Замаскована лисиця

Якось раз у лісі ведмідь, осел, вовк, свиня, заєць і лисиця вирішили влаштувати маска­рад, але убратися не тварина­ми, а людьми. Так і цікавіше і веселіше. Вирішили — і одяглися…

Ведмідь — попом.

Осел — білобородим мудрецем.

Вовк — нареченим.

Свиня — нареченою.

Заєць — мисливцем.

Лисиця — куркою.

— Чекайте! Чекайте! — раптом як закричить хтось із них. — Вони одяглись як люди? А чому тоді лисиця замаскува­лася під курку? Хіба курка — людина?

А й справді! Ми мало не забули, що курка не людина! Та нічого. Якщо вже лисиця одяглась куркою, нехай собі зали­шається в курячій масці, хай буде й так. Від цього ніхто нічо­го не втратить — ні ти, ні я, ні казка, яку ми розкажемо.

От зібралися переодягнені звірі в лісі, і почалась розвага. А перед цим усі поклялися не чіпати одне одного, не робити одне одному нічого злого.

Ведмідь сів на пень і почав читати біблію.

Осел щосили ревів, намагаючись довести, що більшого муд­реця, ніж він, немає в усьому світі,

— Я зробив велике відкриття, — гордо говорив він. — Я відкрив, що коріння усіх дерев зарите в землю. Немає дерева з корінням у повітрі. Хто не вірить — нехай перевірить сам.

Вовк і свиня поважно прогулювались під ручку — вовк у білих рукавичках, а свиня в лакових черевичках, трошки заля­паних, бо свиня завжди свиня, навіть коли наречена.

— Чи ти любиш мене? — запитувала свиня.

— О-ой, пропадаю за тобою! — відповідав вовк, ковтаючи слинку.

Заєць присів у траві, намагаючись влучити з рушниці в буковий листочок. Він уже вистріляв сто кульок, а листок висів собі на гілці.

— Ну й стрілець же ти, ой! — сміялася з нього жаба.

А зайцеві так було гірко, що він аж змарнів, та все виправ­дувався:

— Мисливство — тяжке ремесло, бабо-жабо. От візьми інших мисливців, справжніх людей. Тисяча їх стріляло в мене, а й досі ніхто не влучив. Звичайно, я бігаю, та ще й зигзагом, а листок не ворушиться. Ну, та хто ж знає, може, він завороже­ний і куля не бере його…

А лисиця стрибала на двох ніжках, наче й справжня курка, і кудкудакала:

— Куд-куд-куд-куда-а-ак! Чи немає тут поблизу півника?

Так розважались переодягнені звірі, і спочатку все йшло добре. Ніхто нікого не чіпав, ніхто нікому злого не робив. Аж ось ведмідь зголоднів, відкинув біблію і кривавими очицями почав озиратися довкола. Побачивши зайця, ведмідь став на задні лапи і рушив до нього.

— Ти що робиш? — спитав він його.

— Стріляю! — відповів заєць.

— В кого стріляєш?

— В отой буковий листочок!

— Якщо ти не влучиш у нього з першої ж кулі, я тебе з’їм.

Затрусився заєць, зарядив рушницю і націлився в листо­чок. І тому, що він тремтів від жаху, рушниця стрелила, і куля пробила буковий листочок в самій середині.

— Браво! — вигукнув ведмідь. — Давай я тебе поцілую в нагороду!

І сказавши це, кровожерний ведмідь обняв зайця і почав його цілувати, а потім раптом схопив його за карк і зжував, як пам­пушку. Від бідного мисливця не лишилося й кісточки! Тільки мис­ливська шапочка з пір’їною…

Побачив вовк, що ведмідь їсть зайця, і теж відчув вовчий голод. І він почав цілувати свиню. Спочатку жартуючи, а потім і справді встромив зуби їй у шию.

— Ой-ой, вовчику, дуже бо­ляче ти мене цілуєш!—завереща­ла свиня і стала підскакувати.

— Ох і дуже я тебе люб­лю! — бурмотів вовк, ще більше заганяючи зуби в горло своєї на­реченої. І перш ніж хтось зрозу­мів, що сталося, він проковтнув свою наречену разом з її лакови­ми черевичками.

Осел, як і кожний мудрець, звичайно, замислився і не бачив нічого, що робилось навколо. Він, махаючи хвостом, прогулю­вався сюди-туди і говорив сам до себе:

— Немає такого дерева, щоб у нього коріння було в повітрі. Коріння зарите в землю…

Однак прийшла черга і до нього. Підійшли кровожерний ведмідь і вовк, вищерені, люті, страшні — аж волосся ставало дибом, як на них подивитись. Такі ненажери не могли насити­тися зайцем і свинею. Щоб наїстися як слід, їм потрібно було принаймні ще по півосла з’їсти.

— О білобородий мудрець, — проговорив ведмідь, висту­паючи наперед і облизуючись. — Ми з вовком вирішили пока­тати тебе трошки на спинах, але не знаємо, кому першому почи­нати. Так ми ось що вигадали. Ти лягай на землю, а ми ляжемо за тобою. Змахнеш хвостом, і кого першого вдариш, той перший тебе й кататиме. Чи зробиш ти нам таку честь?

…

Осел одразу зрозумів хижацьку хит­рість, але вдав із себе дурня і сказав:

— Приймаю ваше запрошення і дя­кую за увагу. Але чи не зручніше буде вдарити хвостом не лежачи, а стоячи?

Вовк підморгнув ведмедеві і сказав:

— Гаразд.

І обидва ненажери стали за ослом.

— Можна починати?

— Починай, — відповів ведмідь, який уже розкрив пащу, готуючись напасти на довговухого. Тоді осел так ударив задніми ногами по головах ведмедя і вовка, що ті тричі перекрутилися й більше не ворухнулися.

Подивимося тепер, хто залишився живий? Спочатку всіх було шестеро. І всі шестеро були в маскарадних костюмах.

Ведмідь — в костюмі попа.

Осел — білобородого мудреця.

Вовк — нареченого.

Свиня — нареченої.

Заєць — мисливця.

Лисиця — курки.

Ведмідь зжував зайця, вовк свиню, а осел прибив і ведме­дя, і вовка. Отже, залишилось двоє: осел і лисиця.

Осел пішов собі лісом, роздумуючи про коріння.

А лисиця сказала:

— Треба й собі забиратися звідси, а то хтозна, що може статися й зі мною. Все на світі пішло шкереберть: говоримо начебто про дружбу, а самі поїдаємо один одного. Піду я, від­почину десь в курнику, побалакаю із своїми сестричками-курочками.

Лисиця вийшла на битий шлях і рушила до найближ­чого села.

А назустріч їй іде чоловік, циган Шакір, який ходив у міс­то заробити копійчину на хліб, бо вдома чекали його п’ятеро дітей і жінка. Шакір не заробив нічого і повертався з порожні­ми руками.

Побачивши його, лисиця сказала собі:

— Нащо мені йти до села пішки, коли ця людина донесе мене на собі?

Вийшла на середину дороги, настовбурчила пір’я і закудкудакала:

— Ко-о! Ко-о! Ко-о!

Підійшов Шакір і не вірить своїм очам. Серце тьохкає від радості. Такої великої курки він ніколи не бачив!

— Диви, як мені пощастило! — вигукнув він. — Як при­несу я цю курку жінці, як наварить вона з неї каші, як наки­нуться на неї діти — понадуваються в них животики, як бара­банчики!

Шакір схопив замасковану лисицю в торбу і кинув її на спину.

Ішов він у село, не чуючи землі під собою, йому здавало­ся, що він летить.

«Ну, добре, — подумав раптом Шакір. — З’їмо ми сьо­годні курку, а завтра що? Дітям тоді і на очі не показуй чорно­го хліба — вони знову проситимуть курятинку. Де я тоді її візьму? Не щодня можна знайти курку на дорозі. Візьму і про­дам я її, а на ці гроші куплю борошна, понесу його жінці, а вона напече хліба. Видно по всьому, що іншому випало їсти курей. Та нічого не поробиш. Таке вже бідняцьке щастя».

Прийшов Шакір у село і попрямував до хати найбагатшого селянина. Постукав у двері. Вийшов хазяїн. Витяг Шакір з торбини замасковану лисицю і сказав:

— Хазяїне, чи не купиш у мене курку?

— Ой же й велика! — здивувався селянин. — Де ти узяв її, Шакіре?

Відгодована курка, хазяїне, не жартуй, яйця такі, як гарбузи несе!

— Скільки за неї просиш? — спитав селянин.

— Давай п’ять мірок борошна й бери її!

— Багато просиш. Даю тобі дві мірки з половиною!

— Ну, давай три!

— Ні, дві з половиною!

— Та вже давай борошно!

Селянин дав Шакіру дві з половиною мірки борошна і взяв курку. Потім відніс її у курник і пустив поміж своїми куроч­ками.

«Подивимося вранці, яке яйце знесе ця курка, — подумав він. — Якщо справді знесе яйце завбільшки з гарбуз, дам я Шакіру ще півмірки борошна».

А в курнику було щось із двадцятеро курей. Але усі два­дцятеро курей були дурні, як і взагалі всі кури. Вони й не догада­лися, що до них увійшла лисиця.

Потинялась лисиця по курнику і так солодко-солодко говорить:

— Ох, сестрички, ох, любі, який поганий став світ! Якби ви знали, що я бачила… Один піп з’їв мисливця, а наречений злопав свою наречену!

— У-у-у, які погані стали люди! — загукали курки усі разом.

— Погані, дуже погані! — сказала лисиця. — Оце тільки ми, тварини, ще добрі і живемо між собою в мирі й злагоді. От мене, наприклад, зустріла лисиця і нічого мені не зробила. Спитала про моє здоров’я і пішла своєю дорогою.

— І ти правду кажеш? — здивувались кури.

— Щоб я луснула на цьому місці, коли брешу! — заприсяглась лисиця.

Але вона, зрозуміло, не луснула, хоча й брехала. Увечері вона підсіла до курей і вдала, що спить.

Вранці селянин пішов подивитись, чи знесла нова курка яйце завбільшки з гарбуз. Заглянув він у курник і став, наче громом прибитий. Усіх курей хтось із’їв, а від лисиці не було й сліду.