Закохані сосни

Сталося це у давнину, коли столицею Японії було ще місто Нара.

Жили в одному сел, біля моря, юнак на ім’я Ірацуко та дівчина на ім’я Ірацуме. Були вони обоє дуже гарні. Сватала їхня людська поголоска.

– От було б добре, якби покохали один одного Ірацуко та Ірацуме! — говорили всі довкола.

Але тільки юнак і дівчина ніби й зовсім не помічали один одного. Почує Ірацуко, що люди кажуть, та тільки рукою махне: відчепіться, мовляв. А як почнуть сусідки перед Ірацуме Ірацуко нахвалювати, посміхнеться дівчина та геть піде.

Ось якось влаштували селяни велике свято. Зібралися вони надвечір на лісовій галявині, стали співати, танцювати та вірші складати. Ось і підійшов юнак до красуні Ірацуме.

— Повернися до мене, подивися на мене,— каже.— Гарна ти, наче молода сосонка. Махни мені своєю гілочкою, дай знак, що любиш мене.

Закричала дівчина.

— Не годилося мені слухати такі слова,— відповідає.— Та вже зізнаюся, давно кохаю тебе.

Зауважили люди, що Ірацуко та Ірацуме розмовляють між собою, цікаво їм стало. Дуже вони підслухати хотіли, то підійдуть — посміхнуться, то осторонь пройдуть — посміхнуться. А потім і зовсім набридати стали:

— Коли на весілля покличете?

— Чи скоро весілля справлятимемо?

Розсердився Ірацуко:

— Нема від вас спокою,— каже.— Не дивіться на нас, не чіпайте нас!

Схопив він дівчину за руку і в глиб лісу побіг. Похитали люди головами.

— Не хотіли ми їх образити,— кажуть.— Просто радіємо, що щастя вони своє знайшли.

А закохані в ліс прибігли та під старою сосною зупинилися.

— Ось які люди! — ніяк не заспокоїться Ірацуко. — Нема від них порятунку!

– І то правда! — погодилася Ірацуме.— Вічно свої носи у чужі справи пхають!

Стало сутеніти. Тихо навколо, тільки місяць на небі сяє, та листя з дерев падає. Просиділи закохані всю ніч під старої сосною так і не помітили, що ранок настав. Озирнулися вони довкола: сонечко з-за гори піднімається, вдалині півні заспівали, собаки загавкали.

— Ходімо до села,— сказав Ірацуко. Хотів він підвестися, та ноги ніби в землю вросли.

— Я допоможу тобі! – Вигукнула Ірацуме і теж хотіла встати, але і її ноги слухатися перестали.

— Що з нами сталося? — здивувалися закохані.

А тим часом селяни в ліс прийшли — вирушили вони Ірацуко та Ірацуме шукати. Дивляться— стоять на самому краю лісу дві молоді сосонки.

Заойкали люди, руками сплеснули:

— Подивіться, подивіться! Це ж Ірацуко та Ірацуме на сосни перетворилися!

— Не хотіли вони, щоб люди дивилися на них, от і сховалися від чужих очей!

— Так, їх тут і справді ніхто не побачить!

Злякалися юнак і дівчина: «Невже це про нас люди говорять? Невже це ми на сосни перетворилися?»

Так і лишилися дві сосни на краю лісу стояти. Бувало, прийдуть селяни в ліс, сядуть під ними, дбайливо запитають:

— Як ся маєш, красуне Ірацуме?

— Як здоров’я, Ірацуко?

Зашумлять сосни, заскриплять, гілками заб’ють, і здається людям, ніби бурчать вони:

— Знову ви нам докучаєте! Знову спокій наш порушуєте! Нема від вас порятунку — не дивіться на нас, не чіпайте нас!

Зітхнуть селяни та геть підуть. Так і назвали ті сосни: маленьку, що раніше Ірацуме звалася,— сосна-«не дивись на мене», а велику, що була колись юнаком Ірацуко,— сосна-«не чіпай мене».