TOU

Залюблені в сонце

Степан Процюк

Друга історія Марійки і Костика

Напевне, так неможна робити, — сказали б їхні батьки, — але вчора Марійка із Костем знову поцілувалися. Після затяжної сварки. Але чому не можна? Хіба вони зробили щось погане? Хіба не цілувалися юні мама і тато кожного з них? А може, й не лише між собою? Хіба юні поцілунки додають зла космічному безмежжю? А може, навпаки: поцілунки закоханих хоч трішки відігрівають усю оту безпристрасну порожнечу із зірками та місяцем?

…Ось вони вперше відчули подих: Марійка — Костиків, а Костик — Марійчин. Світило сонце — і було таке враження, що на небі зринула — хоча й не було дощу! — веселка. А може, і не веселка, а ледь помітна усмішка Бога, що таким способом подав їм натяк?

Смертна людина не може зробити Творця щасливим, але коли ми любимо — дівчину чи хлопця, зорі або трави, друзів чи країну, — то іноді на небі зринає бездощова веселка. Він посилає із неба знаки. Це не конче мироносний голуб або інша птаха-провісниця. Це може бути навіть ледь помітний контур Його усмішки. Особливо тоді, коли Бог прибирає подобизну людини…

Дивно, але старомихайлівський парк відігравав химерну роль в історії їхньої любові. Іноді слова “химерне” і “важливе” є синонімами… Марійка і Костик уперше зустрілись якраз біля парку — тоді середньоосіннього красеня, одягненого в лицарську багряницю із найрозмаїтішими відтінками жовтого. Вони довго блукали і їли морозиво. Відтоді проминув рік.

А вчора теж була осінь. Тільки Костик уже ходив до 9-А, а Марійка до 8-Б. І осінь була ранньою, ще майже літньою. Так склалося, що вони не бачилися більше двох місяців, але про це пізніше.

Вчора у Костика так калатало серце, що цією енергією можна було би крутити невеличкі вітряки. Він ішов до парку. В очах темніло і троїлося.

…А якщо Марія прийде під руку з тим, через кого вони посварилися, і вони стануть навпроти? Марія так гляне на Костя, що він не зможе навіть повести бровою — і так зарегоче, що його спиною поповзуть кілька-сантиметрові мурахи.

А потім скаже, із таким притиском і твердістю, мовляв, бачиш мого кавалера, тепер переконався? Йди, і щоб я тебе більше біля себе ніколи не помічала! А її миршавий кавалер буде, лепечучи, повторювати: “Так-так, щоб не помічала, щоб не помічала”.

Лише руки миршавого будуть тремтіти, вистукуючи якісь неприродні такти. Нарешті Кость скаже: “Марійко! Може, тобі пороблено?” Адже є погані знахарі…

А вона зарегоче в унісон зі своїм миршавим — і від їхнього подвійного і недоброго сміху в Кості потемніє в очах. І він відчує, як відлітає кудись угору, подалі від цього парку, який він так любив, і від цієї Старомихайлівки, що була йому такою рідною…

Але біля парку не було нікого, крім дорогої фігурки його дівчини. Костеві видалося, що в цей майже передвечірній час у Старомихайлівці вже взагалі немає нікого, крім них і їхнього вірного товариша — парку…

* * *

Уже минуло кілька місяців, відколи вони посварилися. Сталося це напрочуд несподівано. Якби Костеві хтось шепнув переди тим на вухо про їхню сварку, хлопець лише реготнув би.

Отже, після уроку він мав із хлопцями провести швиденьке футбольне тренування. Експромт. Гру-блискавку, яка потрібна для підтримки форми. І взагалі! Яке кому діло до його стосунків із футболом? Адже географію та інші предмети — географію найперше! — Кость намагається вчити якщо не на “12”, то принаймні на “10”. І він життєствердним підстрибом вибіг на шкільне подвір’я.

Але… що таке? Раптом він бачить, як Марія щебече з якимось десятикласником (його Кость знав лише навіч), а той… а той обнімає її за талію і щось шепче на вухо!

…якби зараз, серед погожого квітневого дня, раптом:

1) шкільну будівлю атакували громи і блискавки;

2) проводили уроки щурі, а слухали їх миші;

3) Марс став би Землею, а шкільний кролик — тигром;

4) брати Суркіси вислали би директору школи телеграму, мовляв, відпускай, чоловіче, Костю в “Динамо”, —

Костянтин Онишкевич здивувався би менше, ніж зараз…

Зрештою, цей стан важко назвати здивуванням. Це був реактивний розпач. Межовий біль. Перший відчай юного серця.

…приблизно так міг почуватися князь Ярослав Осьмомисл, коли бояри спалили його кохану Настю Нагрівну на вогнищі, щоб не допустити олюднення любов’ю їхнього богопомазаника чи ідола; таке міг би відчувати богослов Абеляр, скалічений і назавжди розлучений із своєю Елоїзою; так могла страждати Мотря, коли зрозуміла, що ніколи не зможе жити зі своїм коханим — гетьманом Мазепою…

— Марійко!

Дівчина оглянулася і зблідла. Вони раніше ніколи не розмовляли про ревнощі, може, навіть достеменно не знали, що означає це слово, таке отруйно-пристрасне у світі дорослих чоловіків і жінок.

— Костику! Я… я хотіла тобі сказати, що…

Але він уже не слухав, чимдуш біжучи кудись у невідомому керунку. До його вух доносилося, чимраз розпачливіше і болючіше:

— Костику! Костику! Кости… Ко…

Марійка спочатку бігла за Костем, а потім… повільніше… понуріше… і врешті стала, мов закам’яніла.

Так само світило сонце і росли дерева. Усе було так само, крім стану двох надто вже небайдужих сердець…

* * *

…Костеві снилося, що він опинився у лісі, причім ріденькому і невиразному. Біля нього Марійка, але він не може її торкнутися. Щойно наблизиться — а вона віддалилися. Марієчко, дорога, невже у тебе ефірні руки, а личко твоє зіткане з галюциногенного туману?

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13

Сподобався твір? Залиш оцінку!

0 / 5. Оцінили: 0

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Залюблені в сонце”
Степан Процюк
Видавництво: “Грані – Т”
2008 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: