він сам до себе.— На цьому проклятому піску, скільки поту не проливай, все одно ростуть лише колючки й реп’яхи.

Нараз йому здалося, наче дорога сама стелиться йому під ноги і кличе в далечінь. Але коли відважився йти — туга за матір’ю і за домом заступили дорогу. Все ж якогось дня, зібравшись на силі, він сумно попрощався з матір’ю й подався в дорогу.

Ніхто не знає, скільки хлопець мандрував услід за птахами й хмарами. Уже й сутінки оповили все навкруги, а йому ще не трапився ніхто назустріч. Натомившись, ліг на пісок і накрився покривалом із зірок. Довго так лежав. Уже на небокраї й світати почало, коли він зауважив, що одна із зірок спустилася на землю, підступила і… суворим голосом наказала:

— Вставай, хлопче, і йди! Є на світі забуте місто, в ньому палац, а в тому палаці твоє щастя. Але спочатку ти мусишзнайти ключ, який відчиняє місто і палац. Чимало людей уже шукали його, проте ніхто не зумів знайти. Та якщо ти будеш терплячий і наполегливий — знайдеш ключ!

Зірка замовкла, а юнак звівся на затерплі ноги, струсив ізсебе пісок і попрямував на пошуки загадкового  ключа від забутого міста.

Спробував юнак уявити собі те місто і той палац, але щоразу вони поставали в його уяві іншими. Одного разу
вулиці міста були вимощені щирим золотом, а дахи на будівлях сяяли рубінами. Іншим разом місто уявлялося йому все в руїнах, а з-поза гір потрощеного каменю, мов перлина, виблискував палац.

Однак скільки він не силкувався, а проте ніяк не міг уявити собі ключ. Спершу був переконаний, що
той ключ — величезний, золотий і всипаний дорогоцінним камінням, а далі дійшов висновку, що він усе-таки маленький і потемнілий від часу.

У роздумах про ключ юнак вступив у перше на своєму шляху село, проте ніхто на нього і не поглянув. А на його розпитки про забуте місто, палац і ключ люди лише знизували плечима. «Що хоче цей хлопець? — питали вони один одного.— Такого міста немає! Ніхто його ніколи не бачив, ніхто про нього нічого не чув!»

Люди йшли в своїх справах, а юнак далі розпитував нових стрічних, аж поки нарешті не зустрів одного сиводавнього дідка, котрий, подумавши, сказав, що начебто колись давним-давно чув про якесь забуте місто і
палац у ньому. Може, на Високих горах ще живуть старі мудреці, які знають таємницю забутого міста…

Юнакові нічого не залишалося, як іти до Високих гір.
Тяжким і далеким був шлях до них, мандрівець знемагав од спеки й голоду. На прохання подати бодай скоринку хліба він завжди чув у відповідь: «Ти молодий, можеш і заробити!»

Тож довелося йому спершу добувати руду під землею, а потім засипати її у печі на заводі. З часом він заробив трохи грошейна хліб і помандрував далі, більше не зупиняючись аж доВисоких гір.

А там його пересилила втома. Ніхто не знає, скільки часу він проспав і що йому снилося. Але коли
прокинувся, то побачив, що із-за гірських вершин випливає Місяць, величезний і червоний, неначе щойно побував у печі, де плавлять руду. «Він, мабуть, знає, де живуть старі мудреці!» — подумав юнак. Але на його запитання Місяць і бровою не повів.

— Я ніколи не чув про забуте місто! — сказав він переконливо.— І про старих мудреців нічого не знаю. Може, Мати трав щось знає? Трави скрізь ростуть, усе бачать і чують.

Тож Мати трав мусить знати всі таємниці світу…

— Що за нісенітниці ти кажеш?! — голосно засміявся юнак.— Хто питає поради у трав? Що вони можуть знати? —

Він повернувся і рішуче попростував далі…
На кручі, за виступом скелі, юнак зустрів сивого дідка у довгому плащі, який загрібав у жар картоплини. Тихо й доброзичливо дідок запропонував незнайомцеві зігрітися біля багаття й підкріпитися, чим бог послав. Старий говорив так спокійно, наче вони не випадково зустрілися високо в горах, а заздалегідь домовилися про зустріч.

Сторінки: 1 2 3

Сподобався твір? Залиш оцінку!

0 / 5. Оцінили: 0

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Золотий таріль ”
Збірка казок
Гроздана Олуїч
Переклад з сербо – хорватського – Миколи Шпаковатого
Видавництво: “Веселка ”
м. Київ, 1987 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: