TOU

Зайка — траву поїдайка і його сім’я

Казки Ісаака Кіпніса

В одному лісі жив заєць зі своєю жінкою-зайчихою та дітками-зайченятами. Жили вони у великій нужді. Часто зайці ласували травою, звичайною зеленою травою, хоча свіжа, ніжна капуста та морква були їм більше до смаку. Тому бідолаху зайця всі називали «Зайка – траву поїдайка».

І навіть його дітей у лісі називали не інакше, як «Зайки – траву поїдайки».

Та раптом сталася історія, що змінила життя заячого сімейства.

Одного холодного осіннього ранку зайчиха скаржилася зайцю:

– Усі звірі вже давним-давно утеплили свої домівки на зиму, – говорила вона, – і тільки в нас в хаті дме з усіх кутів. У діток від холоду зуб на зуб не попадає.

– Ну, ну! Досить! – заспокоїв її «Зайка – траву поїдайка». – Сьогодні ж наш будинок стане не гіршим за інші. Ти звари добрий обід, а я лагодитиму дах та залатаю дірку в стіні.

– Де ти візьмеш таку велику дошку? – питає зайчиха.

– Ото, маєш, дошка! Потрібно всього лише дощечку. Одну підходящу я вже примітив… на городі, де ми беремо капусту на свята. Не турбуйся! Все буде добре!

Заєць разом із старшим зайченятком крадькома залізли на город. Ох і натерпілися вони страху! Що й казати! То раптом хтось пробіжить, то хрусне гілка, а то дерево від вітру зашумить. Але тато-заєць, знав, що казав: дійсно, на городі, біля самого паркану лежала дошка. Не гаючи часу, зайці притягли дошку і ще до заходу сонця залатали дірку в стіні.

Вся заяча сім’я, відступивши на кілька кроків, милувалася новою латкою.

І тільки тоді заєць-тато побачив, що на дошці намальований великий чобіт! Спочатку він засмутився: чому він цього відразу не помітив, тоді б він прибив дошку так, щоб чобота не було видно. Але потім він усміхнувся й безтурботно сказав дітям:

– Ха! Так навіть краще! Нехай у лісі всі знають, що «Зайка – траву поїдайка» прикрасив свій будинок картинами!

Тільки тепер він відчув, як він стомився. Зайчиха дала йому гарячого борщу з капустою – пальчики оближеш!

– Спасибі тобі, люба, за чудовий обід! – сказав він та приліг відпочити.

– І тобі спасибі за роботу! – відповіла зайчиха. – Такої теплої домівки, як наша, тепер і не знайдеш в цілому лісі!

І вона вкрила зайця ковдрою та наказала дітям, щоб було тихо, – тато спить!

Але раптом хтось постукав у двері, раз,другий…

Зайчиха взулася в кімнатні капці та пішла навшпиньки до дверей.

– Хто там? – спитала вона тихо.

– Це я! Молодший син старої ведмедиці.

– Чого тобі? – запитала зайчиха с острахом.

– Мені потрібно до шевця.

У зайчихи відлягло від серця. Вона визирнула з дверей і відповіла з милою усмішкою:

– Ти помиляєшся. Тут живемо ми, прості зайці…

– Не може бути! – сказав ведмедик. – Ось уже три дні й три ночі, як я шукаю будинок з вивіскою, де намальований чобіт. Там повинен бути швець. Нехай він полагодить мій лівий черевик. За це мама пришле вам горщик меду.

– Так, але де ти бачив таку вивіску?

– А це що? – сказав ведмедик, – та тицьнув лапкою на дошку із намальованим чоботом.

Зайчиха хотіла пояснити ведмежаті, в чому справа, але цієї хвилі біля будинку опустився довгоногий журавель:

– Де тут швець? Я хочу, щоб він пошив мені непромокаючі чоботи. Нехай зробить їх добре, я принесу йому за це багато риби. Навіть жаб не пошкодую – принесу!

Тільки хотіла зайчиха заперечити, як прийшов горностай.

– Господине! – сказав він. – Нехай твій чоловік пошиє мені такі черевики, щоб вони не залишали слідів на свіжому снігу. Тільки швиденько, бо зима вже на носі!

Аж тут вийшов в хатки сам заєць і побачив, що біля його будинку зібрався натовп.

– Шевця нам, шевця!

Тоді він почухав лапкою за вухом і досить твердо промовив:

– Шановні звірі й птахи! Що правда, то правда. Колись мої предки мали деяке відношення до шевської справи. Я й сам до цього маю деякі здібності, але…

– В чому справа, кажи швидше!

– Потрібні інструменти.

Принесли інструменти, і «Зайка – траву поїдайка» узявся до роботи.

Скоро в лісі було видано указ, щоб звірі не сміли ображати зайця-шевця.

Тепер, коли приходить осінь, у зайця багато роботи. Йому допомагають і жінка, і діти.

Будинок їх – повна чаша. Іноді, темної осінньої ночі до них зайде погрітися старий ведмідь. Зайчиха пригощає його гарячим духмяним борщем. Надворі виє вітер, а в хаті тепло-тепло. Ведмідь чухає кудлату спину  об шевський верстак та дрімає. А зайчиха прилаштовується навпроти нього з роботою в лапках і розповідає йому чи не в сотий раз історію з шевської вивіскою – історію про те, як заєць забезпечив дітей та дітей своїх дітей.

Сподобався твір? Залиш оцінку!

4.9 / 5. Оцінили: 14

Поки немає оцінок...

Джерело:

” Котенок, который забыл, как надо просить есть”

Ісаак Кіпніс

Переклад з ідиш – Р. Баумволь

Видавництво : “Росмэн”, 1996 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: