Зайці та жаби

Зібралися якось на потаємній галявині в
густому лісі всі зайці округи. Сходилися
тихо, поволі, мовчазні й сумні.

Коли вже й останній прийшов, наперед
виступив Старий Заєць, проводир свого
племені, піднявся на сухий пень і сказав
зажурено:

– Друзі мої безталанні, любе моє
товариство! Сьогодні скликав я вас, аби ще
раз поговорити про наше життя, бо треба,
врешті-решт, якось давати раду нашим бідам.

– Кажи перший, дідуню! – загукали зайці.-
Слухаємо тебе! [174]

– Діти мої,- провадив Старий Заєць далі,- ви
добре знаєте, що ми – найнещасніші створіння
на світі. А чому? Та тому, що ми боягузи.
Боїмося всякої дрібниці. Сухий листок упаде
біля нас, а ми вже ноги на плечі й даємо
такого чосу, наче то найстрашніший ворог.
Випурхне горобець із трави, то в нас дух у п’яти
залізе і мчимо наосліп щосили. Немає в
цілому світі поміж великими й малими
звірами таких боягузів, як ми.

– Ми в тім не винні! – гукнув один молодий
зайчисько.- Як ми можемо боротися, коли не
маємо зброї?!

– Коли б то в нас були роги, як у цапів! –
докинув другий.

– Або вовчі зуби! – притакнув третій.

– Чому ми не маємо таких кігтів, як рись?

– Справді!- сказав Старий Заєць.- Ми такі
беззбройні, то не наша вина. Але опріч зброї
нам бракує ще дечого, а надто – вдачі. В наших
грудях б’ються не сміливі серця, а
боягузливі. От, приміром, бачив я позавчора
на леваді, як гуска дзьобала величезного
бика. На що вона сподівалася? Що переможе
його? Ні. А проте не втекла. А он у мірошника
кошеня подряпало пса, а цуценя, яке ще й
ходити [175]гаразд не вміє, сміливо напало на
перехожого.;: А скажіть мені – хто з нашого
роду нападе бодай на нікчемного черв’яка?
Жоден не нападе. Одвіку так ведеться, з
дідів-прадідів наших. І всі звірі та птахи
про це знають, і люди, тож і сміються з нас. І
кожного боягуза називають зайцем.
Осоромилося наше плем’я на весь світ, і
через те нас усі зневажають. Немає в світі
нікого полохливішого за нас.

– Авжеж! – притакнув інший заєць.- Я сам оце
злякався бджоли, що пролетіла повз мене. А
бджола засміялася й помчала до своїх подруг
– розповісти про це. Скоро про мене знатиме
все поле. Тепер хоч не потикайся туди, бо всі
тицятимуть у мене й глузуватимуть. Нащо
здалося таке життя?

– Так, так, нащо! – відгукнулися зайці.-
Краще втопитися!

– Втопитися! Він правий!

– Смерть миліша за таке скніння!

– Хай разом з нами щезне з білого світу наш
сором! Геть вагання, хай згине наша неслава!

Підвівся знов Старий Заєць, випростався й
гукнув дужим, молодечим голосом:

– Дякую вам, любі мої, ваш рішенець [176]
найкращий і наймудріший! Вперед, не гаймо
часу! До озера! Хай поглине нас його глибінь!

І заяча громада посунула вниз, у долину.
Попереду йшов Старий Заєць, щасливий і
гордий з рішучості свого племені.

«Вперше за все наше життя чинимо сміливо й
мужньо,- думав він.- Вперше і востаннє».

Невдовзі дісталися вони берега озера.
Було воно таке глибоке, що як упадеш у нього
– годі й думати про порятунок.

Хоч яка легка й нечутна заяча хода,
величезне юрмисько не могло посуватися
тихо. Тому жаби, що вигрівалися під сонцем
на березі, завважили шум і жахнулися.

– Ворог! – закричали.- Мерщій у воду!
Рятуймося! Мерщій!

І кинулися одна поперед одної в озеро.
Старий Заєць перший почув ті крики і
побачив безладну втечу. А відтак наказав
своїй громаді спинитися й мовив до неї такі
слова: друзі мої, даремно ми думали, що наш
рід – найбоягузливіший з усіх. Даремно
збираємося вкоротити собі віку. Є ще й такі
страхополохи, що бояться нас. Чули, як
полякалися жаби? Тож вертаймося до своїх
домівок та будьмо вдоволені з того, які ми є.

Подалися зайці назад. І здався їм ліс
гарнішим, сонце теплішим, вітрець – ніжнішим.
Трава видалася смачнішою, а життя –
прекрасним.

І донині так ведеться зайцям, і вікують
вони радісно та щасливо.