TOU

Західний ліс

Казки Елеонор Фарджон

“Цікаво, чекають на мене чи ні?” – подумав Джон, тому що і сюди вперед був посланий гінець; і коли він наблизився до палацу, збудованого з простих гранітних плит, то задоволено побачив, як відчиняються двері і натовп людей прямує в його бік. Їх вела вперед дівчина у короткій спідниці, з розтріпаним волоссям і з ключкою в руці. Вона кинулася прямо до короля, вхопила його коня за гриву і прокричала:

– Ви граєте у хокей?

Джон ще не встиг відповісти, як вона, вигукнула:

– Пішли, нам не вистачає одного гравця, – і стягла його на землю.

Йому тицьнули в руки ключку, і не встиг він отямитися, як опинився на величезному полі позаду палацу, по коліно в багнюці. Палац стояв на краю скелі, і внизу під собою Джон бачив, як сірі, холодні, сердиті хвилі хльостають скелі, а на горі вітер приблизно так само хльостав людей.

Гра почалася; ні за кого він грав, ні в чому полягала гра, Джон так і не дізнався, але протягом години його бив вітер, били ключки, кусали солоні морські бризки. Йому кричали на вуха, грубо смикали туди і сюди, з голови до ніг заляпали брудом. Нарешті гра начебто скінчилася. Він без сил опустився на землю. Але і тепер йому не дали відпочити, та ж сама дівчина стукнула його кулаком по спині й сказала:

– Вставайте! Ви хто?

Джон ледь чутно відповів:

– Я король країни Справамчас.

– Та ну! А навіщо Ви приїхали?

– Засватати принцесу.

– Та що Ви кажете! Ну, давайте!

– Але ж це… – слабо почав король.

– Так, це я. Чом би й ні! Ну, вистрілюйте!

Король зробив страшенне зусилля, щоб зібратися з думками і пригадати свій забутий вірш, і ось що в нього вийшло:

Ви швидша за тисячі диких вітрів,
І дуже шкодую, що вас я зустрів.
Характери наші з різних світів,
Не бути нам разом ніколи в житті.

– Ну, такого я ще не чула! – закричала принцеса і, високо замахнувшися ключкою, кинулася на короля Джона. За нею рушив натовп обурених придворних, кожен із занесеною ключкою. Джон кинув погляд на галасливу, брудну команду, повернувся і кинувся навтьоки. Він ледве встиг скочити на коня, перш ніж ключки звалилися йому на голову. Він не зупинявся, допоки крики мешканців Східноболотної країни не потонули в шумі вітру. Потім і вітер затих, і нарешті молодий король, брудний, втомлений і захеканий, під’їхав до воріт власного палацу. Міністри чекали його на сходах.

– Вітаємо Вас, сір! – закричали вони. – Ви умовилися з принцесою Сходу?

– Цілком, – мовив Джон.

Міністри застрибали від радості:

– Коли ж вона призначить щасливий день?

– Ні-ко-ли! – гримнув король, кинувся у свою кімнату і гукнув Селіну щоб розібрати для нього ліжко. Вона безшумно і вправно впоралася з цим, і скоро постіль набула закликаючого до спочинку вигляду. Вона розклала його халат і домашні капці і запитала:

– Що ви думаєте про принцесу Сходу?

– Нічого, – похмуро відповів Джон.

– Ви їй на дух, мабуть, не потрібні?

– Ти забуваєш своє місце, Селіно!

– О, гаразд. Так Вам годиться?

– Ні, – сказав Джон. – Не годиться. Мені ніяк не годиться аж поки…

– Поки що?

– Поки я не знайду свого вірша.

– Вашого вірша? Ви маєте на увазі, того віршика?

– Саме його.

– Ви цього не могли раніше сказати? – і Селіна дістала його з кишені.

Молодий король тупнув ногою у відчаї.

– Тож, значить, він був у тебе весь цей час? – закричав він.

– Так, а що? Ви ж викинули його.

– Ти сказала, що вивалила його в сміття.

– Цього я точно не робила.

– Ти сказала, що не пам’ятаєш, про що він.

– Я й не пам’ятаю. Я ніколи не могла запам’ятати вірші напам’ять.

– Але ти ж його зберегла.

– Це зовсім інша справа.

– Навіщо ти його зберігала?

– Це вже моя справа. Добре ж Ви ставитеся до своєї праці, – сказала Селіна суворо. – Той, хто не поважає свою працю, не гідний взагалі щось робити.

– Я поважаю свою працю, Селіно, – сказав молодий король. – Правда, поважаю. Я шкодую, що зім’яв його і викинув. Я так зробив, тому що тобі він не сподобався.

– Я цього не казала.

– Тож він тобі подобається?

– Гарний.

– Правда, Селіно? Тобі сподобалося? О, Селіно, я забув його! Прочитай мені.

– Цього я робити не буду, – сказала Селіна, – може, це навчить Вас іншим разом запам’ятовувати те, що Ви пишете, перш ніж це викинути.

– Я згадав! – раптом закричав молодий король. – О, я чудово пам’ятаю тепер. Слухай! – і, схопивши її за руку, він прочитав:

Ти за пташку добріша, за квітку гарніша,
З кожним днем ти потрібна мені все сильніше.
Милий друже, без тебе я дуже сумую
І чекаю, коли твоє “так” я почую.

Настало мовчання, Селіна смикала свій фартух.

– То так там було? – з тривогою запитав молодий король.

– Більш-менш, – відповіла Селіна.

– Селіно, скажи мені “так”! Скажи “так”, Селіно!

– Запитаєте мене завтра, – сказала Селіна, – в Західному Лісі.

– Західний Ліс! – здивовано вигукнув король. – Ти ж знаєш, туди забороняють ходити.

– Хто забороняє?

– Наші батьки і матері.

– Ну, в мене не було ні батька, ні матері, – сказала Селіна, – я з Сиротинця.

– Отже, ти ходиш в Західний Ліс? – запитав король.

– Так, постійно, – відповіла Селіна, – коли у мене вихідний. Завтра у мене півдня вільні. Якщо у Вас є бажання зустрітися зі мною біля чорного ходу, ми підемо туди разом.

– Як ми туди потрапимо?

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7

Сподобався твір? Залиш оцінку!

5 / 5. Оцінили: 1

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Сказки“
Збірка
Елеонор Фарджон
Видавництво: “Ангстрем”
1993 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: