Зайчик і різдвяне світло

Повітря було дзвінко холодне, і сніг виблискував на гілках ялинок.

У заячій норі на узліссі в каміні потріскував вогонь і пахло різдвяною випічкою. Був Святвечір. Вуханчик, маленьке зайченя, чекав на Санта – Клауса. Тато заєць сидів біля віконця й дивився надвір.

– Вуханчику! – раптом покликав він. – Я побачив якесь яскраве світло! Що воно таке?

Зайчик метнувся до вікна.

– Де? – спитав схвильовано. – Де ж воно?

– Хм, – пробурмотів тато – заєць. – Щойно було тут. А зараз я його вже не бачу.

– Може це був Санта – Клаус? – вигукнув Вуханчик.

Тато – заєць похитав головою:

– Хтозна…..

– Я перевірю! – вирішив зайчик. Він начепив лижі, обмотав шийку шарфом і кулею вилетів на вулицю.

Зайчик глянув ліворуч і праворуч, потім оббіг довкола нори. Дивно. Не видно жодного світла. Вуханчик примружився. Може, він знайде щось далі, в лісі?

Маленький зайчик рушив уперед. Несподівано він побачив, як щось світиться поміж корінням старого дуба.

– Це ж нірка Дзвіночки, – пробурмотів він. – Можливо Санта – Клаус зараз у неї в гостях?

Зайчик постукав у двері й нетерпляче переступив з лапки на лапку, поки маленька білочка відчиняла йому.

– Веселого Різдва Вуханчику! – радісно привіталася Дзвіночка.

Вуханчик з цікавістю оглянув нору.

– Я побачив якесь сяйво, – сказав він. – І тоді я подумав….

– Так поглянь! – сказала Дзвіночка з гордістю. – Це моя дерев’яна зірка. Я сама її зробила!

Справді, нірка Дзвіночки була яскраво освітлена.

– Пребілочночудесно! – підтвердив Вуханчик із захватом. – А чи ти бува, не бачила Санта – Клауса?

– На жаль, ні…- Дзвіночка похитала головою.

– Він має бути неподалік, – замислено сказав зайчик.

Тоді білочка задула всі свічки й рішуче мовила:

– Нумо шукати разом!

Дзвіночка та Вуханчик пройшлися вздовж озера.

– Там, попереду! – вигукнуло зайченя. – Ти бачиш це світло?

Дзвіночка схвильовано кивнула, і вони з Вуханчиком побігли швидше.

– Це ж нірка лисенятка Рудика! – впізнала хатку Дзвіночка.

– Можливо, Санта – Клаус зараз у нього в гостях? – припустив Вуханчик.

Вони натиснули на дзвінок.

– Веселого Різдва! – привіталося маленьке лисеня.

– Ми побачили в тебе якесь світло, – почав Вуханчик. – І тоді ми подумали……

– Так, подивіться, – з гордістю сказав Рудик. – У мене є гірлянди! На всіх стінах!

– Прелисечудесно! – із захватом сказала Дзвіночка.

Рудик пригостив своїх друзів різдвяним печивом.

– Ми шукаємо Санта – Клауса, – розповіла Дзвіночка. –  Він має бути десь поблизу.

– Справді? – вигукнув Рудик. – Тоді я йду з вами!

Рудик, Дзвіночка та Вуханчик йшли полем у глибоких снігових заметах.

– Там, попереду! – вигукнув Рудик. – Я бачу там якесь яскраве світло!

– А це не нора борсука Малюка? – спитала Дзвіночка, коли вони підійшли ближче. Справді – світло линуло з борсучої нори.

– Привіт, Малюче! – крикнув Вуханчик. – Це ми!

До входу вийшов борсук Малюк.

– Веселого Різдва, – з усміхом привітався він.

– Ми побачили в тебе світло, – сказала Дзвіночка, – і подумали….

Малюк кивнув.

– Світиться, як зоряне небо, погляньте!

У кімнаті Малюка стояла велика ваза із цілим оберемком бенгальских вогників.

– Я саме запалив їх усі!

– Оце та – а – ак, – вражено видихнув Вуханчик. – Їх там, певно, сто штук!

– А Санта – Клаус до тебе часом не заходив? – не вгавала Дзвіночка.

– Малюк заперечливо похитав головою і пригостив своїх друзів ароматним різдвяним борсучим чаєм.

– Я цілісінький день чекаю, але він не заходив. Знаєте що? Я піду його шукати разом із вами!

Вуханчик, Дзвіночка, Рудик і Малюк проминули верби. За полем поволі сідало сонце й фарбувало небокрай у рожевий колір. Друзі завзято вели пошуки. І в сутінках вони помітили, як щось мерехтить.

– Ви це бачите? – вигукнув Вуханчик. – Там якесь світло!

На галявині друзі зустріли Намистинку, дику свинку.

– Веселого Різдва! – пророхкала вона. – Я сьогодні різдвяна дика свиня!

Свинка прикрасила себе сяйливою зіркою.

– Пресвинечудесно! – похвалила її Дзвіночка. – Скажи, будь ласка, а тут раптом не було Санта – Клауса?

– Ні, – відповіла Намистинка. – А чому ви питаєте?

– Бо ми дуже сильно хотіли б його побачити, – відповів Рудик.

– Я теж, – рохнула Намистинка і пішла разом із друзями.

Гуртом вони оглянули все довкола – і ліворуч, і праворуч, і за всіма кущами.

– Веселого Різдва! – несподівано пролунало згори.

Друзі підвели голови, щоб глянути, хто до них говорить.

– Веселого Різдва, Мудруню! – відповіли вони.

Сова Мудруня сиділа на грубій гілці й дружньо їм підморгувала.

– Ти, напевно, звідти дуже добре все бачиш? – поцікавився Малюк.

– Так, – Мудруня кивнула. – Я бачу сонце, місяць і зірки.

– А може, ти ще й Санта – Клауса бачила? – нетерпляче спитав Рудик

– Ні, – відповіла Мудруня. – Але його можна побачити лише раз на сто років.

– Ох! – зітхнула Дзвіночка. – Лише раз на сто років….

Совичка засміялася:

– Але я бачу сліди від саней там, на роздоріжжі.

Намистинка мерщій побігла туди.

– Це поза сумнівом, були сани Санта – Клауса, – пророхкала вона. – Ми маємо піти по цих слідах!

Тим часом вже смеркалося, але місяць світив так яскраво, що друзі добре бачили лісову дорогу.

– Попереду! – схвильовано крикнув Рудик. – Ви бачите яскраве світло?

Вуханчик остовпів.

– Та це ж просто біля нашої заячої нори!

Перед норою стояв тато Вуханчика і тримав у лапках ліхтар.

– Лишень уявіть! – гукнув він. – Тут був Санта – Клаус!

Ялинка на подвір’ї була прикрашена, а під її гілками лежали подарунки, що їх приніс Санта – Клаус.

– Ти бачив його? – спитав Вуханчик, затамувавши подих.

Тато – заєць похитав головою:

– Я встиг побачити лише яскраве світло

А потім усі вони святкували Різдво. Мама – зайчиха приготувала гаряче какао. Рудик, Дзвіночка, малюк, Намистинка та Вуханчик стрибали довкола різдвяної ялинки і співали різдвяних пісень, яких тільки знали. Згодом звірята розпакували свої подарунки й разом бавилися, доки від утоми не стали падати з лапок.

– Наступного року, – пробурмотів Вуханчик, – наступного року ми обов’язково побачимо Санта – Клауса.

А на небі зійшла Різдвяна Зірка, і її мерехтливе світло падало на засніжені верхівки ялинок, від чого ті виблискували ще гарніше.