TOU

Західний ліс

Казки Елеонор Фарджон

Наступного дня молодий король вирушив до Південноморської країни, і спочатку подорож здалася йому настільки приємною, що він сповнився надії і задоволення. Небо було блакитне, в повітрі все завмерло, гріло сонце.

Але чим далі він їхав, тим блакитнішим робилося небо, все більше завмирало повітря, все сильніше гріло сонце; і коли він приїхав, усі приємні почуття перемогла втома. Повітря було важким від запаху троянд, сонце палило так яскраво, що різало в очах, і від розпеченої землі йшов такий жар, що у його коня плавилися підкови. Кінь насилу пересував ноги, піт стікав градом з його лискучих боків, а також по лобі і щоках вершника.

Як і минулого разу, був посланий гінець сповістити про приїзд молодого короля, і, як і минулого разу, ніхто не зустрічав його.

Королівське місто мовчало, ніби неживе, жалюзі на вікнах були опущені, на вулицях жодного руху. Дорогу, однак, питати не довелося; палац, побудований із полірованого золота з золотими банями та шпилями, виблискував за милю яскраво, як сонце.

Кінь короля доплівся до палацу і безсило впав на землю біля воріт. Все, на що був здатний сам король, це сповзти з сідла і назвати своє ім’я гладкому брамнику. Брамник просто позіхнув, не звертаючи на Джона уваги, тому йому довелося самому шукати Тронну Залу.

Там на розкішній золотій канапі лежав король Південноморської країни, а біля його ніг на купі золотих подушок розкинулася принцеса. По всьому Залу, розвалившись серед гір подушок, на золочених канапах сиділи придворні.

На всіх була золота тканина, і Джон серед усіх цих куп ледь розрізняв, де люди, а де подушки. Але щодо короля і його красуні дочки – сумніву не було. “Вона дійсно красуня, – подумав Джон, – тільки вже надто гладка”. Її батько був ще гладкішим, він повільно розплився у тягучій, ледачій усмішці, коли Джон підійшов, але більше напружуватися не став.

– Я приїхав посвататися до Вашої дочки, – пробурмотів Джон.

Посмішка у короля розпливлася ще ширше, ще лінивіше, наче він говорив: “Ну що ж, я не проти”. А оскільки всі ніби чекали чогось від Джона, він подумав, що треба б починати. Але красномовство та сили йому змінили, і в розпачі Джон спробував згадати свій забутий вірш, який, напевно, зуміє зачепити серце принцеси. В голові у нього все пливло, нарешті, йому здалося, що він згадав, і, опустившись на коліна перед напівлежачою принцесою, він вимовив:

Фігуру вашу, люба панно,
На жаль, уже не переробиш.
Ви набагато більші й гладкіші,
Ніж я собі міг уявити.
Вас покохати я не здатен,
І хоч прийшов сюди сьогодні,
Щоб шлюб Вам запропонувати,
Я сподіваюсь, ви не згодні.

Принцеса позіхнула йому прямо в обличчя. Оскільки більше абсолютно нічого не відбувалося, Джон встав з колін, вибрався на вулицю, змусив коня підвестися на ноги, видерся у сідло і потрусив у своє королівство Справамчас. “Не думаю, щоб це був той самий вірш”, – кілька разів сказав він собі по дорозі.

Міністри з нетерпінням на нього чекали.

– Все владналося? – запитали вони. – Ви знайшли спільну мову з принцесою Півдня?

– Цілком, – відповів Джон.

Міністри просяяли від задоволення:

– Коли ж вона стане Вашою нареченою?

– Ніколи! – відповів Джон; він пішов у свою кімнату і покликав Селіну принести йому холодний апельсиновий напій. Вона дуже добре вміла його готувати і незабаром принесла напій у високому келиху з соломинкою і плаваючими зверху шматочками помаранчевого льоду. Поки король пив напій, Селіна поцікавилася:

– Ви порозумілися з принцесою Півдня?

– Ні, – сказав Джон.

– Не до вподоби, мабуть, їй припали?

– Не забувайся, Селіно!

– О, гаразд. Більше нічого не потрібно?

– Потрібно. Завтра я збираюся познайомитися з принцесою Східних Боліт.

– Тоді Вам знадобляться калоші і плащ, – сказала Селіна, забираючи його саквояж і виходячи з кімнати.

– Стривай, Селіно! – сказав король.

Селіна зупинилася.

– Де ти діла те, що витягла з мого кошика для паперів?

– Викинула у сміттєвий ящик, – сказала Селіна.

– На цьому тижні сміття вже вивозили?

– Я навмисне послала за сміттярем, – сказала Селіна, – мені здалося, мотлоху в ньому більше ніж звичайно.

Її відповідь так розсердила короля, що коли вона прийшла сказати, що все готово для освіжаючого прохолодного обливання, він, стоячи до неї спиною, затарабанив пальцями по шибці і замуркотів якийсь мотивчик, ніби її там не було.

Поїздка до Східноболотної країни сильно відрізнялася від його попередніх мандрівок. Чим дальше, тим більше на молодого короля налітав галасливий і сильний вітер, яким його ледве не здувало з сідла.

Здавалося, це було якесь збіговисько вітрів, ридаючих і завиваючих, гудучих і свистячих, з-ніг-збиваючих і пронизуючих, і все це одночасно. Вони згинали дерева, валили телеграфні стовпи і рекламні щити. Джонів капелюх ледь не злітав з його голови, а у вухах стояло таке виття і свист, і самому йому було настільки важко втриматися в сідлі, що він не міг навіть озирнутися навколо, не те що оглянути цей край. Він лише зауважив, що за містом неприємно та вогко, а в місті з сірого каменю немає ніякої краси.

“Але це спокоєм не назвеш”, – сказав Джон, порівнюючи його з мовчазною Північчю і сонним Півднем. Дійсно, спокою тут не було. Здавалося, що всі в місті бігають то туди, то сюди, швидко роблячи те, що необхідно у цю хвилину робити; вікна деренчали, двері плескали, собаки гавкали, гуркотіли вози по вулицях, і люди горланили на всю силу легенів, з тупотом гасаючи по своїх справах.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7

Сподобався твір? Залиш оцінку!

5 / 5. Оцінили: 1

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Сказки“
Збірка
Елеонор Фарджон
Видавництво: “Ангстрем”
1993 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: