TOU

Західний ліс

Казки Елеонор Фарджон

– Ну, що Ви там бачили?

– Нічого й нікого, – відповів Джон.

– Жодної відьми?

– Та жодної принцеси. Тому завтра я поїду до Північногірської країни і посватаюся.

Він піднявся нагору і велів Селіні скласти йому речі в дорогу.

– У які краї? – запитала Селіна.

– У Північні Гори, знайомитися з принцесою, – сказав король.

– Вам знадобиться хутряне пальто і вовняні рукавички, – сказала Селіна і пішла, щоб ними зайнятися. Король подумав, що його вірш теж, можливо, згодиться, але, зазирнувши у кошик для сміття, виявив, що Селіна все витрусила. Це так його роздратувало, що коли вона принесла йому стакан теплого молока перед сном, він навіть не сказав їй “на добраніч”.

Коли Джон прибув до Північногірської країни, він здивувався, що ніхто його не зустрічає. Про його приїзд сповістили заздалегідь, і королівські візити не так вже часто трапляються, щоб приймати їх як належне, – подумав Джон.

Було дуже прохолодно; було більш ніж прохолодно, – стояла холоднеча. Перехожі на вулицях йшли по своїх справах, в будинках і магазинах він теж бачив людей, але на нього ніхто навіть не глянув, а якщо хто і глянув, то не змінюючи виразу на обличчі. “У них і немає виразу, щоб його змінювати, – подумав Джон. – Ніколи не бачив таких застиглих холодних осіб”. Від їхньої байдужості королю стало холодно. Так само, як і від повітря, нерухомого, мов застиглий сніг. Не дуже гарний початок.

Все ж таки молодий король поспішив до будівлі, що стояла на гірському льодовику і блищала так, наче була зроблена з льоду. Це був довгий і важкий підйом для його коня, і коли король досяг вершини, руки в нього були червоні, а ніс синій.

Високий і мовчазний брамник дізнався його ім’я і зробив знак іти за ним у Тронний Зал. Джон пішов за ним, відчуваючи, що має не найкращий вигляд. Тронний Зал був витриманий весь у білому, і було відчуттящо ти в холодильнику. Джон озирнувся в пошуках печі і побачив величезний камін, повний шматків льоду.

У далекому кінці Залу на троні сидів король Північногірської країни, його придворні, ніби нерухомі боввани завмерли по обидва боки від нього. Жінки були в білих сукнях, чоловіки – у блискучих, як дзеркало, обладунках, у чому був король, не було видно через величезну білу бороду, що водоспадом спадала з його щік і підборіддя, приховуючи все інше. Біля його ніг, уся вкрита сніжною вуаллю, сиділа принцеса Півночі.

Брамник зупинився біля дверей і прошепотів: “Король Джон з королівства Справамчас”.

Звук його голосу ледве порушив тишу Тронного Залу. Ніхто не ворухнувся і не сказав ані слова. Брамник пішов, а молодий король вступив до зали. Відчував він себе шматком баранини, замороженої у холодильнику. Проте йому нічого не залишалося, як іти далі, і він, зібравши всю свою мужність, проїхався по підлозі до підніжжя королівського трону. Він не збирався їхати по підлозі, але під ногами був лід, і у нього так вийшло само собою.

Старий король холодно і запитливо подивився на молодого короля. Король Джон двічі відкашлявся і зміг прошепотіти:

– Я приїхав посвататися до Вашої дочки.

Король ледь помітно кивнув головою на принцесу, що сиділа біля його ніг, наче кажучи: ну то сватайся! Навіть ціною свого життя Джон не міг придумати, як починати. Якби він пам’ятав свій вірш! Він зробив відчайдушне зусилля пригадати, але натхнення у поетів – перша справа: якщо забув вірш у тому вигляді, в якому його написав, більше не згадаєш. Однак король зробив що міг: ставши на одне коліно перед мовчазною постаттю принцеси, він зашепотів:

Ти біліша, ніж сніжинка,
Що злітає із небес,
Ти красива і прекрасна,
Як у горах льдовик.
З снігу зроблена дівчина
Мені стане за дружину?
Прошу я, скажи мені:
Я хотів би чути “Ні”.

Після такого освідчення на кілька хвилин повисло важке мовчання, і Джон почав вже думати – щось з його віршем не задалося. Він почекав хвилин п’ять, вклонився і поїхав назад з Тронного Залу. Коли він вийшов з палацу, він поплескав себе по боках, кілька разів зробив губами “фіть”, скочив на коня і щосили пустився в королівство Справамчас.

– Домовилися? – запитали міністри.

– Про все! – сказав Джон.

Міністри потирали руки від задоволення. – Коли ж буде весілля?

– Ніколи! – сказав Джон, пішов нагору до своєї кімнати і покликав Селіну розпалити камін. Селіна була майстер розпалювати – через мить усе вже палало. Поки вона прибирала навколо каміна, вона поцікавилася:

– Вам сподобалася принцеса Півночі?

– Анітрохи, – відповів король.

– Піднесла, мабуть, Вам гарбуза?

– Знай своє місце, Селіно! – огризнувся король.

– О, гаразд. Ще чогось бажаєте?

– Так, перебери мої сумки. Завтра я їду до принцеси Південних Морів.

– Отже, Вам знадобиться солом’яний капелюх і легка піжама, – сказала Селіна і хотіла вже вийти з кімнати, коли король затримав її:

– Е-е… Селіно… – Вона зупинилася біля дверей.

– Е-е… до речі, Селіно, ти пам’ятаєш, який був той віршик, який ти прочитала… що я…

– У мене дуже багато роботи, щоб ще брати на себе клопіт вчити вірші, – сказала Селіна.

Вона пішла, а король так розсердився, що коли вона повернулася з грілкою для його ліжка, він навіть не сказав їй “дякую”.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7

Сподобався твір? Залиш оцінку!

5 / 5. Оцінили: 1

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Сказки“
Збірка
Елеонор Фарджон
Видавництво: “Ангстрем”
1993 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: