TOU

Західний ліс

Казки Елеонор Фарджон

Усі діти в королівстві Справамчас бажали потрапити до Західного Лісу, аж поки не виростали, не одружувалися і не заводили своєї власної дитини. І тоді власну дитину вони починали попереджати про небезпеку, якої самі ніколи не бачили.

Не дивно, що коли Джон оголосив, що піде полювати в Західний Ліс, міністри злякалися за своїх дітей. “Це заборонено!” – знову закричали вони.

– Мама мені про це сказала, коли я був хлопчиком, – сказав Джон, – завтра ми поїдемо полювати в Західний Ліс.

– Ваша величносте, усі батьки і матері повстануть проти Вас, якщо Ви зламаєте паркан.

– Ми перескочимо через паркан, – сказав молодий король, – і завтра будемо полювати у Західному Лісі.

Він пішов сказати Селіні, щоб вона приготувала його речі, і побачив, що вона стоїть біля його столу, спираючись на швабру, і читає те, що він написав.

– Не смій читати! – різко сказав король.

– О, гаразд, – сказала Селіна. Вона відійшла і стала витирати пил з каміна.

Король чекав, що вона ще щось скаже, але вона нічого не сказала, то довелося йому самому. Він сказав дуже холодно:

– Я збираюся на полювання завтра. Я хочу, щоб ти приготувала мої речі.

– Які речі? – запитала Селіна.

– Для полювання, звичайно, – сказав король і подумав: “Вона дійсно найдурніша з дівчат, кого я знаю”.

– Гаразд, – сказала Селіна, – отже, Ви збираєтеся на полювання.

– Саме це я тобі й сказав.

– Де Ви збираєтеся полювати?

– В Західному Лісі.

– Бути того не може, – сказала Селіна.

– Хотілося б, – роздратовано сказав Джон, – щоб ти зрозуміла – я роблю те, що кажу.

Селіна почала змітати пил зі столу і помахом свого віничка змахнула на підлогу аркуш, на якому писав король. Король підняв його сердито, потім почервонів і, повагавшись, сказав нарешті:

– Ти це прочитала, так?

– Угу! – погодилася Селіна. Настало довге мовчання.

– Ну і? – сказав король.

– Це віршик, так? – запитала Селіна.

– Так.

– Я так і зрозуміла, – сказала Селіна. – Ну, з вашою кімнатою, здається, покінчено. – І вона пішла.

Король так на неї розсердився, що зім’яв свого віршика у паперову кульку та жбурнув його в кошик для сміття, просто так, щоб помститися їй.

Настав ранок, і мисливці вирушили до Західного Лісу.

Сповнений нетерпіння, молодий король скакав попереду на своєму білому коні, а єгеря і придворні за ним. Незабаром стало видно високий паркан, але королю він уже не здавався таким високим, як в дитинстві. Уздовж огорожі, як завжди, присідали навпочіпки або даремно тяглися навшпиньки діти, намагаючись зазирнути поверх або крізь нього.

– Діти, відійдіть! – крикнув король і послав коня через паркан.

Наче великий білий птах, кінь перестрибнув паркан, а позаду тупцювали коні його почту. Але за ним ніхто не поскакав. Деякі з них були батьками, які попереджали своїх дітей про таку небезпеку, що тепер і самі відчули страх; інші, хоча давно вже були дорослими чоловіками, все ще були синами, яких вранці ще раз попередили батьки, коли пішла чутка, що король полюватиме в Західному Лісі. І тому сини, батьки, усі як один, зупинили своїх коней біля паркану, і лише король – сирота і холостяк – перестрибнув його і один вирушив у ліс.

Коли він опинився по той бік паркану, його першим почуттям було розчарування. Кінь потопав копитами у прілому листі, а перед ним були завали сушняку; сухе гілля, мертві папороті й трави, усе переплелося і заплуталося, вкрилося білим лишайником і чорним мохом.

Різноманітне сміття покоїлося в сухих гілках: зламані рами і розірвані картини, розбиті чайники і ляльки-каліки, іржаві сопілки, старі пташині гнізда і пожухлі вінки; стрічки як ганчірки і скляні кульки, надщерблені й негідні; книжки без обкладинок з карлючками на сторінках, зім’яті коробки з висохлими і потрісканими залишками фарб і сотні інших речей, усіх до одної ні до чого не придатних.

Король покрутив у руках якусь співаючу дзиґу зі зламаним механізмом, уламки повітряного змія без хвоста. Він спробував розкрутити дзиґу і запустити змія, але нічого не вийшло. Трохи роздратований, але більше спантеличений, він продирався через завали сміття, щоб подивитися, що знаходиться на іншому боці.

Там було лише рівне сіре піщане пустище, як тарілка пласке і розміром з пустелю. При тому, що воно було пласким, кінця йому не було видно, і хоча король скакав вже годину, нічого не змінювалося, що здалеку, що поблизу.

Раптом його охопив страх від того, що так довго він скаче в нікуди, і, озирнувшись, король побачив, що ледь розрізняє оті завали далеко позаду, смутні, як тінь. А як раптом вони зовсім зникнуть з очей? Тоді йому взагалі не вибратися з цього пустища. Злякавшись, він розвернув коня, пустився щодуху і через годину зітхнув з полегшенням, потрапивши за паркан з боку королівства Справамчас.

Діти, що обступили паркан, помітили його появу і заволали від захвату.

– Що Ви там бачили? Що Ви там бачили?

– Нічого, крім купи мотлоху. – сказав Джон.

Діти дивилися на нього з недовірою.

– А що ж у лісі? – запитав один з них.

– Там немає ніякого лісу, – сказав король.

Діти подивилися на нього так, ніби йому не повірили, тому король поскакав туди, де його з радістю привітали міністри.

– Слава Богу, Ви цілі, сір! – кричали вони, а потім, ну зовсім як діти, запитали:

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7

Сподобався твір? Залиш оцінку!

5 / 5. Оцінили: 1

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Сказки“
Збірка
Елеонор Фарджон
Видавництво: “Ангстрем”
1993 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: