Замріяний котик Фаго

Коли портові смугастики побачили ноші, то занервували. Вони залишили літак і відступили в тінь дерев. Ганс і Муха визирнули з кабіни, нажахано пискнули й заховалися глибоко під сидіння.

Агнеса не розуміла, що відбувається, проте перед брамою свого палацу почувалася впевнено. Вона вискочила на ніс літака, обгорнула лапки хвостом і уважно спостерігала за ношами. Фаго тим часом саме пришкутильгав до гурту. Він тихенько всівся під літаком перепочити. «Ще одна халепа, — подумав котик, помітивши ноші. — Та скільки ж можна?»

Оксамитовий паланкін тим часом рвучко розкрився і з нього на бруківку плавно витік гладкий рудий котяра. Він мав ідеально рівні смужки на спині, у зубах тримав люльку, а на праве вухо в нього була хвацько насунута червона беретка з грайливою золотою китичкою. Смугасті коти вклонилися і прошепотіли:

— Вітаємо, Товстий Бо.

— Вітаєте? — грізно засопів товстун. — Ну-ну.

Він оглянув літак з усіх боків, ніби той був його власністю, помітив Агнесу і став уважно її роздивлятися. Агнеса не знітилася й собі уважно розглядала Товстого Бо. Той здивовано пхикнув і відвернувся до своїх смугастиків.

— Цієї ночі, — просичав Товстий Бо, оглядаючи котів хижим поглядом, — ви вивезли з моїх володінь двох чужинців і неймовірно цінний вантаж. Хіба я давав на це згоду?

— Ні, Товстий Бо, — прошепотіли коти.

— Як же ви посміли? — Бо розмахував товстим, як ковбаса, хвостом і шкірився жовтими іклами.

— Пробачте, Товстий Бо, — ледь чутно прошелестіли коти, втискаючи голови в плечі.

— Негайно везіть літак назад! І цих двох забирайте! — товстун мотнув величезною головою в бік Агнеси й Фаго. — Ще такого не було, щоб непрохані гості залишали мої землі цілими й неушкодженими!

Коти повільно та знехотя взялися виконувати наказ. Двоє з них помалу підступалися до Агнеси й Фаго, реш-
та — чухали потилиці над тим, як розвернути літак.

— Стривайте, — спокійно та впевнено веліла Агнеса. — Нікуди нас ні везти, ні вести не потрібно. І літак також залиште.

— Це ж іще чому? — отетерів Товстий Бо. Йому ніхто не заперечував, відколи він зловив свою першу мишу. А це було дуже давно.

— Тому що ми вже приїхали, — просто пояснила Агнеса. — Ці милі коти допомогли нам у скрутну хвилину й підвезли додому, за що ми з Фаго їм без міри вдячні. А от до порту нам не потрібно.

— Ну, знаєш! — нервово смикнув величезною головою Товстий Бо. — Зараз я тебе!..

Невідомо, що саме хотів зробити товстун. Його урвав сріблястий передзвін, що линув із сусідньої вулиці й кожної миті ставав гучнішим. Усі збентежено прислухалися, а от Агнеса впізнала звук і радісно вигукнула:

— Ні, це ми тебе зараз! Ось тільки зачекай хвильку!

Товстий Бо помітно рознервувався. Схоже, він також упізнав цей передзвін, і тому загарчав на свою зграю:

— Мерщій! Бігом звідси! Бігом!

Але було пізно. З-за рогу випірнули білосніжні ноші з розкішним шовковимпаланкіном, шитим дивовижними сріблястими візерунками. Несли їх великі коти в мантіях, рясно прикрашених дрібними дзвониками. Це був, напевно, найрозкішніший паланкін у місті.

Ноші зупинилися біля Товстого Бо. Один з носіїв смикнув мотузочку, і поділ паланкіна піднявся. Усі побачили чорного кота. Він мав таку ж довгу й доглянуту шерсть, як і Агнеса, тільки не настільки блискучу. Мабуть, тому, що кіт був помітно старшим і більшим за Агнесу. Він носив на голові незвичну білу шапку, схожу на бутон троянди, з червоним кінчиком і дивною китичкою над лобом.

Товстий Бо, побачивши чорного кота, затремтів, вуса його обвисли, і весь він став якийсь ниций. Поведінка зухвалого володаря порту лише на перший погляд здавалася дивною.
Насправді тут усе просто. У порту Бо був господарем, а от за межами порту господарювали зовсім інші коти. Товстий Бо прийшов непроханим на чужі землі й зустрівся з повноправним господарем.
Бо схилився в низькому поклоні. Решта портових котів вклякли й позакривали голови лапами. Не поворухнулися лише Агнеса й Фаго.

Агнеса — тому що чорний кіт був її батьком, а Фаго — тому що, як завжди, не знав, із ким зустрівся. Перед ним був султан.

— Доню моя! — промовив султан здивовано. — Що робиш ти за межами палацу, сама, без охорони та ще й о такій ранній годині?

Він плавно махнув лапою в бік світанкового неба. Година для котів і справді недоречна.

— Султанова дочка! — пискнув Товстий Бо та з переляку закусив нижню губу.

Агнеса помітила, як налякався рудий товстун, і хитро всміхнулася. Вона зіскочила з літака й підійшла до батька.

— Ми випробовували літак і впали далеко звідси, — спокійно повідомила Агнеса. — Гансе, Мухо, як, кажете, звалося місце, де ви нас знайшли?

— Галатська вежа, — пискнув Ганс, висунувши довгого носа з кабіни. Поруч із ним визирав і Муха.

Очі султана округлилися з переляку, і він запитав:

— Агнесо, де ти взяла цих чудовиськ?

— Вони хороші, — швидко заспокоїла киця батька, — хоча й страшні на вигляд. Вони нам дуже допомогли!

Султан сумно зітхнув. Видно, не вперше доводилося йому розбиратися з наслідками Агнесиних витівок.

— Доню, — сумно сказав він, — але ж ти розбила новісіньку машину. А я готував її для виставки… Мабуть, недаремно мені кажуть, що я без міри тебе балую…

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15