TOU

Заячі лапи

Костянтин Паустовський

До ветеринара в наше село прийшов з Урженського озера Ваня Малявін і приніс загорнутого у рвану ватяну куртку маленького теплого зайця. Заєць плакав і часто кліпав червоними від сліз очима…
– Ти що, здурів? – крикнув ветеринар. – Скоро мишей мені носитимеш, шибенику!
– А ви не лайтеся, це заєць особливий, – хрипким шепотом сказав Ваня. – Його дід прислав, наказав лікувати.
– Від чого лікувати?
– Лапи в нього попечені.
Ветеринар обернув Ваню обличчям до дверей, штовхнув у спину і гримнув услід:
– Іди, іди! Не вмію я їх лікувати. Засмаж його з цибулею – дідові буде обід.
Ваня нічого не відповів. Він вийшов у сіни, заморгав очима, шморгнув носом і притулився до дерев’яної стіни. По стіні потекли сльози. Заєць тихо тремтів під засмальцьованою курткою.
– Що з тобою, хлопче? – запитала Ваню жаліслива бабуся Онися; вона привела до ветеринара свою єдину козу. – Чого ви, сердешні, удвох сльози ллєте? Чи сталося щось?
– Попечений він, дідусевий заєць, – тихо сказав Ваня. – На лісовій пожежі лапи собі попік, бігати не може. Ось-ось, диви, помре.
– Не помре, малий, – прошамкотіла Онися. – Скажи дідусеві своєму, якщо так йому охоче зайця вилікувати, нехай віднесе його в місто до Карла Петровича.
Ваня витер сльози і пішов лісами додому, на Урженське озеро. Він не йшов, а біг босоніж гарячою піщаною дорогою. Нещодавня лісова пожежа пройшла стороною на північ біля самого озера. Пахло гаривом і сухою гвоздикою. Вона великими островами росла на галявинах.
Заєць стогнав.
Ваня знайшов по дорозі пухнасті, вкриті срібними м’якими волосинками листочки, вирвав їх, поклав під сосну і розгорнув зайця. Заєць подивився на листя, ткнувся в нього головою і притих.
– Ти чого, сірий? – тихо запитав Ваня. – Ти б поїв.
Заєць мовчав.
– Ти б поїв, – повторив Ваня, і голос його затремтів. – Може, пити хочеш?
Заєць ворухнув рваним вухом і заплющив очі.
Ваня взяв його на руки і побіг навпростець через ліс – треба було якнайшвидше дати зайцеві напитися води з озера.
Нечувана спека стояла в те літо над лісами. Вранці набігли вервечки білих хмаринок. Опівдні хмари стрімко рвалися вгору до зеніту, і на очах підносилися і зникали десь за межами неба. Спекотний ураган дув уже два тижні без упину. Смола, що стікала по соснових стовбурах, перетворилася на бурштиновий камінь.
Уранці дід надів чисті онучі та нові личаки, узяв палицю і шматок хліба і пішов до міста. Ваня ніс зайця позаду. Заєць зовсім притих, тільки зрідка здригався всім тілом і судомно зітхав.
Суховій здійняв над містом хмару куряви, м’якої, наче борошно. У ній літав курячий пух, сухе листя і солома. Здалеку здавалося, що над містом димить тиха пожежа.
На базарній площі було дуже порожньо, спекотно; візницькі коні дрімали біля водогінної будки, і на головах у них були одягнені солом’яні капелюхи. Дід перехрестився.
– Чи то кінь, чи то наречена – дідько їх розбере! – сказав він і сплюнув.
Довго питали в перехожих про Карла Петровича, але ніхто нічого до ладу не відповідав.
Зайшли до аптеки. Огрядний старий чоловік у пенсне і в короткому білому халаті сердито знизав плечима і сказав:
– Це мені подобається! Досить дивне питання! Карл Петрович Корш – спеціаліст з дитячих хвороб – вже три роки як перестав приймати пацієнтів. Навіщо він вам?
Дід, затинаючись від поваги до аптекаря і від нерішучості, розповів про зайця.
– Це мені подобається! – сказав аптекар. – Цікаві пацієнти завелися в нашому місті. Це мені вельми подобається!
Він нервово зняв пенсне, протер, знову почепив на носа і подивився на діда.
Дід мовчав і тупцяв на місці. Аптекар теж мовчав. Мовчання ставало гнітючим.
– Поштова вулиця, три! – раптом спересердя крикнув аптекар і закрив якусь розтріпану товсту книгу. – Три!
Дід із Ванею добрели до Поштової вулиці саме вчасно – з-за Оки насувалася гроза. Лінивий грім потягувався за обрієм, наче заспаний силач розпрямляв плечі і знехотя струшував землю. Сірі хвилі пішли по річці. Безшумні блискавки нишком, але стрімко і сильно били по луках; далеко за Полянами вже палав підпалений ними стіг сіна. Великі краплі дощу падали на курний шлях, і незабаром він став схожий на місячну поверхню: кожна крапля залишала в куряві маленький кратер.

Карл Петрович грав на роялі щось сумне і мелодійне, коли у вікні з’явилася розпатлана борода діда.
Через хвилину Карл Петрович вже сердився.
– Я не ветеринар, – сказав він і закрив кришку рояля. Тієї ж миті у луках прогуркотів грім. – Я все життя лікував дітей, а не зайців.
– Що дитина, що заєць – все одно, – уперто пробурмотів дід. – Все одно! Полікуй, яви милість! Ветеринар наш у таких справах не тямить. Він у нас коновал. Цей заєць, можна сказати, спаситель мій: я йому життям зобов’язаний, маю йому віддячити, а ти кажеш – кинути!
Ще за хвилину Карл Петрович – старий із скуйовдженими сивими бровами, – хвилюючись, слухав уривчасту дідову розповідь.
Карл Петрович зрештою погодився лікувати зайця. Наступного ранку дід пішов на озеро, а Ваню залишив у Карла Петровича доглядати зайця.
Через день уся поросла гусячою травою Поштова вулиця вже знала, що Карл Петрович лікує зайця, який обгорів на страшній лісовій пожежі і врятував якогось дідка.
Через два дні про це вже знало все містечко, а на третій день до Карла Петровича прийшов довготелесий юнак у фетровому капелюсі, назвався співробітником московської газети і попросив розказати про зайця.

Сторінки: 1 2

Сподобався твір? Залиш оцінку!

5 / 5. Оцінили: 4

Поки немає оцінок...

Джерело:

“ Заячьи лапы”

Костянтин Паустовський

Видавництво: “АСТ”

2017 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: