Замочок для носа

Випало якось одному князеві відправитися у далеку дорогу. Вийшов він зранку на ґанок, на небо глянув і говорить своїм слугам:

– Здається мені, що сьогодні неодмінно дощ буде. Не забудьте взяти парасолі.

Переглянулися слуги здивовано: про який дощ пан говорить – небо ясне, сонечко привітно світить, жодної хмаринки не видно. І не взяли вони з собою парасоль.

Поїхав князь зі слугами. Раптом, звідки не візьмися, набігли на небо хмари, задув вітер і полив дощ. Так такий сильний, ллє, як із відра! Доїхали князь із слугами до маленького сільського храму, сховалися під дахом.

– Я ж говорив, що неодмінно дощ буде, – зрадів князь.- Ось, що значить передбачливість! Добре, що ми з собою парасолі взяли!

Злякалися тут слуги не на жарт, по кутках поховалися. “Не зносити нам тепер голови, – думають, – дуже наш князь у гніві страшний!” А князь їм кричить:

– Агов, слуги, парасолі несіть! Годі нам тут прохолоджуватися – пора у дорогу!

Ще більше злякалися слуги:

– Вибачте нас, пане, – кажуть, – не взяли ми парасолів.

Як почув князь такі слова, загорілись його очі злістю:

– Ну, почекайте! – закричав.- Ось до місця доберемося, я вам поясню, як князівського наказу не слухати!

Зрозуміли слуги, що не минути їм суворих покарань і зовсім зажурилися. Був серед них один хлопчик – молодший слуга. Дуже він  усякі жарти любив. Як почне історію яку-небудь розповідати, усі навколо зі сміху так і падають, навіть невеселі і завжди насуплені, й ті посміхаються.

– Так, недобре, накази князя не виконувати, – сказав він. – Ну але ви не засмучуйтеся, що-небудь придумаєм.

– Що ж тепер придумаєш?-зітхнули слуги. – Дуже вже наш князь сердитий.

– Треба його розвеселити, – здогадався молодший слуга. – Засміється князь – гнів і пройде.

Подивилися на нього слуги недовірливо:

– Важко князя розсмішити, коли він гнівається.

– Не турбуйтеся, – заспокоїв їхній юнак.- Це вже моя турбота.

– Слухайте мене уважно, – наказав молодший слуга.- Як почуєте князівський сміх, відразу до князя біжіть і прощення просіть. Підійшов молодший слуга до князя, вклонився й говорить:

– Дозволь мені, князю, слово мовити.

– Що тобі треба, ледарю? Говори! – дозволив князь. Схилився слуга у поклоні ще нижче.

– Прийшов я каятися у великих гріхах своїх, – промовив юнак. – До вас прийшов – до пана свого.

Здивувався князь:

– Ти ще такий молодий, звідки у тебе великі гріхи великі взялися?

– Соромно мені зізнатися, – відповідає юнак, – але думав я раніше, що неправильно боги землю створили, непродумано усе у нашому житті влаштували.

– У чому ж ти богів дорікати надумав?-запитав князь.

– Ну ось хоча б взяти сьогоднішній день, – став пояснювати слуга.- Тільки ми за ворота виїхали, дощ полив, а сиділи б вдома, жодна крапля з неба не впала би.

– Дощ – це не лихо, – відповів князь, – та й ми не з цукру – не розтанемо. Гірше, що дурні мої слуги змусили мене під дощем мокнути.

– Повірте, мій пане, – посміхнувся юнак, – що не тільки про це допоміг довідатися сьогоднішній дощ.

– А що ж ще?

– Зрозумів я, що до кінця життя повинні ми бути вдячні богам, що створили вони нас такими, які ми є.

– Поясни докладніше, – попросив князь.

– Бачите, мій пане, поїхали ми сьогодні у далеку дорогу і потрапили під дощ. Змокли всі до нитки. Але це не страшно. Неприємно те, що краплі дощу попадали у рота, у вуха, у очі. Та ось я собі подумав: як добре придумали боги, що зробили нам носи з дірочками вниз. Якби наші носи дивилися дірочками вгору, у них би потрапила вода, тому що у наших носів немає замочків і закрити їх ніяк не можна. А якби на наших носах, що дивляться вгору, висіли замочки, ми б не змогли дихати й померли. Так що прийшов я каятися, що погано про богів думав. Поглянув князь уважно на свого слугу, хвилинку так постояв, а потім як зарегоче:

– Ой, не можу, ой, розсмішив! Ти дивися, що придумав – замочки для носа! Носи дірочками вгору! Ой, не можу, зараз лусну від сміху! Сміється князь, зупинитися не може. А тут саме й слуги підбігли.

– Змилуйся над нами, князю, – просять.

– Добре, добре, ідіть собі, – махнув рукою князь.- Це треба ж – замочок для носа! Оце насмішив!

Скінчився дощ, знову сонечко засяяло. Знову князь у дорогу пустився, поки їхав, усе повторював:

– Замочок для носа! Оце сміхота! Замочок для носа!