Зайчик і калина

Чарівна Осінь поступово з молодої жінки перетворювалась на бабусю. Все сердитішою ставала, бо втомилася дуже. Поки дала лад урожаєві, поскладала все до комори, поки вклала спати дерева, кущі, травицю, квіти… Дбайливішу господиню годі й шукати.

Зайчик Сіра Шубка, хоч і боявся Осені, проте полюбив її. За щедрість. Ось тільки, коли старенькою стала, відчув на собі і холод, і дощ, хоч і кожушок потеплішав, проте…

— Це попервах так, — втішала малого мама-зайчиха.

— Згодом призвичаєшся…

Сіра, Шубка вірив мамі, проте раз у раз згадував, як добре було влітку, як тепло і весело.

Якось день видався особливо холодним. Дув сердитий Північний Вітер, пролітав сніг, а тут ще й мама кудись побігла. Вона вже не так турбувалась про свого синочка, вважала, що виріс. Воно то й справді, заяче життя не з легких, отож і побільше самостійності не завадить.

Поснідав зайчик гілочками лози і закортіло йому травички поскубати. Може де й залишилась в долині. Прибіг зайчик на долину і завмер.

— Лишенько, пожежа!

Зайчик злякався і справді не на жарт, проте почув лемент:

— Скре-ке-ке! Скре-ке-ке! Що таке? Пожежа? Та це ж Калина достигла, дурненький! Прихопив її перший мороз,і ось маєш.

Зайчик трішки втихомирився і підійшов ближче:

— Ви… чарівна.

— Я знаю, — просто сказала Калина.

І зайчику сподобалась ця простота.

— А ти, я бачу, змерз, Сіра, Шубко? — стурбувалась Калина

— Е, трішки…

— А йди-но сюди ближче. Погрієшся.

Зайчик притулився до Калини, згорнувся клубочком і задрімав, було йому тепло і затишно, мов на сонячній галявині влітку. Калина оберігала малого від злого вітру, а від грон її йшло дивне тепло.

Принишкла і Сорока на гілці: хай поспить малюк. Була вона хоч і скрекучою, проте мала добре серце.